Дореволюційна кримінально-процесуальна наука високо цінувала вказівку закону, надавала обвинувальному акту великого значення і пред'являла до нього серйозні вимоги. На думку вчених-процесуалістів того часу, обвинувальний акт "має прямим своїм призначенням ознайомити обвинуваченого і суд із сутністю підтримуваного прокурором обвинувачення, а звідси випливає і його процесуальна важливість для обвинуваченого, обвинувача і суду. Обвинувачений довідується з нього, яким чином він може суперечити опоненту, що слід спростовувати, що підтримувати, а тому ясність обвинувального акта і правильне формулювання обвинувачення представляються необхідними для інтересів захисту". За влучним визначенням М.М. Розіна, в обвинувальному акті встановлюється той кримінально-юридичний максимум, за межі якого суд не може переступати. Царська прокуратура проіснувала до 1917 р.

У новітній же історії нашої країни як особливий інститут кримінального судочинства за часів СРСР обвинувачення знайшло своє вираження у перших же законодавчих актах про радянський суд і кримінальний процес. Поряд з судом як органом здійснення правосуддя в них фігурують обвинувачення та органи, що повинні здійснювати його.

Так, Декрет від 24 листопада 1917 р. №1 "Про суд" та аналогічна постанова Народного секретаріату УРСР від 4 січня 1918 р. "Про введення Народного суду" передбачили, що в ролі обвинувачів, які допускаються на попередньому слідстві, можуть виступати всі "неопорочені" громадяни обох статей.

Декрет від 7 березня 1918 р. №2 "Про суд" встановив, що у кримінальних справах обвинувальний акт замінюється постановою слідчої комісії про віддання до суду і водночас передбачив заснування колегії осіб, які присвятили себе правонаступництву в формі громадського обвинувачення. Положення про народний суд РРФСР від 30 листопада 1918 р. містило вказівки про створення спеціальних колегій обвинувачів, що діяли як службові особи. За положенням про народний суд від 21 жовтня 1920 р. при відділах юстиції були обвинувачі, які призначалися на ці посади губвиконкомами.

Заснування спеціальних органів обвинувачення передбачили і всі законодавчі акти про революційні трибунали. Декретом від 4 травня 1918 р. при кожному революційному трибуналі поряд зі слідчими комісіями утворено колегії обвинувачів, на яких покладалося: формулювання обвинувальних тез з кожної страви, участь у засіданнях слідчих комісій при розгляді питань про віддання до суду, публічне обвинувачення у засіданнях революційних трибуналів.

За Декретом ВЦВК від 29 травня 1918 р. при Революційному трибуналі була заснована Центральна колегія обвинувачів, на яку, крім обов'язків, перелічених у Декреті від 4 травня 1918 р., покладалося об'єднання і керівництво колегіями обвинувачів при місцевих революційних трибуналах.

Тимчасове Положення про народні суди і революційні трибунали УРСР, прийняте 20 лютого 1919 р., як і подальші законодавчі акти про народний суд і революційні трибунали УРСР, регламентувало організацію колегії обвинувачів для здійснення аналогічних функцій.

Протягом всього періоду іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни законодавець поряд з правосуддям і судом виділяв обвинувачення й органи, на які покладалося його здійснення.

Перше Положення про прокурорський нагляд в РРФСР від 28 травня 1922 р. і перше таке ж положення в УРСР від 28 червня 1922 р. поклали на прокуратуру повноваження щодо порушення кримінального переслідування проти осіб, винних у вчиненні злочину, а також підтримання обвинувачення в суді. Це ж знайшло своє вираження і в подальшому розвитку кримінально-процесуального законодавства - в прийнятих у 1922-1927 рр. кримінально-процесуальних кодексах союзних республік і в Основах кримінального судочинства СРСР і союзних республік від 31 жовтня 1924 р., як і в кримінально-процесуальних кодексах союзних республік, що діяли до прийняття нового кримінально-процесуального законодавства.

Висновок до розділу. Таким чином, короткий нарис розвитку обвинувачення дозволяє зробити висновок, що законодавець розглядав його протягом усієї історії кримінального процесу, як особливу, самостійну функцію, для здійснення якої створювались спеціальні органи, не пов'язані з відправленням правосуддя, покладеним тільки на суд.

З урахуванням зазначеного, можна дійти висновку, що історична першооснова належить приватному обвинуваченню, а згодом суспільство, держава брали на себе функцію обвинувачення, яке завершувалось тим, що державне обвинувачення в суді в більшості країн світу було покладене на прокуратуру. Тобто відбулась еволюція від приватного до публічного обвинувачення. На сьогодні в Україні обвинувачення для прокуратури стало першочерговою конституційною функцією (ст. 121 Конституції України) та основною засадою судочинства (ст. 129 Конституції України).

Відповідно до статті 3 Кримінально процесуального кодексу України (далі КПК): "державне обвинувачення - процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення".

Таким чином, обвинувачення, безумовно, є однією з основних функцій кримінального процесу. Натомість обвинувачення - поняття неоднозначне (вид діяльності, функція, засада судочинства, правовий інститут, елемент змагальності тощо).

Обвинувачення так чи інакше повинно бути здійснено, підсудний має бути засуджений або виправданий - і це запроваджує функцію правосуддя. Функція обвинувачення, як і захисту, та функція вирішення справи властиві самій природі кримінального процесу.

На думку Г. Кожевнікова, обвинувачення - це насамперед визнання винуватим у чому-небудь, приписування кому-небудь якоїсь провини.

