На думку О.В. Зайцева, подібність між формулами обмеженої осудності і неосудності полягає в тому, що вони є формулами так званого змішаного типу, тобто містять як медичні, так і юридичні критерії. Подібність між цими поняттями вбачається і в такому медичному критерії, як психічний розлад. Відмінними ознаками у цих поняттях, як вважається, є формулювання юридичного критерію, оскільки у формулі неосудності юридичний критерій виражається у нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездія­льність) або керувати ними, а у формулі обмеженої осудності йдеться не про знищення, руйнування тієї або іншої психічної здатності, а тільки про її обмеження значною мірою. Відповідно і тяжкість психічного розладу, що є медичним критерієм обох формул неосудності і обмеженої осудності, розрізняється. При неосудності, на думку О.В. Зайцева, повин­на йтися про тяжкий психічний розлад, при обмеженій осудності - про психічний розлад, що не є тяжким [9, с 140-143].

Аналізу поглядів науковців, по-перше, необхідно почати з то­го, що вирішення питання про ознаки родового поняття осудності -так званої обмеженої осудності необхідно з урахуванням того співвідношення, в якому перебувають між собою поняття осудності та обмеженої осудності. Ми вже вказували на те, що з формально-логічної точки зору у межах родового поняття осудності можна виділяти його види, але при цьому ці поняття будуть перебувати між собою у відношенні підпорядкування. Це означає, що видове понят­тя повинно мати в своєму змісті всі ті ознаки, якими характери­зується родове поняття, і, крім того, додаткову ознаку чи ознаки, які властиві тільки цьому видовому поняттю. З огляду на правил формальної логіки не можна допустити існування такої ситуації, коли видове поняття в своєму змісті не має ознак родового поняття. Тож позиція тих науковців, які намагаються показати самостійність поняття обмеженої осудність шляхом виділення в його змісті самостійних особливих ознак, ігноруючи при цьому ознаки родово­го поняття осудності, є неправильною.

По-друге, не можна допускати використання іншої термінології для позначення одних і тих самих ознак у родовому та видовому по­няттях. В іншому випадку створювалася б плутанина, коли одна і та сама ознака по-різному позначається у змісті понять. Якщо погодитися з тим, що до змісту поняття осудності входять дві ознаки, які можна термінологічно назвати інтелектуальною та вольовою, то саме вони повинні входити і до видового поняття осудності. При цьому термінологія позначення цих ознак у межах видового поняття осудності має бути збережена. Звичайно, що до цих ознак необхідно додати вказівку на додаткові істотні ознаки, які власне і будуть пока­зувати специфіку нового видового поняття. Якщо суть явища, про яке йдеться, полягає в тому, що в особи під час вчинення злочину втрачається можливість повною мірою зберігати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, то термінологія позначення ознак но­вого поняття має чітко вказувати на це. Ми не претендуємо на безальтернативність у вирішенні цієї термінологічної проблеми, проте відзначимо, що, на наш погляд, ці ознаки могли б називатися так: «по­слаблено інтелектуальна ознака» та «послаблено вольова ознака». Така термінологія правильно вказувала б на те відношення, яке існує між ро­довим поняттям осудності та його видовим поняттям і, крім того, така термінологія правильно відображала б суть явища, про яке йдеться.

По-третє, на наш погляд, неправильним треба визнати підхід тих учених, які фактично пропонують виділяти у межах родового поняття осудності декілька видових понять залежно від кількісного ступеня втрати свідомо-вольового контролю за своєю поведінкою під час вчинення зло­чину. Такий підхід, перш за все, суперечить правилам формальної логіки щодо поділу понять. Адже однією із вимог поділу є чіткість критерію, за яким проводиться поділ. У нашому випадку невідомо, як буде визначати­ся сам ступінь вказаної втрати, що фактично не дасть можливості чітко провести і сам поділ. Крім того, з урахуванням цього критерію родове поняття можна було би поділити на нескінченну кількість видових понять, адже сам кількісний ступінь втрати свідомо-вольового контролю в кож­ному випадку може бути різним. Вважаємо, що вирішення цього питання може мати значення в кожному конкретному випадку для індивідуалізації кримінальної відповідальності.

По-четверте, як видається, методологічно неправильно включа­ти у зміст видового поняття осудності ознаку, яка б вказувала на при­чини, що обумовлюють послаблення свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою. Теоретично можна припустити випадки, коли одним поняттям будуть охоплюватися як причина, так і її наслідок. Проте таке поняття буде штучним і його ознаки «роздути­ми», тобто створеним шляхом поєднання ознак двох окремих понять.

У літературі зустрічаються спроби врахувати послаблення свідомо-вольового контролю особи під час вчинення нею злочину за своєю поведінкою у межах вже відомих та розроблених кримінально-правових понять. Так, окремі науковці пропонують враховувати зни­ження можливості свідомо-вольового контролю особи під час вчинен­ня нею злочину за своєю поведінкою у межах кримінально-правового поняття «ступінь вини». Якщо осудність, на їхню думку, не має ступенів, то ступені має вина [11, с 14-15].

