Змістовний аналіз сучасного розвитку дискурсу як актуальної наукової парадигми лінгвістичних досліджень містить колективна монографія науковців Львівського університету "Дискурс іноземномовної комунікації". Очевидно, тлумачення дискурсу К.Я. Кусько слід вважати найвдалішим: "Дискурс - це переважно текст, його уривок, схема, фрагмент чи парадигма, письмові чи усні: або акт (акти), комплекс (комплекси) усної комунікації, об'єднані послідовною логічною будовою і мовними зв'язками локального і глобального змісту з метою реалізації певної авторської інформативної, людинознавчої чи суспільнознавчої проблематики" [7, 231].

Таким чином, у сучасних уявленнях дискурс розглядається широко - як усе, що мовиться і пишеться, як процес або результат мовленнєвої діяльності, як синхронно здійснений процес породження тексту, його розуміння або його ж сприйняття, в кінцевому результаті як явище процесуальне, діяльнісне, цілісне.

Дискурс включає в себе як формальні, так і змістовні категорії. Перш за все дискурс - це зв'язна послідовність мовних одиниць, яка створюється (створена) автором/мовцем для слухача/читача у певний час у певному місці з певною метою.

Змістовному плану дискурсу відповідають його семантичне і прагматичне значення. Семантичне значення дискурсу складається з таких аспектів, як реляційний, який відбиває будову факту у вигляді ансамблю предметів і який з'єднує їх ознаки; референційний, який співвідносить аргументи пропозиції з предметами; предикаційний, який припускає акти приписування певних характеристик вихідним для висловлювання предметам. Прагматичний зміст включає: інтенціональний, орієнтаційний (дейктичний), пресупозиційний, імплікаційний, експресивно-оціночний, субкодовий (функціонально-стилістичний), модальний, комунікативно-інформаційний (фокальний) компоненти [12, 9].

Таким чином, дослідження закономірностей того чи іншого дискурсу охоплює інтра- та екстралінгвістичні системні зв'язки, а також ментальні та соціально-психологічні аспекти. Водночас слід наголосити, що ми спостерігаємо подальшу еволюцію дискурсу як міжкатегоріального поняття: від екстраполяції у ньому категорій логіко-філософських та психологічних до екстраполяцій широкого антропологічного змісту. Саме в такий спосіб, шляхом взаємодії мовних та екстрамовних (соціальних, культурологічних, психологічних, етнічних, ментальних та ін.) компонентів експлікується дискурс, а дискурсний процес набуває ознак логічності, послідовності, аргументації, тобто адекватної репрезентації.

Узагальнимо деякі підходи, що, на наш погляд, викликають особливий інтерес: дискурс - послідовність взаємопов'язаних мовленнєвих актів, об'єднаних спільністю цільового завдання; це - "мова в мові, яка існує у вигляді особливої соціальної даності" [19, 44], "вивчення якої проводиться з урахуванням логічних, психологічних даних; це - когнітивний процес, пов'язаний із реальною мовленнєво-творчою діяльністю, створенням мовленнєвої поведінки" [10, 15-26]. Дискурс як довершена форма комунікації, як явище комунікативного середовища і водночас необхідна передумова його ефективного функціонування у своєму найширшому значенні є тим змістом ідеї комунікації, який адресант має намір передати адресатові [19, 77].

Подібно до Г.Г. Почепцова, Н.Д. Арутюнової та О.О. Пушкіна, виходимо з того, що дискурс - це соціолінгвістична структура, яка утворюється адресантом та адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях, текст, узятий в аспект подій, продукт розумової діяльності людської свідомості, спрямований на зміну когнітивного та інтенціонального стану адресата в комунікативному просторі.

Отже, дискурс нами розуміється як вербалізована у тексті комунікативна інтеракція адресанта й адресата, яка відбувається в конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях і спрямована на здійснення конкретного когнітивного, емоційного чи інтелектуального прагматичного впливу на адресата.

1.2 Типології дискурсу

Розмаїття комунікативних ситуацій, у яких відбувається дискурсивна діяльність, породжує і видове розмаїття дискурсів. Предметна сфера, яку охоплює поняття дискурс, є надзвичайно широкою і включає практично будь-які вияви мовленнєвої діяльності людини. Це спричинило як різнорідність матеріалу окремих присвячених дискурсу досліджень, так і різноманітність підходів до його аналізу. Тому нині не існує єдиної загальновизнаної типології дискурсу. Так, у сучасній лінгвістичній літературі дискурс класифікують згідно з функціональним підходом; за комунікативною спрямованістю; з точки зору мовленнєво-впливових сил та з точки зору запланованості/незапланованості і наявності оцінного компонента; як соціальну даність, яка створює свій особливий світ та як соціолінгвістичну структуру; як спосіб професійного/міжпрофесійного спілкування. Вважаємо можливим поділ дискурсів згідно з функціонально-прагматичним підходом, тобто відповідно до сфери їх функціонування і запланованого прагматичного впливу на адресата, тобто на офіційні та неофіційні.

Сучасний лінгвістичний аналіз дискурсу передбачає вирішення проблеми типології дискурсу. Питання про класифікацію, типи й різновиди дискурсу виходять на перший план. Велика кількість різних типологій дискурсу, пропонованих сучасними дослідниками, є наслідком того, що в основу класифікацій покладено різні принципи. Як зазначає М.Л. Макаров, сьогодні "не все гаразд із критеріями визначення типів дискурсу, сфер і епізодів спілкування, - не всі типології можуть похвалитися логікою побудови класифікації, поки ще не систематизований емпіричний матеріал" [11, 52].

