На думку М.І. Брагінського, правовідносинам, які випливають з договору купівлі-продажу, притаманні два роди об'єктів: об'єктом першого роду буде дія зобов'язаної особи, а об'єктом другого роду буде річ, яка в результаті такої дії буде передаватися [9, 23].

О.С. Іоффе вважав, що предмет (об'єкт) договору купівлі-продажу має виражатися не в одному, а в двох матеріальних, юридичних та вольових об'єктах. Під матеріальним об'єктом договору купівлі-продажу він розумів майно, що продається, та грошову суму, яка сплачується за це майно. До того ж матеріальним об'єктом може бути лише майно, яке не вилучене з цивільного обігу. Під юридичним об'єктом договору купівлі-продажу, на його переконання, слід було розуміти безпосередньо дії сторін із передачі майна та сплати грошей, а під вольовим об'єктом - індивідуальну волю продавця та покупця в межах чинного законодавства [10, 250].

Стосовно розмежування предмета та об'єкту договору купівлі-продажу, варто звернути увагу на позицію законодавця, який під терміном «предмет договору» має на увазі його об'єкт, а сааме товар. Із змісту глави 54 ЦК України можна виокремити істотні умови договору купівлі-продажу.

Умова щодо предмета є істотною умовою такого договору. З погляду реалізації принципу свободи договору, законодавчо не визначено переліку майна, яке може становити собою предмет договору купівлі-продажу. Адже наявність такого переліку значно б звузила можливість застосування конструкції цього договору в цивільному обороті.

Відповідно до ч. 1 ст. 656 ЦК України, предметом договору купівлі-продажу може виступати товар, який є у продавця на момент укладення договору або який буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. ЦК України, визначаючи предмет договору купівлі-продажу через поняття «товар», не розкриває змісту останнього. Враховуючи ч. 6 ст. 139 Господарського кодексу України, «товарами» у складі майна суб'єктів господарювання визнаються як вироблена продукція (товарні запаси), так і виконані роботи та послуги [2].

Деякі науковці вказують на те, що поняття «товар» у договорі купівлі-продажу визначається як будь-які речі - як рухомі, так і нерухомі, індивідуально визначені або родові [9, 17]. Так, В.П. Барбара під «товаром» розуміє лише окремі речі або їх сукупність (об'єкти природного походження та створені людиною матеріальні блага), які здатні за своїми властивостями задовольняти відповідні потреби людей [11, 241]. Із вказаною позицією не погоджується Р.О. Стефанчук, зазначаючи, що під поняттям «товар» доцільно розуміти речі, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки [12, 15].

Виходячи із змісту ст. ст. 655, 656 ЦК України, можна дійти висновку, що законодавець ототожнює поняття «майно» та «товар». Так, ч. 2 ст. 656 ЦК України вказує на те, що предметом договору купівлі-продажу можуть бути також і майнові права. Ст. 656 ЦК України прямо відносить майнові права до категорії товарів. Тому норми ЦК України дають підстави визначити товар як «майно у вигляді речей, сукупності речей, майнових прав та обов'язків».

Визначаючи поняття «товар» через категорію речі та окремо - через категорію майнових прав, стикаємося з тим, що поняття «річ» за обсягом не включає в себе поняття «майнові права», що суперечить ч. 2 ст. 190 ЦК України. Так, відповідно до ч. 2 ст. 190 ЦК України, майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами. Із врахуванням змісту ч. 2 ст. 190 ЦК України, поняття «річ» має включати в себе поняття «майнові права».

У цьому випадку до уваги слід взяти норму ст. 179 ЦК України, яка має спеціальний характер.

Так, відповідно до ст. 179 ЦК України, річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Із зазначеної норми чітко зрозуміло, що майнові права не є предметом матеріального світу, а отже, не можуть бути віднесені до категорії речей у договорі купівлі-продажу. Норми ст. 656 ЦК України дозволяють продавцю на момент укладення договору купівлі-продажу не мати товар у власності. Такий товар може бути придбаний або набутий продавцем і після укладення договору, у майбутньому. Положення ст. 656 ЦК України момент укладення договору купівлі-продажу не пов'язують з наявністю товару у власності продавця. Право вимоги теж може бути предметом договору купівлі-продажу - за умови, якщо воно не має особистого характеру. Якщо інше не передбачено договором або законом, до купівлі-продажу права вимоги будуть застосовуватися загальні положення про відступлення права вимоги.

Предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, за виключенням майна, що не може перебувати у власності суб'єктів цивільного права. Так, відповідно до Додатку №1 до Переліку видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. №2471-XII, не може передаватися у власність громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій, юридичних осіб інших держав на території України таке майно, як:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, для якої визначений спеціальний порядок набуття права власності, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозогінної та дратівної дії [13].

Таким чином, нами було досліджено складну та багатовимірну проблематику особливостей сторін та предмета договору як елементів договору купівлі-продажу. В результаті дослідження формулюємо такі висновки.

