І.С. Шевченко та О.І. Морозова провідними критеріями виділення типів дискурсу вважають ті, які пов'язані з категоріями дискурсу (адресатністю, ситуативністю, інформативністю, інтенціональністю, його стратегіями й тактиками, когезією, когерентністю, інтертекстуальністю та ширше - інтердискурсивністю) і можуть бути розрізнені у термінах семіотичної моделі - формальних, функціональних, змістовних критеріїв. Це означає, що увесь загал дискурсу можна розділити за тим чи іншим окремим критерієм (наприклад за критерієм форми дискурсу - усний і письмовий тип дискурсу, за видом мовлення - монологічний або діалогічний; за адресатним критерієм - інституційний і персональний; за умов різних загальних настанов, комунікативних принципів реалізуються аргументативний та гармонійний типи дискурсу; фокус на окремих властивостях адресанта й адресата зумовлює виділення дискурсів певних комунікантів і груп: за соціально-демографічним критерієм, за соціально-професійним критерієм, за соціально-політичним критерієм) [10, 234-235].

Як бачимо, різні автори подають різноманітні класифікації, залежно від того, який критерій чи які категорії є важливими для їхнього напряму дослідження, для потреб конкретного аналізу. Типологія дискурсу є також історично зумовленою, адже залежить від рівня розвитку критеріально бази в конкретний період і постійно оновлюється та доповнюється. Цей процес навряд чи може бути завершений, адже поряд із новими типами дискурсу в процесі їх дослідження постійно з'являються, описуються та аналізуються численні підтипи дискурсу. Дослідник вибирає той принцип класифікації дискурсу, який є актуальним для сучасної лінгвістичної парадигми, відповідаючи вимогам його дослідження.

Розділ 2. Дослідження законодавчого дискурсу

2.1 Особливості законодавчого дискурсу

Одним із основних понять багатьох відносин між дискурсом і суспільством є влада. Соціальна влада - спеціальні відносини між соціальними групами чи інститутами. В основі влади - контроль. Інакше кажучи, якщо якась група має владу, вона володіє певним контролем над іншою групою, а ми контролюємо інших, якщо ми можемо примусити інших діяти так, як хочемо ми (чи, навпаки, не допустити їх діяльності).

За владою визнається така широка сфера дії, яка далеко виходить за межі будь-яких інституцій. Це означає, що на всіх відносинах буденного життя викарбувано відбиток влади. Згідно з цим розумінням, люди не просто розігрують функціонально обумовлені соціальні ролі. Учасники комунікації, законодавчої зокрема, постійно домовляються з питань влади, авторитету та контролю за-визначенням дійсності. Однак у більшості випадків влада є ментальною, бо замість того, щоб контролювати діяльність інших силовими фізичними методами, ми контролюємо ментальну основу діяльності, тобто інтенції та цілі. Групи, які володіють владою, просто кажуть іншим, як діяти, наприклад, у формі команди, наказів чи інших директивів.

Застосування влади обмежує межі діяльності чи свободу інших. Загалом ми застосовуємо владу тоді, коли вважаємо, що інші не діятимуть так, як хочемо ми. Однак контроль може здійснюватися не лише за допомогою імпліцитної погрози, а за рахунок різних форм переконання, наприклад, пропонування діяти визначеним чином з метою уникнення негативних наслідків. Владні групи здійснюють контроль за діяльністю інших груп через контроль їх розумової діяльності й загалом роблять це за допомогою дискурсу, який є не лише засобом вираження влади, а й сам є джерелом вираження влади. У такому сенсі проблема влади є невід'ємною від проблеми мови, адже соціальна взаємодія відбувається переважно й головним чином за допомогою мовних засобів. Таким чином, влада ніби "розповзається" по соціальному та культурному простору і вже жодним чином не розглядається як ексклюзивна власність репресивного апарату. Вона пронизує офіційні й водночас неформальні шляхи та закутки, якими відбувається циркуляція культурних смислів.

Слід відзначити, що сучасне розуміння влади в соціальних дослідженнях пов'язане, насамперед, із численими працями М. Фуко, на думку якого, влада - це не якась субстанціальна річ, вона є відносною. Якщо влада повсюди - то це не тому, що вона тримає все у своїх залізних обіймах, а радше завдяки тому, що вона визирає з усіх кутів. Крім того, там де є влада, там само перебуває перебування їй.

У нашому дослідженні, услід за Г.М. Яворською, ми вважаємо, що контроль над дійсністю і реалізацією владних відносин, яка відбувається на рівні мови та дискурсу, має на меті створення та відтворення певних фреймів ситуацій чи подій. У такому розумінні говорять, що влада передбачає контроль за представленням знань. На цьому ґрунтуються механізми маніпулювання свідомістю, що зводяться до передавання значень, які підтримують наявні відношення домінування або створюють нові відношення такого роду. Відомо те, що влада реалізується як на рівні офіційних інституцій, так і на неформальному рівні.

Законодавчі дискурси націлені на породження законослухняної поведінки людей, тобто адресатів. Мова таких дискурсів використовується як засіб жорсткого соціального контролю з боку влади, яка охоплює процеси домінування, контролю та управління. В термінах критичного аналізу дискурсу законодавчий дискурс - дискурс влади, де влада та домінантність збігаються. Взявши за основу теоретичні положення Г.Г. Почепцова [20, 37], розроблені ним у межах теорії комунікації, ми вважаємо, що міжсуб'єктна інтеракція законодавчого дискурсу проходить за ієрархічною схемою, в основі якої - наказ, котрий зумовлює існування дихотомії "керівник (адресант) - підлеглий (адресат)". Однак, на нашу думку, адресант законодавчого дискурсу не виражає наказ експліцитно, тобто у формі команди, а з позиції власної явної домінантності переконує та пропонує адресатові діяти визначеним чином з метою уникнення негативних наслідків та можливого покарання, тобто контролює розумову діяльність адресата.