Не можна не погодитися з тим, що зниження свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою під час вчинення нею злочину впливає на ступінь вини. Водночас, на нашу думку, з урахуванням того співвідношення, в якому перебувають між собою поняття вини та осудності, логічним буде вирішення цього питання саме у межах по­няття осудності. Адже осудність можна назвати «психічним матеріалом», різні форми поєднання якого утворюють відповідно і різні види вини. З урахуванням цього осудність умовно можна вважати первинним щодо вини явищем. Звичайно, що осудність не існує поза виною. Проте за такого розуміння їхнього співвідношення вплив тих чинників, які обумовлюють зниження свідомо-вольового контролю осо­би за своєю поведінкою, та кримінально-правове значення цього впливу потрібно досліджувати саме у межах поняття осудності. Крім цього, якщо дотримуватися такої позиції, кримінальний закон необхідно все ж було б доповнювати окремою статтею, в якій не тільки слід давати ви­значення поняття ступеня вини, а й вказувати на причини, які на нього впливають. Навіть якщо не брати до уваги спірність цього поняття у науковій літературі, то однаково довелося б вказувати окремо на ознаку, яка в цьому випадку позначає зниження свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою, тобто з огляду на економію тексту закону це знову ж таки некраще вирішення цієї проблеми.

Наступний напрямок у вирішенні цього питання полягає у пропозиції враховувати зниження свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою під час вчинення злочину у межах ознак, які ха­рактеризують особу злочинця [12, с 175]. По суті, майже ті самі запе­речення, які були висловлені щодо пропозиції враховувати зниження свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою під час вчи­нення злочину у межах поняття «ступінь вини», можуть бути висловлені і при запереченні цієї позиції. Адже і в цьому випадку в кримінальному кодексі необхідно було б окремо давати визначення поняття особи злочинця, вказуючи на всі його ознаки, яке також не однозначно розглядається в науці кримінального права, і в межах цьо­го поняття знову ж таки окремо вказувати на ознаку, яка позначає зниження свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою під час вчинення злочину.

На наш погляд, правильно вирішують цю проблему ті науковці, які вважають за необхідне не в межах більш загальних формалізованих у законі кримінально-правових понять, а окремо безпосередньо вказати на зниження свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою під час вчинення злочину і відповідно до кримінально-правового зна­чення такого зниження розмістити цю вказівку у кримінальному кодексі. Таке рішення є оптимальним з декількох причин.

По-перше, вказівка лише на одну особливу та додаткову ознаку нового поняття, яке позначає, по суті, різновид осудності, коли всі інші загальні ознаки цього поняття будуть випливати з ч. 1 ст. 19 КК України, в якій закріплюється родове поняття осудності, дозволить уникнути непотрібних повторів – дублювання тих самих ознак. Іншими словами, коли в законі буде вказано, що В особи під час вчи­нення злочину була з певних причин знижена можливість свідомо-вольового контролю за своєю поведінкою і вказівка на цю ознаку буде відповідно розміщена в кримінальному законі, наприклад, серед обста­вин, що пом’якшують покарання, стане зрозумілим, що така особа є осудною, оскільки підлягає кримінальній відповідальності.

По-друге, таке вирішення цієї проблеми дозволить не тільки уникнути дискусій навколо ознак цього видового поняття осудності, а й пов’язаних з цим суперечок щодо терміну, яким мало б познача­тися це поняття. Адже в такому випадку вирішення цих питань втрачає практичне значення. Оскільки буде зрозуміло, що цьому но­вому поняттю властиві всі загальні ознаки осудності як родового по­няття, двічі повторювати ті, які в законі не потрібно, то будь-яка до­даткова істотна ознака дозволяє виділити нове видове поняття осудності. Дискусія навколо термінів також у цьому випадку не ма­тиме значення, адже сама ознака, її назва, вказівка, на яку буде без­посередньо міститися в законі, і відповідне її розміщення, підтвердить кримінально-правове значення цього видового поняття. Оскільки за такого вирішення цієї проблеми видове поняття з усіма його ознаками закріплюватися в окремій статті кримінального закону не буде, то відповідно нема потреби й шукати новий термін для по­значення цього поняття.

По-третє, структурне розміщення відповідної ознаки цього ви­дового поняття осудності одразу буде вказувати і на його кримінально-правове значення, що з огляду на структуру кримінального закону та­кож є вдалішим рішенням, ніж закріплювати в окремій статті самостійне поняття з усіма його ознаками і додатково вказувати на його кримінально-правове значення.

Таким чином, можна стверджувати, що є всі підстави для того, щоб у межах родового поняття осудності виділяти видові поняття. Це буде відбуватися шляхом приєднання до ознак родового поняття нових додаткових ознак. Вони повинні бути істотними в цьому новому понятті, тобто виконувати ті функції, які не виконують ознаки поняття осудності, адже тільки у такому випадку це нове видове поняття буде мати самостійне кримінально-правове значення. У чинному КК України законодавець, на нашу думку, обрав не найкращий спосіб вирішення цієї проблеми. Так, у ст. 20 КК України, яка розміщена в Розділі ІV «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)», вводитися нове видове поняття у межах родового поняття осудності та термін, що його позначає, - «обмежена осудність». Таке законодавче рішення є недосконалим принаймні з двох причин. По-перше, ознаки цього поняття не відображають специфіку цього розділу, адже для вирішення питання про те чи буде особа визнана суб’єктом злочину, чи ні достатньо лише двох понять - осудності та неосудності. Як випливає із ч. 2 ст. 20 КК України, визнання особи обмежено осудною має значення не для вирішення питання про наявність чи відсутність суб’єкта злочину, а для вирішення питання про призначення покарання особі, яка вчинила злочин, та можливість застосування до неї примусових заходів медичного характеру. По-друге, невиправдано збільшується обсяг кримінального закону, зперевантажується його зміст зайвою інформацією, адже вводитися нова стаття з власною назвою, у змісті якої, по суті, зайвий раз вказується, що йдеться про різновид осудності та його кримінально-правове значення, що не стосується розділу, в якому вона розміщена.