У теорії кримінального процесу ще не вироблено єдиного підходу до розуміння сутності обвинувачення. Тому воно трактується по-різному, що негативно позначається на практичній кримінально-процесуальній діяльності як державних обвинувачів, так і інших учасників процесу.

Тлумачний словник української мови поняття обвинувачення висвітлює, як процесуальну функцію уповноважених законом органів або осіб, спрямовану на викриття перед судом обвинуваченого у скоєнні злочинного діяння і на визначення підстав та меж кримінальної відповідальності винного.

Окремі автори під обвинуваченням розуміють "кримінальний позов", процесуальний документ, в якому воно викладено, інші - діяльність прокурора при розгляді справи у суді першої, апеляційної інстанції, особливі процесуальні відносини, які вникають між державою в особі її уповноважених органів та особою, яка притягується як обвинувачена з приводу вчиненого нею злочину. Також обґрунтовується положення про те, що обвинувачення зумовлює виникнення певної системи кримінально-процесуальних відносин, але саме по собі не є правовідношенням.

С.А. Альперт вважає, що "під обвинуваченням слід розуміти засновану на законі процесуальну діяльність, спрямовану на викриття обвинуваченого у вчиненні злочину, його засудження, застосування до нього справедливого покарання, а у відповідних випадках - заходів виховного або громадського впливу.

В. Сєрбулов під обвинуваченням розуміє здійснювану згідно з вимогами кримінально-процесуального закону діяльність по формулюванню і обґрунтуванню твердження про скоєння певною особою конкретного злочину (злочинів), спрямовану на встановлення винуватої в скоєнні злочину особи, і при необхідності на забезпечення умов для покладення на неї кримінальної відповідальності або застосування до нього заходів громадського впливу чи адміністративного стягнення.

З точки зору С. Альперта, під обвинуваченням треба розуміти засновану на законі процесуальну діяльність, спрямовану на викриття обвинуваченого у вчиненні злочину, застосування до нього справедливого покарання.

В. Парадєєв доповнює вищезазначене визначення описом сукупності встановлених у справі обставин, що утворюють формулу обвинувачення та відображають склад злочину.

Найбільш містким та правильним, на нашу думку, є визначення А.Л. Рівліна, який під обвинуваченням розуміє діяльність уповноважених на те осіб, що знаходить своє вираження у передбачених законом і послідовно здійснюваних ними актах та діях, які полягають у твердженні на підставі зібраних доказів винуватості певної особи у вчиненні злочину, в силу цього притягненні її як обвинуваченого, вимозі віддання до суду, засудження та покарання.

Слід окремо зазначити, що у вітчизняній науці кримінального процесу широке поширення має поділ обвинувачення на: обвинувачення в матеріально-правовому значенні, під яким мають на увазі сукупність встановлених у справі та таких, що ставляться обвинуваченому у вину, суспільно небезпечних і протиправних фактів, що становлять суть конкретного складу злочину, і обвинувачення в процесуальному значенні, тобто заснована на законі процесуальна діяльність компетентних органів і осіб по викриттю обвинуваченого в скоєнні інкримінованого йому злочину та по обґрунтуванню його кримінальної відповідальності з метою його публічного засудження.

Обвинувачення є необхідним елементом будь-якого кримінального судочинства незалежно від його типу та форми. Однак його юридичний зміст і пов'язані з ним наслідки не завжди однакові. Вони залежать від того, наскільки доказана формула обвинувачення. Якщо обвинувачення сформовано згідно з буквою і духом закону, то його наслідки однозначні - це обвинувальний вирок. Якщо ж при формуванні обвинувальної тези обвинувачення не дотримано всіх вимог чинного законодавства, то негативні наслідки будуть звернені до обвинувача, і обвинувачення взагалі може не бути.

Обвинувачення пов'язане з кримінальною відповідальністю, хоча і не завжди. Кримінальним кодексом України встановлено правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності. Це, зокрема, дієве каяття, примирення винного з потерпілим, передача особи на поруки, зміна обстановки та закінчення строків давності. В інших випадках слідом за обвинуваченням виникає необхідність у відповідальності тієї або іншої особи за скоєння злочину. Як сформульоване у кримінальній справі обвинувачення стає своєрідною "рушійною силою" кримінального процесу.

Отже, виходячи з наукового узагальнення, можна виділити три складові будь-якого обвинувачення. У матеріально-правовому розумінні це фабула обвинувачення, його юридичне формулювання і правова кваліфікація. Якщо фабула обвинувачення є фактичною, а юридичне формулювання правовою моделлю розкритого злочину, то правова кваліфікація є підведенням його під ту чи іншу статтю (частину, пункт) Особливої частини КК.

Обвинувальна діяльність, пов'язана з процесом формування обвинувачення, знаходить своє вираження і протікає у специфічних процесуальних формах, безпосередньо виражаючись у встановлених законом процесуальних актах.

Таким чином, обвинувачення реалізується у:

· постанові про притягнення як обвинуваченого;

· постанові про зміну (доповнення) обвинувачення;

· постанові про перекваліфікацію злочинних дій;

· обвинувальному висновку, що складається слідчим і затверджується прокурором;

· обвинувальній промові прокурора, який підтримує обвинувачення в суді;

· обвинувальному вироку суду.

Ці акти, як і пов'язані з ними дії слідчих і прокурорських органів, а також суду містять у собі твердження про винуватість певних осіб у вчиненні злочинів, притягнення їх до кримінальної відповідальності та вимогу застосування до них санкцій, передбачених кримінальним законодавством.