План

обвинувачення суд прокурор потерпілий

Вступ

Розділ І. Генезис інституту підтримки державного обвинувачення в Україні: з часів Судової реформи 1864 і до сьогодення

Розділ ІІ. Особливості інституту підтримки державного обвинувачення в суді

2.1 Поняття, сутність та значення підтримання державного обвинувачення

2.2 Підтримання державного обвинувачення як конституційна функція прокурора

2.3 Завдання і повноваження державного обвинувача у судовому розгляді кримінальної справи

Розділ ІІІ. Проблематика і особливості участі потерпілого як обвинувача

Висновки

Список використаних джерел та літератури



Вступ

Актуальність. Теоретичні й практичні питання, пов'язані з підтриманням державного обвинувачення в суді набувають особливої вагомості у період становлення й розвитку в Україні правової держави, формування громадянського суспільства, активізації процесів оновлення найважливіших сфер державної влади, в тому числі судової. Втілення в життя Концепції про реформування кримінальної юстиції України та приведення кримінально-процесуального законодавства у відповідність із Конституцією України та міжнародно-правовими нормами є нагальною вимогою часу і потребує вирішення багатьох завдань, наприклад таких, як внесення змін в існуючий порядок судового розгляду кримінальних справ з урахуванням специфіки здійснення прокурором кримінально-процесуальної діяльності в суді.

Саме тому, усебічне дослідження інституту підтримки державного обвинувачення в суді, його історичного розвитку, сучасного стану і можливостей реформування в майбутньому є досить актуальним в сьогоденному українському суспільстві враховуючи євроінтеграційні законотворчі процеси в Україні.

Метою роботи є дослідження вивчення проблематики інституту підтримки державного обвинувачення в суді, генезису його розвитку та сучасної проблематики реалізації.

Виходячи із окресленої мети перед нами ставились наступні завдання:

· розглянути історичну ретроспективу розвитку інституту підтримки державного обвинувачення;

· охарактеризувати загальні засади досліджуваного інституту;

· проаналізувати проблематику і особливість участі потерпілого як обвинувача.

Об'єктом дослідження є історичний розвиток і сучасний стан конституційної діяльності прокурора з підтримання державного обвинувачення в суді.

Предмет дослідження складає система факторів, що в комплексі зумовлюють здійснення підтримання державного обвинувачення в суді, завдання прокурора по даній функції, результати теоретичних розробок, норми чинного законодавства, які визначають зміст цієї діяльності, а також правові, організаційні, кадрові, науково-методичні основи їх реалізації.

Методологічна та теоретична основа дослідження ґрунтується на результатах науково-теоретичних досліджень, що висвітлені в працях сучасних вітчизняних і зарубіжних науковців, а також нині діючих нормативно правових актах.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані при вивченні даної проблеми в галузі юридичних наук.

 Розділ І. Генезис інституту підтримки державного обвинувачення в Україні: з часів Судової реформи 1864 і до сьогодення

У наш час відповідно до п. 1 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено державне обвинувачення в суді. Те, що ця функція посідає перше місце серед інших функцій прокуратури, хоча і не має особливого принципового значення, викликане даниною європейській традиції, яка розглядає прокурора насамперед як обвинувача в кримінальному процесі. На стадії досудового слідства суб'єктом обвинувачення є слідчий або прокурор, який розслідує злочин у повному обсязі і таким чином виступає в ролі слідчого. Саме обвинувачення розглядається як один з аспектів здійснення кримінального переслідування. Остаточна формула обвинувачення міститься в обвинувальному висновку, який затверджує прокурор, і, таким чином він порушує обвинувачення, яке набуває характеру державного обвинувачення і підтримується в суді прокурором. Оскільки це підтримання здійснюється від імені держави, уповноваженим суб'єктом державної влади, воно розглядається як державне обвинувачення.

У науці кримінального процесу розрізняють три основні процесуальні функції: обвинувачення, захист і вирішення справи (правосуддя). Розмежування основних функцій обумовлює побудову кримінального процесу за принципом змагальності.

Судові статути 1864 р. принесли в науку і практику кримінального судочинства, пов'язану із підтримкою державного обвинувачення в суді дещо інші принципи, ніж у дореформений період, а саме:

· скасовувалася теорія доказів, яка була заснована лише на їх формальності;

· вирок за наслідками розгляду кримінальної справи був, як правило, або обвинувальним, або виправдувальним; підозри у скоєнні, як було раніше, не допускалися.

Статут кримінального судочинства передбачав дві інстанції при розгляді кримінальних справ. Як правило, рішення другої інстанції було кінцевим і могли оскаржуватися лише в особливому касаційному порядку. Також скасовувалася станова підсудність. Щодо першої інстанції, то до неї відходило дізнання і попереднє слідство.

