Цікавими висновками володіє теорія страхового договору, запропонована А.Г. Гойхбаргом. Він застосовує в якості визначальних моментів правовий та майновий стан страховика, наявність плати за проведення страхування, загальне забезпечення, що переслідується страховим правовідношенням [24, с.761]. Усі сформульовані ним критерії відображують риси змісту договірного правовідношення як базу для визначення поняття договору страхування, адже спільним для договорів страхування є єдине страхове зобов'язання, що створюється кожним з договорів страхування. Договір як підстава виникнення страхового зобов'язання є різновидом правомірної юридичної дії, що утворює один з юридичних актів [44, с. 82]. У цьому значенні він є волевим актом окремих суб'єктів, спрямованим на створення страхового правовідношення. Саме єдність страхового зобов'язання дозволяє нам говорити про загальне поняття страхового договору.

Найбільші дискусії та розбіжності викликає саме питання визначення загального поняття договору страхування, що поєднувало б договори особистого та майнового страхування. Процес формування єдиного поняття пройшов декілька стадій свого розвитку. Спочатку, з появою форм особистого страхування, була поширена думка, що ототожнювала договір страхування лише з договором майнового страхування. У подальшому на адресу даної наукової течії пролунала критика з боку вчених, які розглядали договір особистого страхування в якості різновиду договору майнового страхування, тому що вони мають спільну мету - відшкодування шкоди [67, с. 331]. Прибічники першої позиції підкреслювали, що страхування особи в ряді випадків не може бути укладено в межі теорії відшкодування шкоди, не визнавали страхування особи за істинне (справжнє) страхування, вважаючи таким лише страхування майна.

Представлені («опозиційні») погляди досить цікаві тим, що їхні послідовники звернули увагу на характер особистого страхування. У договорі особистого страхування присутнє страхове забезпечення в майновій формі, спрямоване у підсумку на відшкодування матеріальних витрат, однак немає можливості визначити реальний розмір шкоди, яка з'явилась, що притаманне галузі майнового страхування. Обидва види договору страхування мають майновий характер і виконуються виплатою певної страхової суми. Проте слід погодитися з позицією В. Серебровського стосовно того, що критерій збитків не може бути об'єднуючим для договорів майнового та особистого страхування, та для виведення загального поняття страхового договору [68, с. 35-36]. Використання критерію збитків в якості об'єднуючого поняття, а також як поняття, що відрізняє страхування від інших цивільно-правових правочинів, є неспроможним. Страхування майна завжди базується на наявності збитків, страхування ж особи - тільки на можливості їх [83, с. 443]. Звідси правило про залежність розміру страхової виплати від суми збитків у договорі майнового страхування, тоді як в особистому страхуванні розмір виплати встановлюється за домовленістю сторін. Зобов'язання з виплати страхового відшкодування в майновому страхуванні виникає у страховика при встановленні факту завдання шкоди, а особисте страхування не пов'язує момент виникнення зобов'язання з цивільно-правовими збитками, що виникають у застрахованої особи.

К. Граве та Л. Лунц вважають, що майнове та особисте страхування належать до єдиного правового інституту страхування за тією ознакою, що в організації окремих видів як майнового, так і особистого страхування застосовується один і той же «метод страхування», який виходить з економічної сутності страхування, з принципу розподілу визначеного роду платежів між відомим колом осіб, які беруть на участь у створенні грошового фонду, за рахунок якого здійснюються ці платежі [26, с. 23,24].

Як зазначав з цього приводу О. Йоффе, «радянські юристи не ставлять під сумнів єдність інституту страхування, але обґрунтовують його по-різному» [38, с. 731]. Дискутуючи з В. Райхером, з одного боку, а також із К. Граве і Л. Лунцем, з іншого, -- єдність договору страхування він вбачав в тому, що «всі види страхування слугують єдиній меті: відшкодуванню майнових втрат, що раптово виникають, шляхом іх розподілу між якомога більшим колом суб'єктів. Економічні потреби створення правового інституту не завжди отримують у ньому безпосередній відбиток. Але в кінцевому рахунку тільки їм він зобов'язаний і єдністю свого змісту» [38, с. 731].

Оскільки страхування є засобом забезпечення від наслідків стихійних лих та інших небезпек суспільної власності та особистої власності громадян, а також засобом забезпечення самих громадян та близьких їм осіб на випадок смерті, дожиття до певного віку або втрати працездатності, С.Н. Братусь зазначав, що ця мета забезпечення, спільна як для майнового, так і для особистого страхування, і є ознакою, яка об'єднує всі види страхування [69, с. 264].

Остання точка зору здається мені найбільш переконливою: у будь-якому виді страхування метою є отримання матеріального забезпечення, потреба в якому з'являється при певних обставинах, що утворюють страховий випадок. Необов'язково, щоб для цього при особистому страхуванні застрахованій особі були завдані збитки, для покриття яких і необхідна страхова виплата. У разі смерті застрахованого виплата може знадобитися для поховання та виконання інших розпоряджень, залишених померлим; якщо йдеться про страхування на дожиття до певного віку, то можлива потреба в коштах саме у визначений час у майбутньому (наприклад, сплата за навчання) та ін. Таким чином, я поділяю погляди тих цивілістів, які намагаються вивести єдине, загальне, і при цьому чітке й виразне поняття договору страхування, яке б розкривало суть цього договору, найголовніше в ньому, що вирізнить його з-поміж інших договорів.

