Недійсним визнається також господарське зобов'язання, укладене учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Це положення, закріплене у ч.І. ст. 207 ГК України, обмежує укладання “позастатутних угод”. Однак якщо в ст.227 ЦК України питання позастатутних угод зводиться до питання щодо наявності або відсутності в суб'єкта господарювання дозволу (ліцензії) на укладання відповідної угоди, то стаття, що коментується, виходить з того, що правосуб'єктність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності відповідно до закону і/або установчих документів даної юридичної особи. Угода, укладена юридичною особою всупереч цілям її діяльності, є “позастатутною” і повинна визнаватися недійсною. При цьому варто враховувати, що під цілями юридичної особи потрібно розуміти не тільки її основні виробничо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не заборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять перед юридичною особою. Коло угод, які вправі укладати суб'єкти господарювання, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності. Отже, підприємства та організації можуть укладати й інші угоди, які є похідними, які супроводжують їхню основну діяльність і випливають з останньої. Тому недійсною на підставі ч.І ст. 207 ГК України повинні визнаватися лише такі угоди, які прямо суперечать цілям юридичної особи, зазначеним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах. Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридичних осіб мають імперативний характер, сторона позбавлена можливості заперечувати визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження правоздатності іншої сторони за угодою.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ ВИЗНАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ НЕДІЙСНИМИ ТА НЕУЛАДЕНИМИ: ВИЗНАЧЕННЯ ПІДСТАВ ТА НАСТАННЯ НАСЛІДКІВ

2.1 Аналіз судової практики визнання господарських договорів неукладеними: визначення підстав та настання наслідків

Судова практика неоднозначно підходила до вирішення питання визнання договору неукладеним. Значна кількість справ вирішувалась шляхом застосування статті 48 ЦК УРСР про недійсність угоди, що не відповідає вимогам закону. Прикладом є розгляд справи Вищим арбітражним судом України за позовом Івано-Франківської обласної державної адміністрації до товариства з обмеженою відповідальністю "Турінвест" про визнання договору оренди недійсним. З огляду на те, що в договорі не було зазначено склад і вартість майна, яке передається в оренду, розмір орендної плати і порядок розрахунків, оцінка вартості об'єкту оренди тощо, суд прийняв рішення про визнання такого договору недійсним. Судова колегія по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України залишила рішення по цій справі без змін, керуючись при цьому статті 48, 153 ЦК України і зазначаючи в мотивувальній частині постанови, що в договорі відсутні істотні умови, без яких договір взагалі не вважається укладеним. І поряд з цим судова колегія постановила визнати такий договір оренди недійсним.

В іншій справі до господарського суду Черкаської області звернувся прокурор м. Черкаси в інтересах Черкаського цукрово-рафінадного заводу до ТОВ “Магазин 22” про розірвання договору оренди та стягнення заборгованості по орендній платі. Суд встановив, що договір оренди не містить таких істотних умов, як вартість майна, розмір орендної плати з урахуванням її індексації, порядку використання амортизаційних відрахувань і визнав договір неукладеним. Судова колегія по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого господарського суду України визнала дане рішення правомірним на тих же підставах .

Як вбачається, за однакових обставин справи та застосування однакових положень закону, рішення судів різні.

З метою однакового та правильного застосування законодавства при вирішенні спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними, Вищий господарський суд України в пункті 17 роз'яснень «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» визначив, що недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Відповідно до цих роз`яснень, якщо у процесі вирішення спору буде встановлено, що угоду між сторонами фактично не було укладено, господарському суду на підставі пункту 1-1 ст. 80 ГПК слід припинити провадження у справі.

Прикладом застосування цього положення роз'яснень Вищого господарського суду України на практиці при вирішенні подібних спорів може бути розглянута наступна справа. Між Трестом „Сантехмонтаж-60” (Позивачем) та Малим приватним підприємством „Фірма „Барвінок” (Відповідачем) був укладений договір купівлі-продажу частини нежилого приміщення. Позивач пред'явив позов про визнання цього договору неукладеним, обґрунтуванням чого було те, що сторонами не досягнуто згоди з усіх істотних умов, зокрема стосовно того, яка ж частина нежилого приміщення мала бути передана покупцю; у договорі відсутні дані про умови передачі покупцю підвального приміщення - платно чи безоплатно. Рішенням арбітражного суду Харківської області позовні вимоги задоволені. Постановою голови цього ж суду рішення суду скасовано і в позові відмовлено. Постановою судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України постанова голови арбітражного суду Харківської області скасована, а рішення залишено без змін. В касаційному провадженні по цій справі Судова палата у господарських справах Верховного суду України встановила, що судом не звернуто увагу на те, що вимога про встановлення факту неукладення договору не призводить до поновлення порушених прав. Вона не може бути предметом спору, самостійно розглядатися в окремій справі. Вимога про визнання договору неукладеним є нічим іншим як встановлення факту, що має юридичне значення. Цей факт може встановлюватися господарськими судами лише при існуванні та розгляді між сторонами договору спору про право цивільне. Його встановлення є елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог. Враховуючи наведене, Верховний суд скасував постанову судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України .

