Таким чином, обвинувачення - це самостійна кримінально-процесуальна функція, сутність якої складає регламентоване законом спрямування діяльності суб'єктів обвинувачення, що здійснюється шляхом твердження винуватості конкретної особи, яка вчинила злочин, і полягає у формулюванні та пред'явленні обвинувачення, застосуванні до неї заходів процесуального примусу, у тому числі запобіжних заходів, збирання доказів винуватості цієї особи і обґрунтування кримінальної відповідальності обвинуваченого перед судом.

В юридичній літературі залежно від принципу публічності, суб'єктів обвинувачення, розділяють обвинувачення публічне, державне, приватне і приватно-публічне, державно-приватне. Виділяються також основне та субсидіарне "народне" (громадське), офіційне та неофіційне, складне та просте обвинувачення, а також загально громадське і відомче обвинувачення. Як і будь-яка класифікація, класифікація видів обвинувачення має дещо умовний характер. Але і такий поділ дає змогу змістовніше зрозуміти суть обвинувачення в кримінальному судочинстві.

Основним видом обвинувачення є публічне, під яким розуміють обвинувачення, що порушується компетентною особою в інтересах усього суспільства, незалежно від тих осіб, органів, чиїх інтересів воно може торкатися. Публічність такого обвинувачення полягає в тому, що прокурор, органи дізнання, слідчий порушують кримінальні справи, розслідують їх самостійно, незалежно від позиції приватних осіб, якими можуть бути потерпілі, заявник тощо. У такому разі офіційні органи, посадові особи діють не тільки в інтересах окремих осіб, а в основному в інтересах держави і суспільства. Тут знаходить свій прояв принцип публічності (офіційності), а саме обвинувачення можна іменувати офіційним, на відміну від обвинувачення потерпілим, яке може бути визнаним неофіційним, приватним.

У сучасних умовах приватне обвинувачення - це таке, за яким справа порушується не інакше, як за скаргою потерпілого. Приватне обвинувачення завжди походить безпосередньо від потерпілого чи може здійснюватися і представником його інтересів.

Подібне до приватного обвинувачення приватно-публічне, але специфіка його полягає в тому, що справи хоч і порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, але закривати їх за угодою примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним не можна. Такими справами є злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК (зґвалтування). Елементи публічності зі справ приватного і приватно-публічного обвинувачення проявляються тоді, коли справа приватного обвинувачення має особливе громадське значення, а із справ приватно-публічного обвинувачення потерпілий через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи інших причин не може захистити свої законні інтереси. У таких випадках прокурор порушує справу і за відсутності скарги потерпілого.

Певний інтерес становить і такий вид обвинувачення, як субсидіарне. Вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство прямо не згадує про таке обвинувачення, хоч об'єктивно воно реально існує. У цивільному праві офіційно відома "субсидіарна відповідальність", яка тлумачиться загалом як додаткова відповідальність. Критерій "додатковості", на наш погляд, має лежати в основі визначення субсидіарного обвинувачення, що певною мірою може доповнювати публічне, офіційне. Проте немає однозначного підходу до розв'язання цієї проблеми. Так, М. Полянський субсидіарне обвинувачення не зводили лише до додаткового обвинувачення. На його думку, субсидіарним обвинуваченням називається таке, що порушується і підтримується приватною особою, потерпілим у випадку відмови від кримінального переслідування з боку державного обвинувача-прокурора, тоді як додаткове обвинувачення припускає здійснення приватною особою обвинувальної діяльності одночасно з посадовим обвинувачем.

Також, враховуючи те, що одна особа може обвинувачуватися у вчиненні не одного злочину, а декількох і не за одним епізодом, то обвинувачення можна поділити на такі види, як просте і складне.

Для простого виду обвинувачення характерним можуть бути такі ознаки: злочин складається з однієї дії чи бездіяльності; злочин вчинений однією особою, що не має судимості, що впливає на кваліфікацію діяння за правилами спеціальної повторності діяння, за яким обвинувачення охоплюється лише однією частиною чи пунктом кримінального закону. Це, наприклад, може бути одноразова крадіжка, скоєна вперше.

Складне обвинувачення може бути тоді, коли декілька протиправних діянь особи складають один злочин; коли діяння одночасно кваліфікується за двома і більше статтями кримінального закону (ідеальна сукупність); коли два самостійні злочинні діяння обвинуваченого за правилами спеціальної повторності класифікуються за однією кримінально-правовою нормою, чи коли попередня судимість особи розцінюється як повторність.

Також, варто зауважити, що усі види обвинувачень, їх система й обвинувачення взагалі мають як правове, так і соціально-політичне, філософсько-психологічне значення.

І насамкінець, обвинувачення паралельно від його виду в комплексі становить єдину систему, що визначає його сутність та загальну цілісну структуру. Адже обвинувачення постає комплексним багатоаспектним інститутом кримінального процесу - основою не лише для застосування покарання та відшкодування збитків, але дає життя функціям захисту правосуддя та вирішення справи по суті, визначає межі обвинувальної діяльності зі збору і дослідження доказової бази, але й основою для діяльності потерпілого, позивача та відповідача.

Обвинувачення - одне з найдавніших і найбільш значних процесуальних явищ. Питання обвинувачення взагалі, і підтримання державного обвинувачення зокрема завжди перебувають у центрі уваги юристів-теоретиків і практиків. Поняття і суть обвинувачення в юридичній літературі висвітлено недостатньо, підходи науковців до його розуміння різні.

