Така концепція, серед іншого, пояснюється нібито новими вимогами ЄС до паспортів іноземців, що перетинають його кордони. Слід зазначити, що об'єднання всіх зібраних даних про особу під одним кодом суперечить практиці більшості демократичних країн. 4. Персональні дані слід збирати в мінімальному обсязі стосовно мети їхнього збирання. Українським законодавством не визначено обсягу даних, що може збиратися про особу. Тому широко поширеною практикою є збір персональних даних про особу, що не відповідає меті збору цих даних, особливо органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування та комерційними структурами. 5. Персональні дані повинні бути точними, а також мають бути доступними для особи, якої вони стосуються (власника персональних даних). Загальна адміністративна практика свідчить, що особа не має доступу до інформації про себе, якою володіє орган державної влади. Найчастіше особа просто не знає про наявність її персональних даних у того чи іншого органу влади, оскільки вони не зобов'язані повідомляти її про такі дії. 6. Персональні дані мають бути знищені після того, як мета, з якою їх збирали, досягнута і в них не має більше потреби. Законодавством не передбачено процедури та підстави знищення персональних даних, а також порядок їх використання після того, як зникає мета їх збору (наприклад, матеріали оперативно-розшукової справи щодо особи). Тобто в українському законодавстві чітко не визначено жодного зі згаданих вище критеріїв. Не відповідає європейським стандартам і процедура проведення обшуку. Наприклад, проведення обшуку всіх приміщень, крім житла та іншого володіння особи, провадиться за постановою слідчого із санкції прокурора, тобто такі дії знаходяться за межами судового контролю. Хоча і функція судового нагляду за проведенням обшуку є швидше формальною, оскільки фактично ніколи не фіксуються відмови в його проведенні. При цьому часто порушуються терміни його проведення та відповідна процедура. Ще однією проблемою є відсутність законодавчої заборони переглядати кореспонденцію засуджених або осіб, яких тримають під вартою, що адресована Європейському суду з прав людини. Європейський суд з прав людини визнав прийнятними 6 справ щодо України, в яких стверджувалося про порушення права на приватне життя через листування засуджених, отримання ними посилок і бандеролей, обмеження кількості побачень з рідними та умови, створені для цих побачень [2, c. 263].