241 В.М. БурдінПОНЯТТЯ ОБМЕЖЕНОЇ ОСУДНОСТІ: ТЕРМІНОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

Аналізуються ознаки поняття обмеженої осудності та його кримінально-правове значення за КК України. Запропоновано новий підхід щодо структурного розміщення цього поняття у КК України.

Ключові слова: злочин, осудність, обмежена осудність, неосудність.

Постановка проблеми. Одним із найбільш дискусійних питань у межах проблеми осудності-неосудності залишається з’ясування суті поняття так звану «обмежену осудність». Практика проведення судо­во-психіатричних та судово-психологічних експертиз вже давно підтвердила висновок про те, що психічна діяльність людини, зокрема на рівні усвідомлення та вольового контролю, не має чітких переходів. Тож у практиці проведення судово-психіатричних та судово-психо­логічних експертиз відомі випадки, коли можливість свідомо-вольо­вого контролю за своєю поведінкою в особи не втрачена цілком, однак водночас обмежена. З приводу таких випадків, наведених у в юридичній літературі, можна окреслити такі три проблемні блоки, що не мають однозначного рішення: 1) яка кримінально-правова термі­нологія має використовуватися для позначення відповідного явища; 2) які ознаки повинні входити до змісту поняття, що позначає це яви­ще; 3) яке кримінально-правове значення цього явища.

Стан дослідження. У ст. 20 КК України законодавець намагається вирішити ці питання і закріплює термін «обмежена осудність», розкриває зміст поняття, що ним позначається, та вказує на кримінально-правове значення цього явища. Водночас проблема і надалі гостро обговорюється в науковій літературі, про що, зокрема, свідчать останні дисертаційні дослідження, безпосередньо присвячені цим проблемам. Значний внесок у розв’язання цих проблем на сучасному етапі розвитку науки кримі­

нального права України зробили О.В. Зайцев та Т.М. Приходько, канди­датські дисертації яких безпосередньо стосувалися вказаних проблем. На нашу думку, досліджуючи проблеми осудності та неосудності, усе ж не­можливо їх оминути пильною увагою названі проблеми. Тож спробуємо проаналізувати та показати своє бачення їхнього вирішення.

Виклад основних положень. Що стосується термінології, то в юридичній літературі для позначення цього поняття використовуються різні терміни, зокрема «зменшена осудність», «обмежена осудність», «по­гранична осудність», «відносна осудність», «неповна осудність», «частко­ва осудність», «умовна осудність». На наш погляд, значна частина про­блемних питань, про які йшлося, породжується саме неточним викори­станням термінології. Так, саме термінологічна неточність значною мірою породжує неправильне уявлення про місце цього поняття у системі понять «осудність-неосудність». Звісно, що не можна говорити про умовну осудність, оскільки факт осудності особи не ставиться законодавцем у залежність від жодних умов. Осудність не поділяється на частини і тому, неправильно говорити про часткову осудність. Звичайно, що як частини поняття осудності можна вважати її ознаки - інтелектуальну та вольову, проте без обидвох цих ознак поняття осудності взагалі існувати не може. Інші терміни також викликають застереження з огляду на те, що осудність в кримінальному праві виконує чітко визначені функції - її наявність ра­зом із іншими ознаками свідчить про те, що особа є суб’єктом злочину і може підлягати кримінальній відповідальності. З цієї точки зору викори­стання термінів «зменшена осудність», «обмежена осудність», «погра­нична осудність», «відносна осудність» чи «неповна осудність» тільки ускладнюють розуміння кримінально-правового значення явища, коли особа під час вчинення злочину не могла повною мірою забезпечити свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями. Адже і в цьому випадку особа вважається осудною і за наявності інших необхідних підстав підлягає кримінальній відповідальності.

З огляду на це треба погодитися з думкою тих науковців, які пропонують відмовитися від терміну «обмежена осудність» [1, с. 173; 2, с. 15]. Адже осудність як певне правове явище з особливим психологічним змістом не може бути обмеженою – вона або існує, або – ні. Інша справа, що психологічний зміст цього поняття у кожно­му конкретному випадку може мати певні особливості. При цьому во­ни не можуть змінювати суті правового явища осудності, яка вказує на те, що особа є суб’єктом злочину і може підлягати кримінальній відповідальності. Звісно, що у тих випадках, коли особливості психічних процесів у межах осудності, які відбуваються в особи під час вчинення злочину, на думку законодавця, повинні мати криміна­льно-правове значення, на їхні істотні ознаки необхідно вказати. Проте очевидно, що при цьому необхідно дотримуватися правил формальної логіки щодо виведення понять, термінологічних вимог позначення істотних ознак, а також їхнього функціонального призначення у процесі кримінально-правового регулювання.

На наш погляд, саме неправильна термінологія обумовлює те, що окремі науковці вважають, що так звана «обмежена осудність» у системі понять «осудність-неосудність» займає проміжне становище [3, c. 169]. Більшість науковців не погоджується з цим, вказуючи зрештою на те, що відповідно до правил формальної логіки, зокрема «закону виключеного третього», два судження, які суперечать одне одному не можуть бути од­ночасно хибними, одне з них обов’язково є істинним. Порушення «закону виключеного третього» полягає у твердженні про одночасну хибність двох контрадикторних суджень та в пошуках третього істинного. Проте третього не дано (tertium non datur). Іншими словами, в аспекті дослід­ження питання про те, чи є особа суб’єктом злочину можливе лише одне рішення – особа осудна або неосудна.

