Відповідно, стаття 330 Кримінального кодексу, яка передбачає кримінальну відповідальність за розголошення інформації з грифом ДСП, не може бути застосована [13, c. 25]. Органи виконавчої влади без жодних правових підстав утаємничують інформацію, використовуючи грифи «не для друку», «опублікуванню не підлягає» та «для службового користування». Законодавством взагалі не передбачено використання грифу «не для друку» та «опублікуванню не підлягає». А підстави для використання іншого грифу є надзвичайно узагальненими й не чіткими. Попри правову невизначеність, кількість засекречених документів у такий спосіб зростає щороку і становить 5-10% від загальної кількості правових актів центральних органів влади, особливо Секретаріату (раніше Адміністрації) Президента та Кабінету Міністрів України. 3.2 Право на свободу та особисту недоторканність Це право гарантується статтею 29 Конституції України [1], яка проголошує, що «ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як з умотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом». Проте, на жаль, свавільне затримання та незаконне тримання під вартою міліції є повсякденною практикою в Україні і залишаються безкарними. Найбільш суттєвою проблемою правового регулювання є слабкий розвиток інституту міліційного арешту й утримання під вартою міліції в національному законодавстві, що й створює базу для наявної практики. Це положення адекватно не відбито в нинішньому законодавстві. Практично не існує ефективних механізмів захисту від свавільного арешту міліцією, тому що недостатньо точно визначено умови законного арешту без ордера суду. Треба сказати, що, попри те, що незаконне затримання й арешт є злочином за законодавством України практично не існує судової практики за застосуванням цих положень закону. У червні 2001 року в Україні відбулася серйозна реформа кримінально-процесуального законодавства, зокрема в законодавстві було передбачено обов'язкове доставляння до судді кожного затриманого. Було запроваджено також інші важливі зміни щодо попереднього затримання. Однак результати цієї реформи виявилися не настільки значними, як очікувалось [13, c. 38]. Відповідно до Конституції затримання слід, як правило, здійснювати за «рішенням суду». Конституція України дозволяє арешт без ордера тільки «у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити» (ст. 29). Проте новели кримінально-процесуального кодексу недостатньо зрозуміло висловили цю вимогу, тому арешт без ордера залишається радше правилом, ніж винятком. Окрім того, законодавство дає змогу слідчому, що розслідує злочин, не звертаючись по ордер до суду, ухвалити затримання підозрюваного на термін не більш ніж три доби. Слідчий, що звичайно не знаходиться в ситуації «нагальної необхідності», не зобов'язаний одержувати судовий ордер. Таке положення явно не відповідає вимогам Конституції, однак на підставі постанови слідчого відбувається переважна більшість арештів, і таке затримання правоохоронні органи розглядають як один з ефективних засобів для просування розслідування. Конституцією України передбачене доставляння затриманого до судді протягом трьох діб. Цей термін є максимальним. Однак, як правило, затриманих не доставляють у суд раніше трьох діб, тому цей термін на практиці перетворився на звичайний. Міліція не несе відповідальності за необґрунтоване зволікання з доставлянням до судді, якщо не вийшла за межі граничного терміну. Суддя при доставлянні до нього затриманого не з'ясовує, чи обґрунтована тривалість утримання під вартою міліції, і не зважає на необхідність утримання під вартою протягом відповідного терміну. Суддя також може продовжити затримання підозрюваного до 10 діб (ч. 8 ст. 165-1 КПК). Крім того, законодавство передбачає можливість міліції утримувати під вартою затриманого більш ніж 3 доби у визначених обставинах (ч. 4 ст. 165-1 КПК). Таке тривале безконтрольне утримання під вартою уможливлює не тільки застосування катувань, але й приховування слідів такого застосування. Невизначеність умов законного міліційного затримання, легальна можливість обійтися без ордера суду, а отже, уникнути попередньої перевірки підстав для затримання, відсутність реальної відповідальності за незаконне затримання, - усе це призводить до того, що міліція вдається до затримання досить охоче й без наявності серйозних підстав. Свавільне затримання використовується саме щоб створити умови для одержання визнання, утому числі й за допомогою застосування катувань. Поліпшення ситуації в цій сфері однаковою мірою залежить як від поліпшення законодавства, так і від зміни ставлення суддів до питань незаконного арешту чи затримання. Також дуже важливою є зміна підходу адвокатів, оскільки судова перевірка обґрунтованості затримання складає нову галузь юридичної практики, й адвокати не мають у своєму розпорядженні ані достатніх знань міжнародних стандартів, практики Європейського Суду, ані достатнього досвіду в подібному представництві. Другою важливою проблемою є забезпечення доступу до адвоката та лікаря. Своєчасний доступ до адвоката не тільки дає змогу запобігти застосуванню катувань, але також виявити подібні випадки і вжити своєчасних заходів для закріплення доказів та порушення відповідного розслідування. Швидке втручання адвоката має вирішальне значення в цьому випадку. У законодавстві та правовій практиці є серйозні перешкоди для доступу до адвоката. Допуск адвоката до клієнта залежить від спеціального рішення слідчого. Слідчі маскують небажання надати допуск адвоката до клієнта під різні правила оформлення допуску (наприклад, дозвіл вищестоящого офіцера), що не мають під собою ніякої законної бази. Часто тими ж засобами, якими домагаються визнання від підозрюваного, домагаються також відмови від адвоката. Крім того, є проблема адвокатської допомоги незаможним підозрюваним, тому що органи державної влади практично не оплачують роботи адвокатів, наданих державою безкоштовно. Тут важливим завданням є усунення впливу