Т. ван Дейк розглядає такі різновиди дискурсу з позиції критичного дискурсивного аналізу: медіа-дискурс (media discourse), політичний дискурс (political discourse), медичний дискурс (medical discourse), судовий дискурс (courtroom discourse), освітній та науковий дискурси (discourse of education and science), корпоративний текст і мовлення (corporate text and talk) [18].

На думку В.І. Карасика, з позиції учасників спілкування (соціолінгвістичний підхід) усі види дискурсу розподіляються на особистісно- і статусно-орієнтований дискурс. У першому випадку учасники спілкування намагаються розкрити свій внутрішній світ адресату і зрозуміти адресата як особистість у всій багатогранності особистісних характеристик, у другому випадку комуніканти є представниками тієї чи іншої суспільної групи, виконують роль, передбачену комунікативною ситуацією. Особистісно-орієнтований дискурс виявляється у двох основних сферах спілкування - побутовій і буттєвій, при цьому побутове спілкування є генетично вихідним типом дискурсу, а буттєве виражається у вигляді художнього, філософського, міфологічного діалогу. Статусно орієнтований дискурс може бути інституційним та неінституційним, залежно від того, які суспільні інститути функціонують у соціумі в конкретний історичний проміжок часу. Для сучасного суспільства релевантні науковий, масово-інформаційний, політичний, релігійний, педагогічний, медичний, військовий, юридичний, дипломатичний, діловий, рекламний, спортивний типи дискурсу. Статусно орієнтованим, проте неінституційним, є також спілкування незнайомих або малознайомих людей [18]. Важливо зазначити, що інституційний дискурс історично змінюється - зникає суспільний інститут як особлива культурна система - і, відповідно, розчиняється у близьких, суміжних видах дискурсу, притаманний інституту, що зникає, дискурс як цілісний тип спілкування [11, 52].

Відповідно до прагмалінгвістичного підходу В.І. Карасик протиставляє такі види спілкування як серйозне - несерйозне (ігрове, гумористичне), ритуальне - неритуальне, інформативне - фасцинативне, фатичне - нефатичне, пряме - непряме. Такі параметри спілкування доповнюють і уточнюють ті типи дискурсу, які виділяються на соціолінгвістичній основі [4, 240]. Необхідно зазначити, що різні типи дискурсу рідко існують у чистому вигляді, відбувається взаємопроникнення різних типів дискурсу (наприклад поєднання наукового і політичного дискурсу, елементи ритуального дискурсу наявні майже у всіх видах дискурсу) [4, 240].

Відповідно до екстралінгвістичних умов та цілей спілкування в тій чи іншій сфері суспільної діяльності й лінгвальних характеристик тексту, А.Н. Кожин, О.А. Крилова і В.В. Одинцов пропонують власну типологію, що, як правило, збігається з функціонально-стильовою: дискурс науковий, офіційно-діловий, газетно-публіцистичний, розмовно-повсякденний (ці автори трактують поняття функціонального стилю й дискурсу як еквівалентні) [5, 80].

В. Бурбело зауважує, що дискурсивна тематизація полягає у визначенні основних суспільних, культурних сфер, які потребують формування та функціонування певного типу чи різновиду дискурсу. До таких сфер можуть належати різні галузі науки та відповідні суспільні інституції [2, 80]. Згідно з дослідницею, основні типи дискурсів визначаються за домінуючим комунікативним модусом та відповідними мовними і функціональними ознаками. Таким чином, розрізняють побутовий, пізнавальний, прописовий та художній дискурси, які мають певну кількість історично зумовлених різновидів [2, 82].

В.В. Красних уважає, що на статус типу дискурсу можуть претендувати лише національні Дискурси (наприклад російський, англійський, іспанський та ін.) [6, 200]. Тобто в межах одного національного дискурсу виділяються дискурс поетичний, естетичний, науковий, критичний, педагогічний, юридичний, політичний. Поетичний дискурс, наприклад, - це дискурс поетичних текстів, які належать представникам конкретного національно-лінгвокультурного суспільства і призначені для представників того ж національно-лінгвокультурного суспільства. Інакше кажучи, всі згадані різновиди "не є окремі типи (у точному значенні) дискурсу, а лише деякі модифікації останнього, певним чином «адаптовані» відповідно до тієї сфери, у якій він функціонує" [6, 102].

А.Д. Бєлова запропонувала класифікацію дискурсів із урахуванням двох основних чинників: сфер функціонування і характеру комунікації. За сферами комунікації виділені такі типи дискурсу: академічний, бізнес-дискурс, дипломатичний, переговорів, політичний, педагогічний, рекламний, релігійний, риторичний, сімейного спілкування, медичний, психотерапія/ НЛП, юридичний, ергодичний, Інтернет-дискурс. За характером комунікації - спонтанний, підготовлений, офіційний, неофіційний, чоловічий, жіночий, дитячий, дискурс підлітків, людей похилого віку, аргументативний, конфліктний, авторитарний, лайливий [4, 12].

Розмаїття пропонованих класифікацій є радше позитивним чинником у розвитку цієї галузі лінгвістичних досліджень. Класифікаційні розбіжності, які виникають унаслідок тієї чи іншої спрямованості інтересів дослідника, у більшості випадків є не взаємовиключними, а взаємодоповнювальними через дію принципу невизначеності: що більше ми будемо прагнути до максимально точної фіксації одних характеристик, описуючи яке-небудь явище, то більш невизначеними ставатимуть інші характеристики, додатково пов'язані з першими [4, 287].