Поліція, яка проводила дізнання у межах однієї доби, доповідала судовому слідчому і прокурору про виявлені факти злочинних діянь. Якщо виявлений злочин був підсудний мировому судді, поліція передавала матеріали за належністю. Прокурор також здійснював нагляд за законністю затримання підозрюваного поліцією, а остання зобов'язана була негайно повідомляти прокурора і судового слідчого про затримання. Крім того, поліція повідомила прокурора про закінчення дізнання і про передачу справи судовому слідчому. Як вже зазначалося, у пореформений період судові слідчі входили до складу окружних судів. Незважаючи на це, при провадженні попереднього слідства вони підпорядковувалися прокурору, а в інших питаннях - як окружному суду, так і судовій палаті. Судові статути 20 листопада 1864 р. поширювали на судових слідчих такі ознаки, як незмінність, тобто вони не могли бути без їхньої згоди звільнені, переведені до іншої місцевості, а тимчасово усунути з посади їх могли тільки у випадку віддання до суду, а звільнити - коли вони скоїли злочин. Прокурор мав право вимагати від слідчих проведення слідчих дій щодо посадових осіб, також вони могли порушити слідство як з власної ініціативи, так і за скаргами конкретної особи. Проте необхідно зазначити, що про початок слідчих дій слідчий повинен був негайно повідомити прокурора. Враховуючи суспільну небезпеку злочину, слідчий мав право обрати один запобіжний захід серед таких як взяття під варту, віддання на поруки, домашній арешт, застава або віддання під особливий нагляд поліції. Затриманого слідчий повинен був допитати упродовж 72 годин (3 доби). Якщо затриманому було висунуто обвинувачення і останній з цим не погоджувався, то він мав право поставити питання про відвід слідчого. Водночас слід зазначити, що нагляд (контроль) за проведенням попереднього слідства як у ті часи, так і сьогодні здійснює прокурор. Він мав право бути присутнім при проведенні всіх слідчих дій; давати вказівки судовому слідчому, виконання яких для останнього було обов'язковим; пропонувати судовому слідчому вибрати конкретний запобіжний захід. У разі незгоди з вказівками прокурора судовий слідчий мав право оскаржити їх у суді. Отримавши від судового слідчого закінчену кримінальну справу, прокурор окружного суду у разі погодження з висновками слідчого про необхідність направлення цієї справи до суду складав обвинувальний висновок, зміст якого регламентувався низкою рішень Кримінального касаційного департаменту Сенату. Висновок про віддання обвинуваченого до суду складався у формі обвинувального акта, в якому, зокрема, зазначалися:

· подія, що містить у собі ознаки злочинного діяння;

· час і місце вчинення злочину, наскільки це відомо;

· звання, прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого;

· сутність доказів, зібраних по справі проти обвинуваченого; визначення за законом якому злочину відповідають ознаки діяння.

Прокурор надавав висновок про припинення або зупинення кримінального переслідування окружному суду, а обвинувальний акт подавав прокурору судової палати, якщо справа стосувалася злочину, що тягнув за собою позбавлення всіх прав стану чи позбавлення особистих і за станом привласнених прав і переваг, або подавав окружному суду, якщо предмет злочинного діяння був менш важливим. Разом з обвинуваченням або висновком про зупинення чи припинення справи прокурор викладав свою думку щодо обрання для обвинуваченого запобіжного заходу, якщо визнавав за потрібне змінити або скасувати будь-який із застосованих запобіжних заходів. Незважаючи на поступовий тиск реакційних сил імперії, в тому числі і на судові органи, прокурор, складаючи обвинувальний висновок, не забував роз'яснити обвинуваченому не тільки суть справи, але й пояснити йому "способы защиты". Якщо підсудний не знав завчасно, в яких діях вінобвинувачується і на підставі яких доказів, то йому було важко приготуватися до спростування обвинувачення, навіть несправедливого193. На думку В. Стремацкого, така об'єктивність з боку прокурора викликана тим, що пропозиції про допуск захисника із стадії попереднього слідства не були прийняті об'єднаними департаментами законів Державної Ради, а тому при кінцевій розробці Судових статутів зі стадії попереднього розслідування захисник не передбачався.

Підсумовуючи зазначене, можна констатувати, що питання про віддання до суду вирішувалося прокурором окружного суду, а у більш важливих кримінальних справах - Судовою палатою. У суді обвинувальний акт надавався обвинуваченому, який міг заявити, кого ще він бажає викликати до суду, крім осіб, зазначених прокурором, водночас йому надавалася можливість обрати собі захисника.

Судове засідання у ті часи за Статутом кримінального судочинства починалося із оголошення прокурором обвинувального висновку (акта), після чого суд розпочинав судове дослідження (перевірку) матеріалів, що були зібрані у кримінальній справі під час попереднього слідства. Судом і прокурором ретельно розглядалися всі письмові та речові докази, що були у кримінальній справі. Після цього суд допитував підсудного, свідків та інших учасників судового процесу і порівнював їх свідчення з матеріалами, що були у справі. Після судового дослідження суд переходив до судових дебатів. Слово надавалося прокурору, який давав політичну оцінку злочину, зупинявся на доказах і висловлював свою думку щодо міри покарання. Після прокурора, як правило, виступав захисник, якщо він брав участь при розгляді справи. Після закінчення судових дебатів голова суду коротко викладав суть справи і характеризував достовірність та суть доказів як на користь обвинуваченого, так і проти нього. У вироку обов'язково повинні бути відображені такі питання: чи знайшов своє підтвердження у судовому засіданні факт скоєння злочину підсудним; чи підтверджено доказами усі епізоди обвинувачення; чи правильно органи попереднього слідства застосували статтю обвинувачення до підсудного; чи вирішено питання відшкодування заподіяної шкоди.

Таким чином, за часів після Судової реформи 1984 року підтримання держаного обвинувачення в суді є тим найважливішим аспектом процесуальної діяльності прокурора-обвинувача, який перебуває в нерозривному зв'язку з покладеним на нього конституційним обов'язком сприяти цілям правосуддя та має на меті кримінальне переслідування особи за вчинений злочин, представляти публічний інтерес держави і водночас бути гарантом законних інтересів громадян, втягнутих у сферу правосуддя у кримінальних справах.