Вступ Актуальність теми дослідження. Правові засоби забезпечення відповідності українського законодавства чинній Конституції України не можуть не хвилювати широкі кола науковців та юристів-практиків. Швидкі соціально-політичні зміни періоду семи років української незалежності вплинули на розвиток юридичної думки, на розробку нових, концептуальних підходів до розуміння конституційного права, природи та значення Конституції України, ролі контрольних механізмів з м реалізації, місця держави у стосунках з людиною, значення принципу «обмеженого правління» та конституційно встановленої компетенції державних органів, принципу верховенства права та правової держави тощо. Ми не залишаємося осторонь від країн Центральної та Східної Європи, які також обрали шлях демократичного розвитку для забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей у діяльності державних органів та посадових осіб. Ідея правової держави, «в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини», практично втілилась у тексті чинної Конституції України. Це символізує новий, якісний підхід при застосуванні правової форми у процесі побудови конституційної, ліберально-демократичної держави, в якій права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов'язком, оскільки»… основні права обов'язкові для законодавчої, виконавчої та судової влади як безпосередньо діюче право». Зв'язаність діяльності держави цими правами традиційно становить основу принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України. Переорієнтація спрямованості діяльності держави від «висловлення волі та інтересів робітників, селян та інтелігенції, трудящих всіх національностей» (стаття 1 Конституції УРСР 1978 року), яка діяла на «основі соціалістичної законності» (частина перша статті 4 цієї Конституції), до забезпечення прав та інтересів людини, інших гуманітарних та загальнолюдських цінностей, закріплених у першому розділі «Загальні засади» Конституції України 1996 року, символізує початок побудови української держави саме ліберально-демократичного типу. Політика та право держави такого типу мають бути спрямовані на забезпечення інтересів громадян, які об'єднуються навколо своїх конституційних прав, а не інтересів абстрактних спільнот, таких як клас та партія. Про користь змін, що відбуваються, свідчить аналіз Рішення Конституційного Суду України від 9 червня 1998 року, з якого випливає, що Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України, а не нову редакцію Конституції України 1978 року. Для забезпечення цих змін правова система України повинна бути модернізована на підставі принципу «верховенства права», який посідає місце традиційного принципу «соціалістичної законності». Зв'язаність діяльності держави цими правами традиційно становить основу принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України. Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи. Об'єктом дослідження курсової роботи є теоретичні аспекти конституційного права. Предмет дослідження - принцип верховенства права в Конституції України. Метою курсової роботи є дослідження принципу верховенства права в Конституції України. Мета роботи передбачає виконання таких завдань: проаналізувати історичний розвиток принципу верховенства права; розкрити поняття, основні ознаки та механізм дії принципу; дослідити основні елементи утвердження та реалізації принципу верховенства права в Україні. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження. 1. Встановлення і розвиток принципу верховенства права Визначення принципу верховенства права було вперше запропоновано англійським вченим та політичним діячем Д. Гаррінгтоном у 1656 році як «імперія (у значенні «правління») законів, а не людей». Його співвітчизник К. Маклвейн у зв'язку з цим зазначив, що «верховенство права - це юридичне обмеження держави; це повна протилежність свавільному правлінню». Зауважимо, що юридичне обмеження держави, під яким розуміється діяльність державних органів у правовій формі та у компетенційних межах, є дуже важливим, але не головним елементом принципу верховенства права. Слід мати на увазі, що абсолютне дотримання правового акта (закону), незалежно від його змісту, може призвести до ототожнення принципу верховенства права з принципом верховенства закону [6, с. 41]. Принцип верховенства закону у своєму загальноприйнятому значенні є формальною характеристикою принципу верховенства права. Але у принципу верховенства права є інша, «органічна» характеристика та змістовне навантаження, яке, на жаль, ще не визнається в українських наукових колах. На «подвійне» значення принципу верховенства права вперше звернув увагу відомий англієць, професор А. Дайсі, який під цим принципом розуміє три різних значення, або, ще точніше, дві різні характеристики: «по-перше, жодна людина не може бути покарана, а її тілу та власності завдано правомірної шкоди інакше, як за порушення чітко визначених положень закону, прийнятого у звичайному порядку, який встановлюється судовою системою; по-друге, кожна людина, незалежно від її статусу та обставин, підпадає під дію звичайних законів у межах судової юрисдикції; останнє,… норми конституційного права, які у закордонних країнах формують частину конституційного кодексу, є не джерелом, а наслідками прав індивідів, які визначені та захищені судами». Перші два значення являють собою формальну характеристику принципу верховенства права, до якої входять наступні елементи: відповідальність людини тільки на підставі порушення позитивних правових норм; прийняття правових актів згідно з нормативно встановленими повноваженнями та процедурами; діяльність державних органів на підставі правових норм та у правових формах; відсутність дискреційних повноважень у державних органів, що застосовують кримінальний закон; дія органів виконавчої