Передусім зазначимо, що конструкції «громадянство ЄС» і «громадянство держави» не тотожні за змістом. Під громадянством держави прийнято розуміти правовий зв'язок між особою й державою без з'ясування етнічного походження особи, на що прямо вказано в Європейській конвенції про громадянство. Європейський Союз - це не суверенне у творення, а тому зв'язок між ним та особами, які визнаються його громадянами, не може бути ідентичним за змістом зв'язку між державою та її громадянами. Національні уряди, яким належить виключне право визначати зміст установчих договорів, що відіграють роль Конституції ЄС, з особливою ретельністю підійшли до формулювання поняття «громадянство ЄС», аби уникнути двозначності під час його тлумачення. Так, якщо у ст. 8 Маастрихтського договору було вказано на запровадження громадянства ЄС і зазначалося, що кожен громадянин держави-члена є громадянином і Союзу, то в Амстердамському договорі конкретизується правова природа громадянства Євросоюзу шляхом внесення уточнення про те, що воно має доповнювати, а не замінювати собою національне громадянство, тобто таке громадянство є субсидіарним. Внесення змін виникло у зв'язку з необхідністю подальшого поглиблення політичної інтеграції в об'єднаній Європі й уточнення, який рівень влади в Союзі є суверенним, визначаючим політику як всередині держави, так і в наднаціональному об'єднанні в цілому. Указівка на субсидіарність загальноєвропейського громадянства була відтворена згодом у Конституції для Європи і включена в текст Ліссабонських угод. Не менш важливого значення для уточнення характеру і змісту загальноєвропейського громадянства, розкриття спів відношення між ним і національним громадянством має спосіб його набуття і припинення. Оскільки кожна держава самостійно визначає у своєму законодавстві, хто є її громадянами, це підтверджує її суверенність. Реалізація цього суверенного права здійснюється шляхом прийняття парламентом спеціального законодавчого акта. На відміну від національних урядів, над національні інститути ЄС позбавлені такого права, тому що питання розроблення і прийняття установчих договорів, що регламентують порядок набуття і припинення громадянства Союзу, фактично перебувають під контролем національних урядів. Крім того, підкреслимо, що на сьогодні й держави-члени ЄС повністю зберігають за собою право визначати, хто є їх громадянами. На цьому, не зважаючи на те, що відповідне положення закріплено у ст. 3 Європейської конвенції про громадянство, було спеціально наголошено в Декларації про громадянство держави-члена, що додавалася до Договору про Європейський Союз. Виходячи з указаних застережень слід визнати: хоча Суд Європейських співтовариств і вимагає, щоб реалізація даної компетенції національними урядами здійснювалася при дотриманні комунітарного права Євросоюзу, на сучасному етапі функціонування ЄС про цедура набуття і втрати громадянства Союзу буде реалізовуватися в державах-членах не однаково, бо воно визначається національним законодавством. У цілому ж підкреслимо, що нормативно-правові акти Євросоюзу, що регулюють питання, пов'язані з громадянством ЄС, містять приписи, які сприятимуть поступовій уніфікації відповідного законодавства держав-членів ЄС. Громадяни держав-членів ЄС автоматично набувають громадянство Євросоюзу. Їм не потрібно спеціально звертатися до його органів з метою отримання громадянства ЄС. Більше того, національні й зарубіжні паспорти громадян держав-членів ЄС уніфіковані за формою та змістом і мають відмітку про входження держави до Європейського Союзу.

Установчі договори не містить положень, які стосувалися б втрати громадянства ЄС. Оскільки ж питання набуття і втрати громадянства перебувають у компетенції національних урядів, існують підстави вважати, що втрата громадянства відповідної держави-члена ЄС матиме наслідком автоматичну втрату й громадянства Євросоюзу. Принаймні, важко уявити ситуацію, коли Європейський Союз може не визнати факт позбавлення державою членом громадянства певної особи і продовжувати розглядати її як громадянина ЄС. Зміст громадянства ЄС складають взаємні права та обов'язки людини й держави. З юридичної точки зору дія такої конструкції можлива і щодо громадянства Союзу, тому що право ЄС наділяє фізичних осіб правосуб'єктністю. Громадянство останнього можна умовно охарактеризувати як нерозвинену модель національного громадянства, бо воно передбачає переважно гарантування прав, що окреслюють правові відносини між громадянами ЄС та інститутами Союзу (приміром, вибори до Європейського парламенту, подання петицій) або полегшують перехід з під юрисдикції однієї держави члена до юрисдикції іншої (вільне пересування територією Союзу). Європейський Союз тривалий час уникав закріплення стандартного переліку основ них прав та свобод людини і громадянина на рівні установчих договорів. Неприйнятність подальшого існування такої ситуації остаточно була усвідомлена лише на початку ХХІ ст., коли під час роботи Лаакенського самміту було поставлено низку актуальних для по дальшого вдосконалення діяльності ЄС питань, зокрема, яке місце серед інших правових норм Євросоюзу має займати розроблена у Ніцці Хартія про основні права. Уперше вказану традицію було порушено під час розроблення і прийняття Конституції для Європи, до змісту якої було інкорпоровано Хартію Союзу про основні права, що, на думку деяких науковців, наблизило її за формою і змістом до західноєвропейських конституцій. Однак саме через це під час опрацювання Ліссабонських договорів супротивники федералізації Євросоюзу наполягли на вилучені Хартії з основного змісту установчих договорів. Разом із тим держави-члени ЄС вирішили не обмежуватися підходом, використаним у Маастрихтському договорі (ст. 6), де лише констатувалося, що Євросоюз поважає основні права особистості, які гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини та основновоположних свобод (далі - ЄКПЛ) і які випливають із загальних конституційних традицій держав-членів як загальні п принципи права Союзу. Окрім даного положення також було вказано на наступне. По-перше, Євросоюз визнає права, свободи і принципи, викладені в Хартії ЄС про основні права, яка має таку ж юридичну силу, що й договори (за останньою Хартія прирівнюється до установчих договорів, але, на відміну від Конституції для Європи, вона не виступає складником Ліссабонських договорів, залишаються самостійним джерелом права). По-друге, Сою з приєднується до ЄКПЛ, у зв'язку з чим його громадяни отримують можливість подавати скарги до Європейського Суду з прав людини на дії чи бездіяльність не лише національних урядів, але й наднаціональних інститутів і органів ЄС. По-третє, основні права, гарантовані ЄКПЛ, входять до змісту права Союзу як загальні принципи. Необхідно визнати, що використаний при розробленні Ліссабонських договорів підхід щодо нормативного оформлення прав та свобод людини і громадянина дав змогу вирішити одну з найскладніших для Євросоюзу проблем у сфері правової регламентації на рівні комунітарного права. Аналізуючи підходи Європейського Союзу до розв'язання проблеми забезпечення й гарантування прав та свобод людини і громадянина, В. В. Маклаков зазначає що спочатку в Європейських співтовариствах, а згодом і в ЄС утворилися 2 рівні регулювання прав людей, що мешкають на території цього наднаціонального об'єднання: (1) національний рівень, який за загальним правилом регламентуєється конституційним та іншими галузями права держав-членів Союзу; (2) права і свободи, що надаються самим ЄС і відповідно регулюються ним. Відповідно, громадяни держави-члена ЄС, що перебувають на території іншої держави-члена ЄС, розглядаються як іноземці, але при цьому набувають більш привілейованого правового статусу, аніж інші іноземці з країн, які не є членами Союзу. Фактично після запровадження громадянства Європейського Союзу д ля громадян усіх держав-членів ЄС було встановлено єдиний правовий статус у межах території цього об'єднання.