Одночасно з періодом існування Скіфської держави, на території Північного Причорномор'я засновуються рабовласницькі міста-держави. Їх утворення було результатом Великої грецької колонізації (VII - VI ст. до н.е.). За формою правління грецькі міста-держави були демократичними (V - II ст. до н.е.) або аристократичними (з I ст. до н.е.) республіками. Вищим законодавчим органом влади були "народні збори" - збори міської общини з чоловіків віком від 25 років. Збори вирішували питання внутрішньої і зовнішньої політики, обирали посадових осіб і контролювали їх діяльність, надавали громадянство та торгові привілеї іноземцям. Щорічно народними зборами обирався виконавчий орган - "Раду міста". Рада організовувала підготовку та попередній розгляд рішень, декретів, постанов народних зборів. Управління фінансами, судовими установами, військовими справами та іншими галузями суспільних відносин належало виборним колегіям - "магістратурам" або окремим посадовим особам - "магістратам", які обиралися з числа повноправних громадян міста. Найвищі повноваження належали "колегії архонтів", що стежила за станом фінансів, керувала іншими колегіями і в разі необхідності скликала народні збори. У містах-державах Північного Причорномор'я функціонували суди, в тому числі й суд присяжних. В загалом державний устрій міст-держав був запозичений в античних полісів Греції, що були одними з найрозвинутіших держав тогочасного світу.

У V ст. до н.е., шляхом об'єднання деяких грецьких держав-полісів та місцевих племен, на території Керченського півострова виникає Боспорська держава. Вона сформувалася як союз грецьких полісів, кожен з яких зберігав певну автономію. На чолі держави стояв цар, який видавав загальнообов'язкові закони, хоча кожне місто-держава мало власне право. У III ст. до н.е. представник династії Спартокідів оголосив себе царем - з цього часу Боспор почав вважатися царством. Поступово ліквідуються залишки автономії й самоврядування. Цар починає вважатися одноосібним правителем, що розпоряджається всіма матеріальними та людськими ресурсами. В його руках зосереджувалась вся повнота державної влади і, навіть, жрецькі функції. Із числа вищої придворної знаті, монарх призначав осіб для здійснення функцій центрального управління. З часом, традиції демократичного ладу, притаманні грецьким полісам зникли, разом з полісним самоврядуванням. На початку нашої ери, Боспор було поділено на округи, управління якими доручалося царським намісникам. В IV ст. Боспорське царство зникає, а залишки його території відходять до складу Візантії.

Середина IX ст. стає визначною датою для всіх слов'янських народів - пройшовши шлях від військово-демократичниої організації до ранньофеодальної держави слов'янські племена об'єдналися у державу, Київську Русь. Вона ще не була державою, в сучасному розумінні цього слова, адже періодично Русь набувала ознак чи то ранньофеодальної імперії, чи міжкнязівської федерації або конфедерації, але переважна більшість дослідників визначає Київську Русь як ранньофеодальну монархію. В державному устрої Київської Русі знаходили виявлення три тенденції: монархічна, аристократична та демократична. Великий князь київський, що стояв на чолі держави, представляв першу з цих тенденцій. В різний період історії Київської Русі він мав різні повноваження та обов'язки:

· у період IX - X ст. київський князь керував дружиною, охороняв кордони, збирав данину, вступав у дипломатичні відносини з іншими державами та здійснював судочинство на основі звичаєвого права. У його володінні була лише київська земля. Отже в цей період повноваження Князя були дещо обмеженими та зумовленими необхідністю підтримування безпеки та правопорядку;

· з кінця X ст. Великий князь стає володарем і розпорядником усієї землі в державі. З'являються нові функції: організація будівництва, придушення повстань народних мас, керівництво збором мита за торгівлю, судочинство, штрафи. З прийняттям християнства князівська влада набула більше ознак державно-політичного змісту;

· з початку XIX ст. князь набуває законодавчої функції.

Княжа (боярська) рада була представником аристократичної тенденції серед органів влади Київської Русі. За своєю суттю, це був становий, дорадчий орган, який своїм корінням сягав періоду військової демократії. В компетенцію княжої ради входила участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових питань. Інколи вона виконувала функції вищої судової влади.

До демократичного елементу, у системі органів Київської Русі, відносилося Віче. Воно являло собою продовженням племінних сходів давніх слов'ян. Участь приймали всі вільні жителі міста, які мали власне господарство, хоча й вирішальний голос належав феодальній верхівці. У компетенцію вічових зборів ставилося запрошення князя на престол, комплектування ополчень, вибір ватажків, могли виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб з князівської адміністрації. На віче укладалися "ряди" (договори) з обраними населенням князями, і цю практику можна вважати витоками вітчизняного конституціоналізму. На жаль віча не стали постійним органом влади у Київській Русі.