Ознаки обмеження свободи договору наявні за умови, коли має місце зобов'язання щодо укладення договору купівлі-продажу, яке виникає на підставі вимоги до продавця, передбаченої законодавством, або за умови взяття на себе добровільного зобов'язання.

Законодавець під терміном «предмет договору» має на увазі його об'єкт, а саме товар.

Цивільний кодекс України, розкриваючи поняття предмета договору купівлі-продажу через поняття «товар», не дає тлумачення змісту останнього, що призводить до певних непорозумінь у правозастосуванні. Тому загальний аналіз норми ЦК України дає підстави визначити товар як майно у вигляді речей, сукупності речей, майнових прав та обов'язків.

Своєю чергою, визначаючи поняття «товар» через категорію речі та окремо через категорію майнових прав, можна дійти висновку, що поняття «річ» за своїм обсягом не передбачає поняття «майнові права», а це суперечить ч. 2 ст. 190 ЦК України.

Отже, чинне законодавство у сфері регулювання купівлі-продажу потребує уважного перегляду та вдосконалення.

1.3 Правове регулювання строків у договорах купівлі-продажу

Наша країна перебуває у процесі адаптації до нових соціально-політичних та економічних умов, що, безумовно, впливає на стан чинного цивільного законодавства. Це зумовило потребу у суттєвому реформуванні цивільного законодавства, втіленням якого стало прийняття Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. (далі - ЦК України). Разом з тим є необхідність вдосконалення законодавства для повноцінного та ефективного функціонування окремих правових інститутів, одним з яких є інститут договірних зобов'язань, зокрема договір купівлі-продажу. Договір купівлі-продажу є одним з видів договорів, що регулюють зобов'язання з передачі майна у власність. З урахуванням особливостей організаційно-правових форм торгівлі, особливостей відчужуваних об'єктів, особливостей способу укладення та виконання договору, існують певні види строків, що застосовуються при реалізації таких договорів купівлі-продажу.

Положенням щодо визначення та обчислення строків присвячена глава 18 ЦК України. У ній дається визначення терміна «строк» як певного періоду у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Тобто строк у цивільному праві встановлюється для того, щоб чітко знати, з якого дня для особи, що порушила цей строк, наступають юридично значимі наслідки.

Гарантійні строки, строки придатності, строки служби товару, строки експлуатації, строки реалізації, строки зберігання, строки амортизації товару - кожен із цих строків має своє функціональне призначення і характеризує окремі аспекти, пов'язані із володінням та використанням товару, який є предметом договору купівлі-продажу та інших подібних правочинів.

Важливим аспектом щодо гарантії якості товару є встановлення гарантійного строку. Адже зрозуміло, що поняття якості є поняттям темпоральним, і тому для визначення його строкової тривалості чинне цивільне законодавство визначає поняття та порядок обчислення гарантійного строку. Під поняттям «гарантійний строк» законодавець розуміє строк, протягом якого продавець гарантує якість товару. Гарантійний строк поділяється на договірний та законодавчо визначений.

Законодавчо визначений гарантійний строк - це такий строк, який чітко встановлений в законі. Наприклад, відповідно до ст. 7 Закону України «Про захист прав споживачів» виробник зобов'язаний забезпечити належну роботу продукції протягом гарантійного строку. При цьому стосовно товарів, на які гарантійні строки не встановлені, споживач має право пред'явити продавцю (виробнику, виконавцю) відповідні вимоги, якщо недоліки були виявлені протягом двох років, а стосовно об'єкта будівництва - не пізніше десяти років від дня передачі їх споживачеві (ст. 7 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Договірний гарантійний строк може мати місце у випадку, коли він встановлюється в договорі. При цьому договірний гарантійний строк не може бути меншим за законодавчо визначений, оскільки він виступає додатковим зобов'язанням щодо належної якості товару. За загальними правилами гарантійний строк має зазначатися у паспорті на товар або на його етикетці чи у будь-якому іншому документі, що додається до товару.

В окремих випадках, окрім гарантійного строку, законодавець може встановлювати термін придатності. Так, для лікарських засобів, харчових продуктів, виробів побутової хімії, парфюмерно-косметичних та інших товарів, споживчі властивості яких можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна фізичних осіб і навколишнього природного середовища, встановлюється термін придатності, який зазначається на етикетках, упаковці або в інших документах, що додаються до них при продажу, і який вважається гарантійним строком. Термін придатності обчислюється від дати виготовлення товару, яка також має бути вказана на етикетці або в інших документах, і визначається або часом, протягом якого товар є придатним для використання, або датою, до настання якої товар є придатним для споживання. Правове значення терміну придатності полягає в тому, що продаж товарів, на яких термін придатності не зазначений або зазначений з порушенням вимог нормативних документів, а також товарів, термін придатності яких сплинув, забороняється [12, 25].