Вважаємо, що припинення провадження у справі при встановленні того, що договір не був укладений, є не виваженою позицією вищих судових інстанцій. Сторони звертаються в цьому випадку саме за вирішенням спору про право цивільне, про те, чи спричиняє укладений договір виникнення, зміну, припинення певних правовідносин. На наш погляд, практика розгляду таких спорів судами повинна бути переглянута в бік здійснення провадження по таким спорам.

Невизначеність залишається в питаннях, пов'язаних з наслідками визнання договору неукладеним. Як свідчить практичний досвід, суд, встановивши, що договір неукладений, припиняє провадження по справі і не визначає ніяких правових наслідків. А між сторонами по цьому договору, який вони вважали укладеним, вже відбулися певні дії: одна сторона зайняла приміщення, інша - отримала частину орендної плати. В такому випадку, оскільки застосування двосторонньої реституції здійснюється тільки при визнанні договорів недійсним, необхідно звертатися до норми глави 83 ЦК України, яка поширюється на зобов'язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна без достатньої правової підстави. Цей висновок ґрунтується на положенні частини 8 статті 181 ГК України, де передбачається, якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

"При пред'явлені позову з безпідставного збагачення необхідно враховувати розмір майнових витрат в майні однієї особи (потерпілого) і набуття в майні іншої особи (набувача), оскільки стягується саме безпідставно набуте. Суть зобов'язань з безпідставного збагачення полягає в поверненні саме частини майна, що становить безпідставне збагачення, тій особі, якій це майно повинно належати" .

Відповідно до частини 3 статті 1212 ЦК України, положення глави про набуття, збереження майна без достатньої правової підстави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином. Така позиція законодавця викликає непорозуміння, оскільки статтею 216 ЦК України передбачені правові наслідки недійсності правочину - двостороння реституція. Тобто, частина 3 статті 1212 ЦК України знаходиться в прямій протилежності до статті 216 ЦК України. Крім того, таке положення частини 3 статті 1212 ЦК України не відповідає існуючій до цього часу, закріпленій на доктринальному та нормативному рівнях концепції про те, що правовими наслідками недійсності правочинів є двостороння реституція (в окремих випадках одностороння реституція та/або конфіскація). На наш погляд, законодавець некоректно застосував поняття „недійсний правочин”, і мова повинна йти все ж таки про повернення виконаного за неукладеним правочином, що в більшій мірі відповідає суті правових наслідків неукладеного правочину.

Позиція щодо застосування норм про безпідставне збагачення, як можливий наслідок визнання договору неукладеним, знайшла прихильність у багатьох науковців, які розглядали дане питання. Зокрема, І.О. Дзера запропонувала передбачити в статті 638 ЦК України таку норму: "У разі визнання судом договору неукладеним до відносин сторін застосовуються правові наслідки, передбачені для зобов'язань із безпідставного придбання чи збереження майна (безпідставного збагачення)" . Однак, наслідки визнання договору неукладеним залежать від стадії виконання цього договору. І у випадку, як зазначає О.А.Беляневич, "якщо зобов'язана за договором сторона - послугонадавач (виробник продукції, робіт, послуг) не приступила до виконання договору, господарський суд повинен відмовити у задоволенні позовних вимог іншої сторони про спонукання послугонадавача до виконання зобов'язання в натурі або про застосування до нього заходів відповідальності за невиконання зобов'язань за договором".

На практиці визнання договору неукладеним може значно порушити права добросовісної сторони. Як справедливо зазначає І.О.Дзера, "справа в тому, що між учасниками неукладеної угоди може виникнути спір, якщо один з цих учасників вважає її укладеною, а інший це заперечує, між ними могли бути вчинені дії щодо передачі майна тощо. Додержання рекомендацій ВГСУ в частині припинення провадження у справі за позовом одного з учасників неукладеної угоди не сприятиме забезпеченню захисту їх майнових прав".