Управління територіями до Х ст. здійснювалося на основі десятинної системи, а пізніше було замінено на двірсько-вотчину систему. Верв була органом місцевого селянського самоврядування. Члени верви, пов'язані круговою порукою, спільно володіли неподільними землею, лісами та іншими угіддями. Функції управління у верві здійснювали "копні" збори. Вервний суд, на основі норм звичаєвого права, вів судові справи. Суд в Київській Русі не був відділений від адміністрації і захищав насамперед інтереси вищих верств населення. [5,48]

Реформа Ярослава Мудрого (ХІІ ст.) призводить до децентралізації влади, через безперервні сутички між численними представниками великокнязівської династії, які намагалися зайняти Київський престол. Це призводить до перетворення Київської Русі у конгломерат самостійних князівств, пов'язаних лише спільними економічними і політичними інтересами. [15,45]

Серед князівств, на які розпалася Русь, не останнє місце займали Галицьке і Волинське. Вони і стали продовжувачами розвитку української державності, об'єднавшись в 1199 р. Вищими органами влади Галицько-Волинського князівства були князь, боярська рада і віче, але їхня роль у житті держави була іншою, ніж у Київській Русі. Князю належала верховна влада - право приймати законодавчі акти, здійснювати вищий суд, військове керівництво і центральне управління державою. Хоча й зосередити всю державну владу у своїх руках князь не міг, оскільки був обмежений боярською радою. Вона збиралася з ініціативи боярської аристократії та іноді на вимогу князя. Боярська рада вирішувала найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики держави. Віче не мало чіткої компетенції та регламенту роботи, через що не набуло такого ж значення, як в інших руських землях. На противагу цьому слід зазначити, що Галицько-Волинське князівство мало найрозвинутіше центральне та місцеве управління. Після смерті останнього галицько-волинського князя Болеслава Юрія ІІ в 1340 р. польські феодали захоплюють Галичину й частину Західної Волині. Литовська-ж держава забирає собі основну частину Волині та Берестейську землю, що складало більше половини колишніх галицько-волинських земель.

Українські землі, що увійшли до складу Великого князівства Литовського (офіційна назва - Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське), помітно вплинули на його державний розвиток. До органів державної влади тут відносилися Великий князь, пани-рада, що пізніше увійшла до складу Вального сейму. Їхня компетенція була продовженням компетенції князя та боярської ради за часів Галицько-Волинського князівства, хоча Великий князь деякий час мав більші права у зовнішній і внутрішній політиці. Існували також органи місцевого управління. Суд спочатку був аналогічний суду Київської Русі, але в 1564 р. була проведена судова реформа, що створювала нову систему державних судів:

· гродські суди - розглядали кримінальні справи усіх вільних станів;

· земські шляхетські суди - судили шляхтичів у всіх справах окрім значних кримінальних;

· підкоморські суди - в їх компетенції були справи з приводу землі.

Через військову небезпеку Литовський князь вимушений був підписати акт унії Литви і Польщі (Люблінська унія 1569), за умовою якої Корона (тобто Польща) та Велике князівство Литовське об'єднувалися у єдину державу - Річ Посполиту. Після цього акту призупиняється розвиток державності українського народу. Також починається наступ на права українського народу, що спричиняє утворення запорізького козацтва, як центру боротьби українського народу проти соціального, релігійного та національного поневолення. Саме козацький рух, шляхом національно-визвольної війни, відродив самостійну державу. [12,75]

Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького завершилася створенням Української національної держави або Гетьманщини. В ній зберігався військово-адміністративний апарат влади, сформований під час національно-визвольної війни, а діяльність органів державної влади будувалася на республіканських та монархічних засадах. На чолі держави стояв гетьман, якого обирала Генеральна рада. Термін перебування його на посаді не визначався - тобто обирали гетьмана довічно. Хоча передбачалося право Генеральної старшини змістити гетьмана у випадку його зради. Гетьманові належала вища законодавча влада. Також він представляв державу у зовнішніх відносинах, був вищим воєначальником та вищою апеляційною інстанцією, а іноді сам розглядав судові справи. Розпоряджався державними витратами, організовував збирання податків. Генеральна рада була вищим органом народовладдя і скликалася з найважливіших питань зовнішньої і внутрішньої політики. Старшинська рада діяла як вид тогочасного станового парламенту. До її повноважень відносились деякі судові функції та управління державою за відсутності гетьмана. Вищий орган виконавчої влади був представлений генеральною військовою канцелярією. Судова система Гетьманщини являла собою ієрархію підпорядкованих один одному сільських, сотенних, полкових судів та Генерального військового суду. Судова реформа 1760-1763 рр. створила нову систему судових органів. За її результатами було створено 20 повітів, в кожному з яких діяли земський суд з цивільних справ та підкоморський суд із земельних справ. Кримінальні справи розглядалися гродськими судами, що діяли у кожному з 10 полкових міст. Генеральний військовий суд перетворився на апеляційну інстанцію для всіх судів. Відокремлення судової системи від адміністративної мали велике позитивне значення, для розвитку органів державної влади. Підписання Переяславської угоди в 1654 р. Богданом Хмельницьким та представниками Московського царя започаткувало інкорпорацію Московією українських земель. Це призвело до ліквідації Катериною ІІ в 1775 р. української автономії та перетворення Гетьманщини на складову Російської імперії.

В період з кінця ХІХ - початку ХХ століть більшість українських земель перебуватиме у складі Російської імперії. В 1864 р. Олександр ІІ провів на її території судову реформу, що безперечно вплинула на формування сучасних судових органів влади. Судова реформа встановлювала систему судів мирової та загальної юстиції, проголошувала демократичні принципи судоустрою та судочинства, а саме: незалежність суду від адміністрації; рівність всіх перед судом; розмежування обвинувачення та судової влади; участь присяжних у судовому процесі; прокурорський нагляд; можливість оскарження вироку чи рішення; рівність сторін у судовому процесі; презумпцію невинності. Принцип змагальності у судовому процесі, що встановлювався реформою привів до створення інститутів адвокатури та прокуратури. [10,23]