Щодо вирішення даної проблеми, сучасними європейськими дослідниками було розроблено три, що в подальшому розвинулися у чотири основні концептуальні підходи. Дані напрямки теоретизування спрямовані на визначення концепту європейського «громадянства» шляхом аналізу тенденцій та перспектив розвитку Європейського Союзу.

Так, першим підходом до розуміння ЄС є прийняття того факту, що дане утворення було збудовано у відповідності та на основі національно державної моделі політичного врядування. Адже саме держави свого часу забезпечили суспільство основними демократичними інституціями та структурами. Автономія та суверенітет націй держав у межах Союзу, на думку представників визначеного підходу, мають бути збережені. Це завдання має бути першочерговим у політичному розвитку ЄС. Даний напрямок розробок називають конфедеративною моделлю ЄС.

Другий підхід, що іменується федералізмом, заснований на тому, що дефіцит легітимності ЄС має бути подоланий шляхом створення нових репрезентативних інститутів на загальносоюзному рівні. Центральні елементи європейської демократії мають бути зосереджені в законодавстві та урядових структурах ЄС. Усі здобутки та повноваження суверенітету націй-держав, натомість, мають перейти до органів Cоюзу. Більш того, для даного європейського федерального утворення мусить бути створена пан-європейська конституція. Цікаво зазначити, що категорія «громадянство» є досить сильно вплетеною у специфіку функціонування ЄС, що зазнає постійних трансформацій та реформ. Після Маастрихтської угоди, що набула чинності 1993 року концепт «громадянство» зазнав переформатування: як зазначалося вище, він позначився рухом від національної до постаючи наднаціональної форми громадянства. З точки зору федералістського підходу, європейське гро- мадянство, дійсно, стає громадянством наднаціональним: воно відкидає критерій національності та замінює його критерієм резиденції. Варто зауважити, що європейське громадянство, на думку К. Хаас, не є однозначним феноменом . У тексті згаданої угоди зазначено: «Кожен з громадян держав - учасниць ЄС є одночасно громадянином Союзу». Отже, ЄС не пориває зв'язки громадян з їх націями-державами, але оновлює (відроджує) їх на новому рівні. Умовою для набуття європейського громадянства є приналежність до однієї з націй-держав - членів Союзу. Таким чином, європейське громадянство носить переважно доповнюючий, а не замінюючий характер. У цьому контексті, конфлікт між конфедералістським та федералістським підходами закладений, насамперед, у різному тлумаченні їх представниками поняття «європейського громадянства». Насправді ж, європейське громадянство являє собою дворівневу модель, де наднаціональні права визначаються національною приналежністю. За третім підходом ЄС можна визначити як «Європу регіонів». У цій моделі міждержавні та регіональні спільноти, а також центральні інституції делегування повноважень регіонам, вважають її апологети, можна буде уникнути державно-централістського ефекту перших двох підходів. Представники цього напрямку досліджень вважають, що посилення могутності ЄС може йти паралельно з децентралізаційним ефектом регіоналізації полі- тичного простору Європи. В цій моделі посилення локальних чи міждержавних етнокультурних ідентичностей та наростаюча євроінтеграція вважаються доповнюючими процесами на противагу послабленню політичної могутності та культурної гегемонії централізованої нації-держави.