влади щодо громадян уповноважується правом та здійснюється у правовій формі; рівність перед законом; право на судове слухання та вільний доступ до судів, гарантія процесуальних прав людини; принцип юридичної чіткості та законності; заборона ретроактивного законодавства та інше. Зазначені елементи певною мірою можна віднести до концепції законності як точного та неухильного виконання законодавства (законів) державними та муніципальними органами, фізичними та юридичними особами для «змістовної та формальної єдності законодавчого регулювання у межах даного законодавчого організму та неухильного дотримання у його межах вимог, які висуваються юридичними нормами» [3, с. 23]. Хоч деякі з цих формальних ознак принципу верховенства права знайшли своє закріплення у тексті Конституції України, треба пам'ятати, особливо у межах конституційного права, про так званий «парадокс правової форми»: правова форма гарантує свободу, але вона містить можливості для її знищення. Слід зауважити, що цей принцип (держава має діяти згідно з правом та підпадати під його дію), з формальної точки зору, може бути дотриманий у демократичній державі, а також у державі, якою керує олігархія, аристократія або одноосібний диктатор. Те, що надає принципу верховенства права його органічного змісту, є «ідеальна державна діяльність» із забезпечення прав людини - третє значення цього принципу за визначенням професора А. Дайсі. Відповідно до вищевикладеного значення принципу верховенства права, яке стало класичним у розвинутих ліберально-демократичних країнах, джерелом конституційного права слугують не тільки позитивні конституційні норми, встановлені державою, а й природне право, що ґрунтується на розумі індивіда, й норми якого встановлені та гарантовані судовими органами конституційної юрисдикції. Очевидно, що професор А. Дайсі, звертаючи увагу на ідеальний елемент принципу, не зробив наукового відкриття. Він просто виходив з природи англійського загального права (common law), основою якого протягом англійської історії слугував принцип «верховенства розуму» (rule of reason). Класична теорія загального права була викладена англійським теоретиком природного права та правовим коментатором У. Блекстоуном ще у XVIII столітті у вигляді наступних положень: 1) право - це звичай, тому…виключний засіб доведення певного правила поведінки як норми загального права полягає у посиланні на докази існування цього правила як звичаю, якого завжди дотримувались суб'єкти правовідносин; 2) звичай сам по собі є ніщо інше як виразник певних цінностей народу, або сучасним терміном - «публічна концепція справедливості»; 3) розумність (reason) - це життя права. Ототожнення загального права з розумністю є відбиттям набутків теорії природного права, згідно з якою джерелом природної справедливості слугують вірування людей, керованих правом, про взаємозалежний розвиток стану речей та подій; 4) право не може бути викладеним у вигляді виключно правових норм загального характеру, оскільки є наслідком регулювання конкретного випадку, яке поширює свою дію на майбутні тотожні випадки; 5) зміст останнього положення полягає у тому, що, незважаючи на можливість створення «сувереном правової системи» (носія законодавчих повноважень) нових законів, вони будуть нераціональними, несправедливими та недосконалими. Таким чином, у своїй теорії У. Блекстоун дуже скептично ставиться до законодавства, віддаючи перевагу «судовому праву» [12, c. 151]. Визнання органічної або ідеальної характеристики принципу верховенства права дозволяє у межах конституційного права заснувати в Україні систему природної свободи, коли «кожна людина, доки вона не порушує закони справедливості, залишається абсолютно вільною переслідувати свої цілі своїми засобами», залишаючись при цьому поза сферою державного впливу. Саме принцип верховенства розуму і є ідеальною характеристикою принципу верховенства права, який має безпосереднє застосування у конституційному судочинстві. Ця ідея була сприйнята з самого початку не тільки в країнах «загального права» (США, Канада), але й у країнах «позитивістсько-кодифікованої спрямованості» (Німеччина, Австрія, Франція), які входять до романогерманської правової системи, проте лише у другій половині XX століття. Визнання органічної або ідеальної характеристики принципу верховенства права дозволяє у межах конституційного права заснувати в Україні систему природної свободи, коли «кожна людина, доки вона не порушує закони справедливості, залишається абсолютно вільною переслідувати свої цілі своїми засобами», залишаючись при цьому поза сферою державного впливу. Принцип захисту особистої свободи не може ґрунтуватися на виключно формальних підходах до питань правозастосування. Органічна характеристика принципу верховенства права не може бути самостійно реалізована на практиці, вона не є «самореалізаційною», а, найімовірніше, являє собою «моральність прагнення» як головний чинник вдосконалення конституційною права. У сучасних розвинутих ліберально-демократичних країнах результати судової діяльності з визнання та захисту основних прав людини складають від 70 до 90 відсотків конституційного права. Таким чином, західному конституційному праву притаманна певна «метафізична характеристика» (право - не тільки те, що є у формальному вигляді, а також яким воно повинно бути). Тому воно не може міститися виключно у позитивних нормах «конституційного законодавства», а має виходити з судового визнання та захисту основних прав людини на конституційному рівні для забезпечення її вільного розвитку. Фактичний стан речей, на думку Д. Коммерса, відомого дослідника німецького конституційного права, полягає у тому, що «на початку XX століття та протягом існування Веймарської Республіки, концепція Rechtsstaat ототожнювалась з правовим позитивізмом.