Виходячи з вищевикладеного, найбільш продуктивним напрямком реформування адміністративно-територіального устрою України визначається регіоналізація, яка розуміється як наднаціональна форма просторової організації, що охоплює всі сторони життя суспільства і його взаємини з навколишнім середовищем, в контексті якої і відбувається упорядкування національних просторів.

В основі процесу регіоналізації лежить реальний перерозподіл владних повноважень і ресурсів. Причому перерозподіл не тільки і не стільки на користь регіонів як таких, а й і безпосередньо всередині самих регіонів. Загальний принцип такого перерозподілу наступний: надання максимально можливих управлінських повноважень місцевим органам самоврядування; переважно координуючих функцій - районним органам самоврядування; функцій контролю над дотриманням національних правових стандартів - регіональним представництвам центральної державної влади. Чітке правове вирішення даного питання дозволяє:

а) забезпечити головну умову успішного реформування - суттєве обмеження можливостей впливу «державної» бюрократії на соціально-економічне життя країни;

б) використовувати потужний додатковий ресурс розвитку - механізм самоорганізації суспільства.

Необхідно підкреслити, що перерозподіл владних повноважень і ресурсів нерозривно пов'язаний з формуванням якісно іншої системи управління процесами просторової організації суспільства, заснованої на застосуванні новітніх інформаційних технологій, і поєднує як комунікативний (мережа інформаційного обслуговування населення), так і когнітивний (центри гібридного інтелекту) рівні їх використання. Першим кроком є здійснення загальної інформатизації регіонів.

Судячи з оприлюднених матеріалів, урядова концепція реформи віддає перевагу «адміністративному» підходу, при якому «територіальному» фактору відведена другорядна роль. При такому зміщенні акценту поза увагою залишаються багато важливих аспектів процесу просторової організації суспільства, пов'язаних із визначенням територій - розкриттям потенціалів регіонального розвитку. Ігнорування географічного підходу істотно знижує ефективність регіональної політики та геостратегії держави в цілому. Географічний підхід дозволяє виявити й конкретизувати цілий ряд територіально-правових та територіально-економічних аспектів проблеми реформування[6; с. 301].

2.2 Модернізація адміністративно-територіального устрою в Україні, як один із факторів підвищення ефективності функціонування соціальної системи

Функціонування соціальної системи як форми організації суспільного життя є складний процес, логіка, напрямки і тенденції якого залежать від великої кількості факторів різної природи. Ці фактори можуть бути об'єктивними і суб'єктивними, керованими і такими що складно піддаються впливу; вимірюваними та незмірними. Взаємодія факторів може утворювати конфліктні ситуації або, навпаки, сприяти досягненню синергетичного ефекту. Все це необхідно враховувати при обґрунтуванні методології та інструментарію управління складними соціальними системами. Враховуючи сучасний етап розвитку суспільного життя, дослідження в даному напрямі є актуальними. Така ситуація характерна практично для всіх країн колишнього СРСР і країн Центрально-Східної Європи. Однак в Україні, яка, по суті, не мала довгострокового досвіду функціонування як незалежна держава з певними територіальними кордонами, процеси трансформації виявилися ще більш глибокими і складними, ніж у її сусідів.

Дискусія про необхідність проведення адміністративно-територіальної реформи, обговорення конкретних пропозицій і проектів почалися відразу після 1991 року. У 1995 р. була сформована робоча група при Адміністрації Президента з метою підготувати проект адміністративної реформи в Україні. У результаті була розроблена Концепція адміністративної реформи, затверджена Указом Президента в 1996 р. (яка, втім, на практиці не була реалізована) [3, с. 288].

З того часу так і не вдалося прийти до єдиної думки щодо конкретних факторів, що визначають необхідність проведення даної реформи, механізмів її здійснення та ефекту, який буде отриманий внаслідок її реалізації.

За весь період існування України як незалежної держави робилися спроби оцінити різні аспекти адміністративно-територіальної реформи. В першу чергу дискусія базувалася на осмисленні історичних форм адміністративно-територіального устрою, що існували в Україні.

Сучасний адміністративно-територіальний устрій України сформувався за часи Радянського Союзу, тому його структура є громіздкою і досить неефективною.

Всі дослідники, які займалися проблемами реформування адміністративно-територіального устрою, сходяться на думці, що він не відповідає вимогам прискорення соціально-економічного розвитку, а, отже, і підвищенню ефективності функціонування соціальної системи. Проблемами сучасного адміністративно-територіального устрою України є:

ь невпорядкованість його структури;

ь неврегульованість статусу багатьох адміністративно-територіальних одиниць;

ь відсутність єдиної системи і порядку ідентифікації їх категорії;

ь невідповідність реально існуючих категорій населених пунктів тим, які визначені в Конституції;

ь значна диференціація за кількістю населення, площею та іншими параметрами адміністративно-територіальних одиниць одного рівня;

ь невідповідність адміністративно-територіальному поділу, прийнятому в розвинених країнах, зокрема в ЄС;

ь наявність в складі адміністративно-територіальної одиниці інших одиниць того ж рівня.

Обґрунтування напрямків модернізації адміністративно-територіального устрою в Україні повинно базуватися на розроблених концептуальних засадах пропонованої реформи [2, с. 225].

Дана концепція повинна базуватися на таких положеннях:

ь модернізація адміністративно-територіального устрою повинна забезпечити можливості до саморозвитку всіх адміністративно-територіальних одиниць;

ь ієрархія державної влади, представлена органами управління на всіх рівнях, повинна чітко відображати закріплені за цими органами функції для усунення дублювання і непродуктивних витрат;

ь реалізація принципу самозабезпечення повинна відбуватися за рахунок автономізації місцевого самоврядування, що дозволить досягти економії бюджетних коштів;