Еволюція інституту громадянства продовжувалася; до осіб, які бажали стати громадянином, у різних країнах у різний час ставилися різні вимоги. Це була наявність певних цензів: майнове становище особи, рівень її освіти, тривалість мешкання індивіда в країні, національність, расові ознаки. В основному перераховані цензи поширювалися на тих, хто виявив бажання отримати громадянство тієї або іншої держави. Так, наприклад, до 1870 р. право американського громадянства мали тільки «вільні білі», а іммігранти багатьох національностей були позбавлені цього права аж до середини XX століття. Відверто націоналістичний, расовий принцип знайшов своє відображення в законі про громадянство Німеччини від 15 вересня 1935 р. Фашистський режим, виходячи з ідеї «кровної спільності» всіх німців, оголосив про визнання кожного німця, незалежно від його місця проживання, громадянином Німеччини. Сучасний інститут громадянства не обмежує, а навпаки - захищає права людей на громадянство. Так, на захист прав людини на громадянство і запобігання випадків відсутності громадянства було прийнято і ратифіковано ряд законодавчих актів, серед яких: Європейська конвенція про громадянство; Конвенція, що регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів про громадянство; Факультативний протокол про набуття громадянства.

Таким чином, можна виділити три основні етапи становлення інституту громадянства: перший - розвиток громадянства за часів античності; другий - підданство і громадянство середньовіччя; третій - розвиток інституту громадянства після буржуазних революцій. Так, з плином часу, завдяки певним історичним подіям люди отримали політичні права і право називатися громадянином своєї країни. Становлення державно-правового інституту громадянства, принципи його правового регулювання перебувають під прямим впливом процесів, що відбуваються в конкретній державі, оскільки інститут громадянства не може не вбирати в себе особливості і суперечності відповідного етапу розвитку суспільства і держави. Отже, можна зазначити, що розвиток інституту громадянства не є закінченим, він триває постійно

1.2 Міжнародно-правова думка щодо поняття громадянство

Якщо аналізувати вищесказане то ми можемо сказати, що інститут громадянств має свою давню історію, але незважаючи на це на сьогодні немає єдиного підходу до розуміння його сутності.

Починаючи з 1980-х років «громадянство» стало ключовим поняттям у політичному, соціологічному та освітянському дискурсі Європи. Дана тенденція пов'язується, насамперед, із офіційним визнанням злочинів проти людства часів Другої світової війни, багаторазовою зміною політичної карти світу, а також пошуками механізмів захисту прав громадян своїх держав. Водночас, термін «громадянство» хоча й не змінив свого звучання, за змістом сьогодні суттєво відрізняється від своїх історичних попередників. Проблемою визначення концепту «громадянство» на сучасному етапі розвитку суспільства займаються такі західні дослідники, як К. Хаас, Дж. Кохен, Дж. Каренс, У. Кімличка, У. Норман, Д. Арчібугі, Д. Хелд, Дж. Бенкс, Дж. Уелш, Е. Лінклейтер та інші автори.

У своєму найзагальнішому значенні термін «громадянство» більшістю дослідників визначається як легальний та політичний статус, що дозволяє громадянину користуватися правами та реалізувати обов'язки по відношенню до політичної спільноти, членом якої він є. В той же час у сучасній політичній науці виділяються три основні підходи до визначення даного поняття, які репрезентують такі дослідники, як Дж. Кохен, У. Кімличка і У. Норман ; Дж. Каренс.

Перший з перерахованих авторів визначає громадянство як легальний статус, що ввібрав у себе громадянські, політичні та соціальні права індивідів. Громадянин, таким чином, є легальним суб'єктом, що вільний діяти відповідно до законів та має право звинувачувати закони у недостатньому рівні забезпечення захисту своїх прав.

Представники другого напрямку (У. Кімличка і У. Норман) вважають громадян виключно політичними агентами, які є активними членами політичних інститутів суспільства.

Останній автор - представник третього напрямку визначає громадянство як членство у політичній спільноті, що є показником та проявом ідентичності людей. Останній підхід нерідко визначають як психологічний напрямок громадянства, що обов'язково демонструє рівень колективної ідентичності політичної спільноти.

Відношення між цими трьома напрямками є комплексним та взаємодоповнюючим. Адже можливість безперешкодної реалізації прав, якими громадянин користується, частково визначає рівень відповідності політичних дій влади потребам суспільства. У свою чергу, висока громадянська ідентичність здатна мотивувати громадян до активної участі у суспільно-політичному житті своєї спільноти. Однак, як зазначає дослідник К. Хаас, «нерідко участь громадян у життєдіяльності спільноти визначають саме через їх політичну участь і поведінку, в той час як, насправді, громадянська участь виявляється у цілому ряді практик соціального, легітимного, політичного, культурного характерів». Нині громадянство, на думку дослідника, позначається саме «активним членством» у суспільно-політичному житті соціуму. Таким чином, сьогоденний підхід до трактування «громадянства» спирається на концепт «активного громадянства», який було впроваджено протягом 1990-х років у навчальних закладах Великобританії, Австрії та Канаді як факультативний напрямок політичної освіти.