До цих трьох моделей може бути додана четверта модель, - так звана космополітична модель. Наслідки глобалізації продемонстрували руйнацію спроб визначати громадянство через територіальні кордони державних утворень. В космополітичному підході немає привілейованих територіальних одиниць, куди можуть делегуватися автономія та суверенітет. У цій моделі пост Вестфальський порядок сьогодення формує основу для політичного укладу Європи. «Космополітичний проект», що розробляється сучасними західними дослідниками: Д. Арчібугі, Д. Хелдом , Е. Макгрю, У. Беком та іншими включає своє власне бачення демократії та громадянства. В даному контексті, поняття «громадянства» грає ключову роль, оскільки не лише передбачає «користування громадянськими, політичними, соціальними та культурними правами, а й висуває вимоги з подолання бар'єрів для рівного членства у політичній спільноті», пише Д. Хелд. Громадянству в даному концепті пропонується роль посередництва між різноманітними культурами, стилями життя, традиціями задля формування дійсно рівного та демократичного суспільства, заснованого на взаєморозумінні, прийнятті та готовності до діалогу. Дана альтернативна концепція «європейського громадянства» видається нам найбільш адекватною, оскільки саме вона спрямована на збереження та подальший розвиток демократичних цінностей європейського суспільства не тільки всередині окремих держав чи регіонів, але й на загальносоюзному, а в подальшому і на глобальному рівнях функціонування світової політичної системи. У прикладному плані ціллю концепції «космополітичної демократії» є збереження та оптимізація демократичних інститутів в епоху розгортання процесів глобалізації та її наслідків. Крім того, саме космополітична демократія, яку докладно описує у своїй роботі Д. Арчібугі, досить ефективно розгортається та функціонує на локальному, державному, міждержавному, регіональному та глобальному рівнях. А космополітизація європейського громадянства, у свою чергу, є найбільш вірогідним варіантом розвитку подій. Однак, попри все, питанням про те, яка з цих моделей стане домінуючою рисою подальшого європейського розвитку досі залишається невирішеним. На сьогодні можна тільки констатувати, що Європейський простір є відкритим полем для політичних дискусій. У підсумку доцільним видається наголосити на таких положеннях: Громадянство є ключовим поняттям сучасного політичного дискурсу об'єднаної Європи, адже воно визначає те спільне, що є у її членів, і те, що відрізняє їх від усіх інших. Раніше громадянство існувало суто у межах національно-державних кордонів, оскільки альтернативного політичного устрою не існувало. Розрив із пануючим уявленням про національне громадянство це є один з вимірів реструктуризації сучасного суспільства. Досить важливою темою постає сьогодні конструювання універсального (космополітичного) громадянства, що надаватиме міжнародні гарантії дотримання індивідуальних та колективних прав.

Європейське громадянство вже не є сухим теоретичним концептом. Воно передбачає комплексну практику нетрадиційного (наднаціонального) співіснування в умовах полі культурності. Це є принципово новий спосіб мислення та поведінки.

Розділ 2. Громадянство Європейського союзу як особливий правовий феномен

Як ми вже розглянули інститут громадянства історично склався на рівні національних держав і традиційно розглядається юридичною наукою і практикою як усталений політико-правовий зв'язок фізичної особи з певною державою, що виражається в сукупності взаємних прав, обов'язків і відповідальності особи та держави. У цілому питання громадянства регламентуються конституційним законодавством держав. Однак окремі складники даного правового інституту (наприклад, по рядок набуття і втрати громадянства, правовий статус апатридів і біпатридів) вимагає не лише національного, а й міжнародно-правового регулювання. Особливої актуальності й практичної значущості він набув через те, що цей термін нерозривно пов'язано з поняттям «держава». Закріплення на рівні установчих договорів громадянства ЄС у черговий раз поставило перед науковцями й політиками питання про уточнення правової природи Євросоюзу й кінцеву мету його створення. Більшість науковців, обговорюючи ці питання, визнає той факт, що Євросоюз уже давно вийшов за межі міжнародної організації в її традиційному розумінні. Сьогодні він є наднаціональною (квазідержавною) організацією, яка реалізує численні суверен ні права, властиві державі, але не перетворюється, власне, на державу.

Ідея запровадження громадянства об'єднаної Європи не така вже й нова, як може здатися з першого погляду. Формування відповідної концепції розпочинається з 70х років ХХ ст., коли робляться перші кроки на шляху від економічного до політичного союзу, й налічує 5 основних етапів: (а) Паризький самміт (1974 р.), (б) самміт Європейської Ради у Фонтенбло (1984 р.), (в) підписання Маастрихтського договору про Європейський Союз (1992 р.), (г) підписання Амстердамського договору (1997 р.) й (д) підписання Договору про Конституцію для Європи (2004 р.). Запровадження європейського громадянства, як і трансформація самого ЄС (від союзу держав-членів до союзу народів Європи), зрештою, мало компенсувати певний дефіцит демократії в Євросоюзі, посилити захист прав та свобод людини і громадянина, підвищити популярність європейської інтеграції серед населення держав - членів ЄС. Уперше нормативне оформлення інституту союзного громадянства відбулось у Маастрихтському договорі (статті 8 8е). Відповідні зміни до нього були згодом внесені Амстердамським договором (статті 1721. Положення про громадянство ЄС також отримали належне відбиття в Договорі, що запроваджує Конституцію для Європи (ст. І10), та Договорі про функціонування Європейського Союзу, в ст. 20 якого констатується, що громадянином Союзу є кожен, хто має громадянство однієї з держав-членів, що громадянство Союзу доповнює собою національне громадянство й не підмінює його. На сучасному етапі розвитку інтеграції інститут громадянства ЄС (як і Європейський Союз у цілому) все ще перебуває на етапі свого становлення, а тому навколо його змісту точаться жваві дискусії. Це, однак, не перешкоджає формулюванню певних висновків щодо визначення його змісту й при значення.