У теорії комунікації адресант-керівник отримав назву "сильного" партнера, який є "скупим на слова", тобто максимально точно, логічно, лаконічно будує своє повідомлення, пропонує лише релевантну в конкретній ситуації інформацію. У цьому проявляється демонстрація сили адресанта, його явна експліцитна домінантність. Адресант декларує норми, правила, заборони; у нього немає потреби аргументувати своє повідомлення та переконувати адресата в істинності запропонованого положення. Використовуючи свій ієрархічно вищий комунікативний статус, продуцент апелює до моральних, етичних, соціальних норм адресата, примушуючи його організувати свою діяльність визначеним чином.

Для законодавчого дискурсу характерна пресупозиція абсолютної компетентності адресанта, зумовлена його явною домінантністю. У нашому дослідженні ми виходимо із того, що саме домінантність адресанта зумовлює моделювання типологічних властивостей гіпотетичного адресата, добір стратегій текстопородження дискурсу, спрямованих на здійснення прогнозованого впливу на адресата. Звідси й мета нашої статті, а саме: з'ясувати, як впливає влада та домінантність сильного партнера, тобто адресанта, на композиційну модель дискурсу, інформативне наповнення та оцінний аспект ( влада та домінантність сильного партнера впливає на добір типів мовленнєвих актів законодавчого дискурсу, однак це буде темою наступної статті).

У свою чергу адресант-підлеглий трактується як пасивний субординований реципієнт, у якого немає іншого вибору, окрім підпорядкування. Адресант як сильний партнер визначає пріорітети, діяльність, спосіб поведінки адресата як щось абсолютно визначене, природне. Домінуючий адресант будує законодавчий дискурс таким чином, щоб субординований адресат міг дати єдино можливу інтерпретацію повідомлення. А це можливо, якщо реципієнт є комунікативно компетентним. Природно, комунікативна компетенція домінуючого адресанта є вищою, ніж адресата, адже продуцент веде реципієнта за собою, збагачуючи, визначаючи тему повідомлення та її розгортання, тобто контекстуальні стратегії [8, 53]. Адресат зможе адекватно передбачити, про що йтиметься в повідомленні, якщо володіє загальнокультурними знаннями (знання про функції закону в суспільстві, необхідність їх дотримання), обізнаний із соціокультурною ситуацією (знає ситуації, у яких звертаються до закону, усвідомлює, яка роль належить йому в законодавчій комунікації) та комунікативною ситуацією, тобто контекстом, у якому протікає мовленнєва діяльність.

Різний соціальний статус адресанта та адресата зумовлює протікання законодавчої комунікації в асиметричній ситуації. Асиметричність відносин реалізується в системі суддя - підсудний / адвокат - підзахисний / обвинувач - позивач / юрисконсульт - представник юридичної сторони, де суддя / адвокат / обвинувач / юрисконсульт декларує конкретні обов'язкові правила поведінки та дій, а підсудний / підзахисний /позивач / представник юридичної сторони завжди має дотримуватися вказаних правил та норм. Незважаючи на те, що закон ґрунтується на гіпотетичних реальних ситуаціях, які можуть мати місце, адресант, як правило, не знає ні права, ні правової мови. Адресант домінує, бо володіє кодом послання та знає контекст. За таких умов існує ризик, що адресат не зрозуміє послання і комунікація не буде успішною. У такому разі посередником між адресантом та адресатом-непрофесіоналом виступає адресат-ретранслятор [9, 10], тобто юрист, який доносить законодавче послання до відома зацікавленої особи.

З іншого боку, якщо спілкуються спеціалісти, які володіють однаковим соціальним статусом (наприклад, законодавець - суддя, адвокат - адвокат, суддя - адвокат, адвокат - обвинувач), природно, має місце комунікація в симетричній ситуації.

Проте ми вважаємо, що хоча ситуація спілкування адресанта та адресата законодавчого дискурсу експліцитно може бути як симетричною, так і асиметричною, все ж у законодавчому повідомленні імплікується асиметричність рольових відносин комунікантів, зумовлена явною домінантністю колективного адресанта, який володіє вищим комунікативним статусом, багатшим актомовленнєвим репертуаром, контролює мовленнєву взаємодію на всіх етапах її розгортання (тематичний, прагматичний, структурний параметри дискурсу), впливає на свідомість та діяльність адресата. Адресат законодавчого дискурсу, володіючи нижчим комунікативним статусом, змушений завжди брати до уваги всю запропоновану адресантом інформацію та дотримуватися всіх законодавчих директив.

Оскільки законодавчий дискурс - це система правил і норм поведінки індивідів у реальному світі, то йому властива деонтична модальність, яка відсилає до категорій обов'язковості, заборони та дозволеності. Саме норми виступають засобом регулювання вчинків та дій із погляду їх обов'язковості, дозволеності та заборони. Однак адресант законодавчого дискурсу бере до уваги той факт, що норми передбачають можливість порушення, тобто базуються на припущенні, що ситуація, коли норм не дотримуються, є можливою і вірогідною, тому й будує законодавче повідомлення таким чином, щоб запобігти таким ситуаціям. Оскільки системи норм - це системи регулювання певної діяльності, вони безпосередньо пов'язані із стосунками домінування, а отже, зі структурою влади. Інакше кажучи, сильний явно домінуючий адресант створює норми, додає нові чи скасовує старі, а пасивний субординований адресат може лише дотримуватися цих норм, скасувати норму шляхом логічних операцій чи вивести одну норму з іншої абсолютно неможливо.