За умов демократизації державного ладу України зросло гуманістичне спрямування державного обвинувачення, яке, з одного боку, покликане сприяти зміцненню законності у сфері правосуддя, а з іншого - захисту прав і законних інтересів як жертв злочинів, так і осіб, котрі піддані кримінальному переслідуванню. Це відображено у чинному Законі України "Про прокуратуру" та КПК.

А тому не випадково в ст. 121 Конституції України в системі функцій, покладених на єдину систему прокуратури України, підтримання державного обвинувачення в суді займає перше місце, отже, цій функції і надається першочергове значення. Вона є однією з основних конституційних функцій прокурора.

Одночасно відповідно до ст. 129 Конституції України ця функція є однією із основних засад судочинства.

Те, що названа функція поставлена Конституцією на перше місце, не має якогось особливо принципового значення, але цим підкреслюється, що вона є однією з провідних у прокуратурі цивілізованої держави. Тому дуже важливо в умовах демократизації державного суспільного життя в Україні забезпечити підвищення якості та ефективності підтримання державного обвинувачення в інтересах захисту прав людини та посилення боротьби зі злочинністю.

Як вже зазначалось вище, відповідно до статті 3 Кримінально процесуального кодексу України (далі КПК): "державне обвинувачення - процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення".

Участь прокурора у судових процесах на високому професійному рівні є реальним забезпеченням законності в судочинстві, ухвалення судами законних і обґрунтованих вироків - з одного боку, а з іншого - покликана сприяти у разі необхідності своєчасному перегляду судових рішень, які не відповідають закону. При цьому вся діяльність прокурора має бути спрямована на захист конституційних прав та інтересів громадян. Основними функціями правової держави, побудова якої є метою України (ст. 1 Конституції України), є гарантування, охорона, захист та реалізація основних прав та свобод людини і громадянина. Особливої гостроти набуває проблема реалізації цих прав у кримінальному судочинстві, де існує реальна можливість їх суттєвого обмеження. Однією з гарантій забезпечення прав та свобод особистості в цій сфері застосування державно-владних повноважень органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, є підтримання прокурором державного обвинувачення в суді - конституційна функція прокуратури України.

На нашу думку, діяльність прокурора щодо підтримання державного обвинувачення є складовою частиною більш широкого виду державної діяльності, а саме - кримінального переслідування осіб, які вчинили злочини, на різних стадіях кримінального і кримінально-виконавчого провадження. У свою чергу, кримінальне переслідування є невід'ємною складовою частиною правоохоронної функції держави.

Здійснюючи кримінальне переслідування, прокурор порушує кримінальні справи, може безпосередньо брати участь в їх розслідуванні, затверджує обинувальні висновки у кримінальних справах і надсилає ці справи до суду. Всі ці процесуальні рішення і дії він реалізує безпосередньо.

Прокурор бере участь на усіх стадіях, етапах провадження справ у суді, а не тільки в судових дебатах, де він за формою і за суттю конкретизує свою обвинувальну тезу. На стадії попереднього розгляду справи суддею за клопотаннями прокурора, як й інших учасників процесу, суддя з'ясовує питання про те, чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, для перекваліфікації дій обвинуваченого з урахуванням обтяжуючих обставин, або ж ухвалення угоди про примирення винного з потерпілим, чи визнання ним вини.

У судовому слідстві прокурор оголошує обвинувальний вирок чи його резолютивну частину за згодою сторін, допитує підсудного першим після пропозиції головуючого дати в справі показання, а також першим ставить запитання свідку, викликаному за клопотанням прокурора, може подати письмові питання для вирішення експертом, першим допитати експерта після оголошення його висновку. Участь прокурора в судовому засіданні не зводиться лише до підтримання державного обвинувачення, а спрямована на запобігання порушенням закону, прав й інтересів потерпілого та інших громадян і недопущення постановлення неправосудного вироку чи іншого рішення.

Дещо окремо стоїть питання змагальності учасників судового процесу. Змагальність сторін як необхідна умова цивілізації судового процесу - одна з основних конституційних засад судочинства. Суд, який у недалекому минулому був одним із органів боротьби зі злочинністю, став єдиним державним органом, наділеним винятковим правом вирішення справ, і незалежно та неупереджено забезпечує сторонам можливість використання наданих їм законом прав.

Участь прокурора в суді, його різнобічна обвинувальна діяльність у кримінальному судочинстві, відносини з іншими учасниками судового розгляду справи є запорукою змагальності в судовому засіданні. На думку Г. Грипаєнка, у кримінальному процесі змагальність полягає в тому, що в судовому засіданні процесуально сперечаються дві сторони: сторона обвинувачення і сторона захисту. Кожна з них обстоює свою правову позицію, права та законні інтереси тими засобами, якими дозволяє кримінально-процесуальний закон, допомагаючи таким чином суду всебічно, повно та об'єктивно дослідити всі обставини справи з метою з'ясування істини і ухвалення правильного рішення.

На прокурора, як державного обвинувача покладено ряд завдань, так, зокрема до них відносяться:

· обвинувачення особи, яка піддається кримінальному переслідуванню, у здійсненні злочину;

· захист прав і законних інтересів осіб, які потерпіли від злочину, та інтересів держави;