На сьогодні існує два підходи до визначення в законодавстві договору страхування. При цьому прибічники обох підходів зазначають, що з теоретичної точки зору є правильним на початку статей нормативного акта, в яких йдеться про договір страхування, дати загальне визначення договору страхування. Однак виходячи з того, що визначення договору має значення лише за умови відповідності його двом вимогам: по-перше, воно повинно охоплювати всі різновиди даного договору, а по-друге, повинно давати можливість відрізнити цей договір від всіх інших договорів, тобто визначення не повинно страждати надмірним узагальненням. Окремі вчені вважають, що не можливо дати загальне визначення договору страхування, яке б з одного боку охоплювало все різноманіття договорів страхування, а з іншого -- не було надмірно абстрагованим.

Цей підхід до визначення договору страхування отримав своє вираження у положенні Цивільного кодексу УРСР [10], а саме в ст. 371, в якій наводилося визначення договору особистого страхування та договору майнового страхування через призму обов'язків сторін (страховика і страхувальника).

Прибічники іншого підходу дають єдине визначення договору страхування шляхом введення узагальнюючих категорій -- єдиних для всіх видів договору страхування. Саме цим шляхом пішли укладачі ЦК України. Така техніка законодавця цілком відповідає загальним принципам правотворення в континентальній правовій системі права.

Отже, відповідно до ст. 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується в разі настання визначеної події (страхового випадку) сплатити другій стороні (страхувальнику) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

У ч. 1 ст. 354 Господарського кодексу України [2] міститься майже тотожне визначення: за договором страхування страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Наведені визначення певним чином збігаються між собою. Їхній зміст розкриває необхідні елементи договору страхування: наявність двох сторін страхових правовідносин, основні зобов'язання страховика та страхувальника, реалізацію зобов'язань страховика щодо здійснення страхових виплат залежно від настання страхового випадку тощо.

Але найбільш юридично обґрунтованим та повним є поняття договору страхування, закріплене у ч. 1 ст. 16 ЗУ «Про страхування» [4] - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Із наведених визначень можна зробити певні висновки щодо юридичної природи цього договору, тобто сукупності характерних ознак, які йому притаманні та виділяють його серед інших схожих договорів.

1. Перш за все необхідно відмітити, що договір страхування є двостороннім, тобто взаємним або синалагматичним також в силу ч. 3 ст. 626 ЦК України. Двосторонність цивільно-правового договору слід відрізняти від двосторонності цивільно-правового правочину [19, с. 146]. Коли мова йде про правочин, то мається на увазі необхідність волевиявлення всіх сторін правочину, які бажають вступити в ці правовідносини.

Сторонами цього договору є страховик та страхувальник, крім того, у договорі можуть бути зазначені й інші особи (застрахована особа, вигодо- набувач), але наявність цих осіб у страховому зобов'язанні ніяким чином не впливає на двосторонній характер договору страхування [79, с. 342].

Двосторонній договір, в тому числі страховий, вказує на наявність в обох сторін правочину зустрічних зобов'язань по відношенню одної до другої та навпаки. Наявність зустрічних зобов'язань говорить про те, що у кожної сторони в договорі є взаємні права та обов'язки, причому, як правило, кожне право однієї сторони кореспондує відповідний обов'язок іншій, адже завдяки його виконанню можна реалізувати або забезпечити реалізацію певного права. Проте двосторонність не ототожнює значимість договірних зобов'язань між собою. Завжди існує головне зобов'язання, яке визначає особливість правовідносин в цілому, і другорядне, що забезпечує його реалізацію.

У договорі страхування головним виступає зобов'язання страховика перед страхувальником щодо реалізації страхового інтересу, який виконується виплатою страхового відшкодування (виплати) при настанні страхового випадку. Зустрічним до основного є зобов'язання страхувальника перед страховиком щодо сплати страхової премії у встановлені договором строки, тобто зобов'язання в договорі страхування є взаємними.

Специфіка цієї ознаки полягає в тому, що клієнт (страхувальник) при укладенні договору страхування зобов'язаний платити одразу (про це детальніше нижче), тоді як страховик зобов'язаний платити лише після настання страхового випадку. Тобто обов'язок страховика (головне зобов'язання) є гіпотетичним, обов'язком «на перспективу».

2. Другою ознакою договору страхування, яка випливає з його визначення, є те, що за критерієм поділу цивільно-правових договорів на підставі визначення особи, на користь якої обумовлено виконання зобов'язання, даний договір може бути укладеним як на користь контрагентів, так і на користь третіх осіб. За загальним правилом договір створює права та обов'язки для сторін, які його уклали; правовідношення на користь третьої особи завжди опосередковує передачу сторонньому відносно договору суб'єкту права вимоги до боржника виконання на свою користь.