Водночас, не зовсім правильною є позиція тих науковців, які вва­жають, що для поняття обмеженої осудності не потрібно шукати нових ознак, оскільки обмежена осудність – це різновид осудності [4, с. 140]. Очевидно, поняття осудності є подільним і у межах цього родового по­няття можна виділяти його види, зокрема, за таким критерієм як ступінь свідомо-вольового контролю суб’єкта за своїми діяннями під час вчинен­ня злочину. Виділяючи такі видові поняття, необхідно пам’ятати про те, що це різновиди осудності і між цими поняттями є певне відношення, яке у формальній логіці називають відношенням підпорядкування.

Науковці виявляють одностойності у питанні, як саме повинна формулюватися ця додаткова ознака, що є в основі нового виду осудності. Неоднозначно вирішується при цьому і питання про її функ­ціональне призначення, а отже і кримінально-правове значення. До речі, як один із вагомих аргументів проти закріплення поняття обме­женої осудності якраз і наводять неможливість чітко визначити нову додаткову істотну для цього поняття ознаку [5, с 321; 6, с. 7].

Одним із заперечень проти такого виділення, що знову ж таки обумовлює неможливість виділення окремої самостійної ознаки цього поняття, на думку Р.І. Міхєєва, є те, що осудність не має динаміки. Осудність як юридичне поняття повинно бути чітко та однозначно ви­значено у законі і не повинно допускати ступенів [7, с 83-84, 89]. Як видається, Р.І. Міхєєв дещо підміняє поняття, коли пише про те, що осудність не може мати динаміки. З одного боку, треба погодитися з тим, що формально-юридичне поняття, яким є поняття осудності, має бути чітко визначеним і в цьому розумінні воно не є динамічним. Але не треба забувати і про те, що психічна діяльність людини динамічне за своєю суттю явище. А ознаки поняття осудності якраз і позначають цю психічну діяльність людини. Таким чином, не треба ототожнювати саме явище, що може бути динамічним, і поняття, яким позначається це явище, що повинно бути статичним, тобто чітко визначеним за своїми ознаками. Так, сам процес психічного ставлення особи до вчи­нюваного нею діяння, передбаченого КК України, та його наслідків, що у кримінальному праві названо виною, є динамічним за своєю сут­тю явищем, проте саме поняття вини, яке закріплюється в ст. 23 КК України, є статичним і чітко визначеним за своїми ознаками.

А.А. Васильєв конструює три різні моделі осудності на підставі диференціації зниження здатності свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою. Перша модель характеризується наявністю «нор­мального» стану психічно здорової людини, при якому вона повною мірою могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Для другої моделі осудності притаманна певна аномалія психіки, внаслідок якої в особи порушуються лише вищі рівні психічної діяльності й розвивається синдром незначної тяжкості; при цьому при вчиненні зло­чину несуттєво знижується спроможність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними. Для третьої моделі властивий пев­ний психічний розлад або розумова відсталість, при яких особа не може повністю усвідомлювати свої діяння і (або) керувати ними. Ця істотно знижена здатність усвідомлювати свої діяння і (або) керувати ними мо­же бути підставою для пом’якшення покарання [2, с 12-13].

Н.А. Орловська пропонує формулу обмеженої осудності розгля­дати за допомогою трьох критеріїв: медичного, юридичного та клінічного. Як ознаки медичного критерію вона розглядає психічні аномалії, що не становлять чітко структурованої системи, але об’єдну­ються в єдину групу за загальною ознакою – неглибоким рівнем ура­ження психіки. Юридичний критерій, на її думку, умовно поділяється на інтелектуальну та вольову ознаки, які характеризують збережені психічні функції індивіда усвідомлювати своє діяння (інтелектуальна ознака) та керувати ним (вольова ознака). Той факт, що обмежена осудність має місце лише за наявності обмежених психічних здатно­стей суб’єкта злочину внаслідок психічної аномалії, зумовлює введен­ня в її формулу клінічного критерію, який характеризує міру, ступінь цих втрачених здатностей [8, с. 12–13].

Досліджуючи поняття обмеженої осудності, Т.М. Приходько також розглядає його за трьома критеріями – юридичним, психологічним та ме­дичним. Юридичним критерієм обмеженої осудності є: вчинення (або факт вчинення) суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримі­нальним законом, особою, в якої суттєво обмежена здатність усвідомлю­вати свої діяння та (або) керувати ними внаслідок хронічного або тимча­сового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня); наявність доказів вчинення його особою, стосовно якої вирішується питання про обмежену осудність. Обов’язковою складовою юридичного критерію науковець вважає виникнення сумніву у судді (слідчого) про психічну здатність особи усвідомлювати свої діяння та ке­рувати ними (про психічне відхилення від норми). Під психологічним критерієм обмеженої осудності розуміється суттєве обмеження (кількісне) у суб’єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними. Медичним критерієм обмеженої осудності, на думку Т.М. Приходько, є хронічні або тимчасові розлади психічної діяльності (непсихотичного рівня), які проявляються переважно розумовою недоста­тністю, афективними або вольовими розладами. Інакше кажучи, медич­ний критерій обмеженої осудності становлять межові психічні розлади (психічні аномалії), суттєвою ознакою яких є обмеження здатності усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості [6, с. 4, 8].

Г.В. Назаренко виводить ознаки поняття обмеженої осудності шляхом його порівняння з поняттям неосудності. Це обумовлюється тим, що, на його думку, обмежена осудність має багато спільного з неосудністю, оскільки їх разом характеризує така ознака медичного критерію як психічний розлад. Подібним, як вважає науковець є юри­дичний критерій, який проявляється у нездатності віддавати звіт в своїх діяннях або керувати ними. Проте стан психічного розладу при неосуд­ності значно глибший, ніж при обмеженій осудності. Саме таку істотну ознаку як вказівку на незначне послаблення інтелектуально-вольових можливостей особи під час вчинення нею злочину він і пропонує включи­ти до поняття обмеженої осудності [9, с 145-146, 150].