Історично західне (європейське) розуміння концепту «громадянства» може бути звернуте до політичної культури давньогрецьких полісів. Громадянами тоді вважалися вільні індивіди, тобто чоловіки, які залучалися до публічного життя у місті-державі. Тогочасна людина була «істотою політичною». Пізніше соціально-політична гегемонія Християнства у часи Середньовіччя поклала кінець колишньому трактуванню поняття «громадянство». «Людина політична», таким чином, була замінена на «людину віруючу». Публічна політична життєдіяльність поза релігійного укладу відкидалася Християнською Церквою. Усі питання суспільно-політичного врядування та управління визначалися лише відповідністю чи невідповідністю існуючого волі Бога. Республіканська специфіка трактування «громадянства» отримала свій розвиток у період Відродження в італійських містах-державах. Проте, лише Французька революція 1789 року запровадила тлумачення та практику реалізації громадянства в націях-державах у тому вигляді, що існує і донині. У наші часи, починаючи з кінця минулого століття, розпочинається абсолютно новий етап у розумінні концепту «громадянство». З 1980-х років Європа зіштовхнулася з неочікуваними викликами. Розпад Радянського Союзу виявився в дезінтеграції існуючого біполярного світу. Водночас політичний розвиток тогочасної Європи був досить інтенсивним та тяжів до подальшої інтеграції. Процес формування «єдиної Європи» вже було розпочато. Деякі з європейських країн були вже безпосередніми учасниками або перебували на шляху до європейської інтеграції. Поміж тим, більш чи менш жорстокі національно-визвольні рухи серед країн колишнього радянського табору: Югославія, Угорщина, Чехія, а також серед Західних націй-держав: Шотландії та Іспанії демонстрували, що національна та етнічна політика самовизначення набували все нової актуальності та важливості. Парадоксальним чином тоді сполучалися між собою потреби національно-культурного визнання та інтеграційні процеси у Європі. Постійні та чисельні міграції лише підсилювали ці тенденції. Все це призвело до утворення стійких анклавів національних культур та меншин у межах сучасного ЄС. У результаті Європа стала мультикультурним політичним простором, з яким не зіштовхувалась досі європейська традиція громадянства. Протягом переважної частини минулого століття, концепції громадянства, незважаючи на певні розбіжності, мали одну спільну характеристику: ідею того, що необхідною умовою для існування та реалізації концепту «громадянства» є наявність суверенної територіальної держави. Іншими словами, громадянство, включаючи як легальний його аспект, так і аспект політичної участі, концентрувалося та реалізовувалося в обмеженій територіальними кордонами політичній спільноті суверенній нації-державі з єдиною ідентичністю.

Процеси глобалізації вплинули та корінним чином змінили дану ситуацію: розвиток транснаціонального економічного співробітництва, конкуренція, комунікації, так само як і високий рівень міграції, культурні та соціальні зв'язки показали, якими вразливими та крихкими виявилися державно-національні кордони.

Сьогодні, як пише дослідниця Дж. Уелш, дослідження концепту «громадянства» перетинає національний контекст та оцінює можливості для розгляду даного поняття у регіональній та глобальній площині. На думку авторки, нині існує дві основні причини для необхідності розгляду «громадянства» саме у наднаціональному (постнаціональному) контексті. По-перше, прискорення процесів глобалізації, наслідки якої трансформують монополію суверенних держав на владу. Так, досліджуючи глобалізацію, Д. Хелд визначав її як процес, що передбачає взаємозв'язки та взаємозалежність комунікацій, держав, міжнародних інституцій, НДО, транснаціональних компаній, створюючи новий комплексний світовий порядок. Вона має як уніфікуючі, так і фрагментуючі ефекти. Проте, вони разом є досить важливими для накреслення нових кордонів та визначення сутності концепту «громадянства». Другим фактором є створення міжнародних гарантій для захисту прав людини - так звана «Правова революція». Ідея «прав людини», до речі, від самого початку позначала універсалізм у контексті глобалізованого розвитку суспільства. Таким чином, сьогодні європейська цивілізація зіштовхнулася з історично унікальною політичною ситуацією мультикультурноcті та руйнацією формальної гомогенності націй-держав, що вимагає пошуку нових оптимальних підходів до визначення поняття «громадянство» в Європі, виходячи з реалій існування нового європейського суспільства. Розпочавши свою інтеграцію економічно, поступово ЄС став чимось більшим, ніж просто фінансово-економічним союзом 28 європейських держав. Ця потужна наддержавна структура володіє нині всіма необхідними атрибутами суверенної держави минулого, проте, ними не обмежується. Поверх кордонів національних держав-учасниць, Союз проклав свої власні кордони, визначивши таким чином межі свого політичного утворення - Шенгенську зону. ЄС має власну столицю; органи законодавчої, виконавчої та судової влади; конституцію; символіку: прапор, герб, гімн; спільну мову для спілкування - англійську, тощо. Більш того, дане утворення активно розробляє та провадить у життя свою економічну, правову, освітню, міжнаціональну та ін. політику. Пропагуючи девіз «Єдність у розмаїтті», керівництво ЄС прагне об'єднати дане полікультурне та мультинаціональне утворення єдиною європейською ідентичністю та світоглядом. Такі установки закладаються, насамперед, як пріоритетні цілі освітньої діяльності Союзу. Крім того, Маастрихтською угодою 1991 року було запропоновано статус європейського громадянина та сформульовано для нього мережу економічних та політичних прав. Це включало в себе право на вільне пересування та оселення у межах Європейського Союзу, право всім громадянам ЄС брати участь у виборах до Європарламенту тощо. Офіційне впровадження єдиного громадянства у межах ЄС є значним кроком у напрямку переходу від національного до глобального (світового) громадянства. Як зауважує з цього приводу Дж. Кохен: «Саме запровадження легального статусу громадянства ЄС робить досягнення глобального громадянства потенційно можливим». Водночас проблема визначення концепту «європейського громадянства» і нині залишається відкритою. Вирішення питання про тлумачення та практику громадянства у межах національно- державного, наднаціонального чи міждержавного рівнів ЄС постає одним із ключових завдань європейської політики. Розмежування специфіки реалізації концепту «громадянства» на цих трьох рівнях є найактуальнішим, на думку К. Хаас викликом сучасної європейської демократії.