слідчого та міліційного офіцера, що відповідальні за результати розслідування, на рішення питання про доступ до адвоката, спрощення процедури доступу та забезпечення реальної можливості для конфіденційного спілкування з клієнтом. Порушення права на захист, втручання в діяльність захисника є кримінальними злочинами за законодавством України. Проте, оскільки це нові положення, що впроваджені з 1 вересня 2001 року, судової практики стосовно цих злочинів немає. Створення прецедентів у цій сфері також полегшить доступ до адвоката, а отже, допоможе поліпшити ситуацію із запобіганням катувань. Що ж стосується доступу до лікаря, ця проблема практично не обговорюється ані в спеціальній літературі, ані в пресі. Законодавство не передбачає жодних положень стосовно доступу до лікаря. Поліційні офіцери, слідчі, судді й адвокати майже нічого не знають про стандарти Комітету ООН проти катувань та Європейського комітету запобігання катуванням та жорстокому поводженню (КЗК) у цій сфері, не кажучи вже про підозрюваних. Тому тут важливого значення набуває також просвітницька діяльність у цій сфері, а також розроблення змін у законодавстві, що забезпечують безперешкодний доступ до лікаря [13, c. 39]. Слід зауважити, що проект Кримінально-процесуального кодексу, який протягом останнього року п'ять разів намагалися прийняти в другому читанні, зовсім не розв'язує вказаних проблем, а в деяких аспектах щодо регулювання затримання та арешту навіть гірше, ніж чинне законодавство. У багатьох аспектах проект прямо або опосередковано суперечить Конституції та міжнародним зобов'язанням України, зокрема щодо проникнення до житла, зняття інформації з каналів зв'язку, затримання підозрюваних у скоєнні злочину, термінів їхнього перебування під вартою до пред'явлення обвинувачення, під час досудового слідства та суду, презумпції невинуватості. 3.3 Право на недоторканність приватного життя (приватність) Найбільш загальна проблема, яку можна сформулювати для України, - це доволі нечітке формулювання або взагалі відсутність регламентування дозволених випадків втручання в право на повагу до приватного життя, житла чи кореспонденції, обсягу його втручання та способів. Особливо це стосується кримінального процесу. Зокрема, це стосується накладання арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку, оскільки частина 3 статті 187 Кримінально-процесуального кодексу України дозволяє ці слідчі дії до порушення кримінальної справи з метою запобігання злочину. Законодавство не встановлює чітких підстав для зняття інформації з каналів зв'язку (прослуховування телефонів, мобільних телефонів чи відстеження електронних повідомлень і дій в інтернеті), чіткий термін зняття такої інформації, а також обставини, за яких таку інформацію слід знищувати, і як вона може бути використана. Внаслідок цього ніхто не може контролювати кількість та необхідність здійснення прослуховувань, а особи, щодо яких вчиняли такі заходи не знають про це й відповідно не можуть оскаржити такі дії в суді чи іншим чином захистити своє право на приватність. Прослуховування телефонів здійснюється з дозволу суду, проте суд розглядає такі подання правоохоронних органів практично автоматично, при цьому не встановлюючи граничний термін прослуховування. Офіційна статистика щодо прослуховування (наприклад, щодо кількості наданих судами санкцій) не надається органами влади переважно з огляду на секретність такої інформації. За неофіційними даними, тільки за 2002 рік таких санкції було надано понад 40 тисяч, а в 2003 році тільки у найменшій області країни - Чернівецькій - було надано 823 таких дозволи. В Україні активно запроваджується система моніторингу повідомлень та дій осіб у мережі інтернет, в тому числі й повідомлень електронної пошти, не зважаючи на відсутність жодних правових норм щодо порядку встановлення такої системи, її застосування, захисту та використання отриманої інформації, а також відсутності незалежних контрольних органів. У країні немає належного законодавства щодо захисту персональних даних, яким би визначалися підстави та порядок збирання таких даних, опрацювання їх, захисті використання. В Україні немає незалежного державного органу, що здійснював би незалежний контроль за збиранням, збереженням та використанням персональних даних органами державної влади. Аналізуючи іноземний та міжнародний досвід, можна навести такі критерії, що визначають, чи є захист персональних даних належним і чи забезпечує він дотримання прав людини [13, c. 41]: 1. Персональні дані слід отримувати законно: тобто має бути чітко визначений порядок їхнього отримання та встановлена відповідальність за їхнє отримання незаконним шляхом. Українським законодавством не визначено законних шляхів збирання інформації про особу та не існує кримінальної відповідальності за незаконні шляхи збирання персональних даних. 2. Персональні дані слід збирати з відома або зі згоди особи: адміністративна практика та законодавство дозволяє збирати персональні дані органам державної влади в інтересах національної, економічної та громадської безпеки чи з метою захисту прав людини взагалі без відома особи. 3. Персональні дані слід використовуватися тільки в тих цілях, в яких їх було зібрано. Це стосується також заборони об'єднувати всі отримані персональні дані з різною метою під одним кодом (ідентифікаційним кодом), що становить пряму загрозу правам і основоположним свободам людини. Проте саме таку концепцію втілюють зараз органи державної влади, незважаючи на відсутність закону про захист персональних даних. Метою державної концепції є об'єднання всіх даних про особу (дані про лікування, місце проживання, особисті дані, дані про кримінальне та адміністративне переслідування, податкова історія, пенсійний рахунок, банківські рахунки, біометричні дані та багато інших) до єдиної автоматизованої системи під одним кодом для кожної особи. Значний обсяг персональних даних планується розмістити в електронних паспортах кожної особи.