Статутне право (закони як акти парламенту) було найвищим правом. Найвищим, тому що воно виражало волю народу та складало основу традиційної легітимності Rechtsstaat. За цих умов суди мали єдиний обов'язок застосовувати право таким, як воно визначено у законі для забезпечення діяльності держави згідно з волею законодавця. Не існувало жодних підстав для судового перегляду». Неможливо гарантувати свободу шляхом формальних юридичних приписів, свобода може бути гарантована тільки у межах фундаментальної системи цінностей, що міститься у Конституції. «Ідеальний» елемент принципу верховенства права, як головний чинник створення конституційного права, ще, на жаль, не отримав свого визнання в Україні. На це впливають такі фактори, як: традиційний консерватизм представників наукових кіл, значна складність західних конституційно-правових моделей для застосування їх до українських потреб, ототожнення права з законодавством, позитивістський ухил в юридичній науці та практиці, спадщина радянського юридичного минулого, ототожнення демократії з парламентським волевиявленням тощо. Визнанню ідеальної (органічної) характеристики принципу верховенства права для гарантії свободи індивіда заважає також матеріалізм та навіть атеїзм наших пострадянських політиків та вчених. Так, під час обговорення кінцевого проекту Конституції на пленарному засіданні Верховної Ради народні депутати Ю. Кармазін та В. Носов пропонували замінити термін «верховенство права» у статті 8 на термін «верховенство закону». Останній обґрунтовував це тим, що «зміст терміна «верховенство права» для Конституційного Суду ніхто не може визначити. Теоретики поки що в своїх монографіях дають різні визначення [14, с. 46]. У свою чергу, деякі українські вчені не можуть визнати наявність ідеального елементу в праві, оскільки «не абстрактна і розмита категорія права, а саме закон є головною точкою відліку для встановлення правопорядку в країні» [17, c. 3-4]. Саме категорія «абстрактного» у праві або «правового духу» й лякає вітчизняних «деміургів свободи» відсутністю матеріалістичної (позитивної) основи, яка створюється з волі законодавця. Тому вони визнають цей підхід неперспективним»… з позицій формування стрункої та ефективної системи права, визначення чітких орієнтирів у правозастосуванні» [16, c. 5]. Такого роду ствердження є важкою спадщиною попереднього режиму, коли державний припис-команда був єдиним джерелом права [7, c. 73], а вивчення природного права заборонялося. На жаль, наші співвітчизники, визначаючи цей принцип, не можуть визнати його органічну характеристику та позадержавне походження, або, навпаки, зв'язують його зміст з результатами вияву волі більшості населення, яку не може підмінити воля бюрократії [4, c. 11]. Іншими словами, юридична наука не може визнати природне право як окреме джерело конституційного права, незважаючи на те, що стаття 8 Конституції України прямо уповноважує на це визнання. Відсутність природно-правових практичних підходів до конституційного права в умовах сучасної України гальмує його розвиток та унеможливлює захист конституційних прав безпосередньо на основі Конституції, а не тільки згідно із законодавством. 2. Принцип верховенства права: теоретичний аспект 2.1 Верховенство права: поняття, основні ознаки «Верховенство Права» - збірний термін, що означає найбільш важливі аспекти демократичного правління. Суть в тому, що урядові рішення повинні бути засновані на згоді народу, і діяти через структури і процедури, розроблені для попередження індивідуальних потрясінь і державної тиранії, що захищають права і свободи [10, c. 173]. «Верховенство Права» засноване на п'яти основних принципах: 1. Уряд народу, керований народом, що існує для народу. - конституції повинні втілювати в життя фундаментальні угоди з народом-такі конституції є найвищою формою закону, якому повинні підкорятися всі інші закони і дії уряду. Конституції повинні втілювати в життя фундаментальні приписи демократичного суспільства, а не намагатися об'єднати постійно мінливі закони. - законодавчі органи і керівні представники виконавчої влади повинні і обиратися на загальних виборах за системою, що гарантує постійну підзвітність, а також їх чесність і відкритість. - не повинно бути ніякого об'єднання партії з державою або контролю партії над виборами. - конституційна система повинна давати можливість для розсудливих її поправок до розвитку суспільства. 2. Поділ влади на виконавчу, судову і законодавчу, а також принципи їх взаємодії. Законодавчий орган ніколи не повинен мати право застосовувати виконавчу та судову владу або одну з них; Виконавчий орган ніколи не повинен мати право застосовувати судову і законодавчу владу або одну з них; Судовий орган не повинен мати право застосовувати виконавчу і законодавчу владу або одну з них. 3. Представницька демократія, процедурні і суттєві обмеження щодо дій уряду, спрямованих проти приватних осіб. Надання Конституцією гарантій особистих прав і свобод, людини і громадянина. 4. Обмеження уряду і федералізм. Розділяють владу між центральним урядом, яка повинна мати владу в питаннях оборони, зовнішньої політики, внутрішнього ринку і інших питаннях управління, що впливають на громадян у загальнодержавному масштабі, а регіональні та місцеві влади. Можливість управління в таких областях, як муніципальні послуги, освіта, в основному впливають на громадян на місцевому рівні. 5. Судовий розгляд незалежною системою судових органів, як основний механізм втілення законів в життя. Незалежна судова система-найважливіший компонент в принципі поділу влад, так само як і в ефективному принципі конституціоналізму; вона включає в себе і реалізує основні умови, на які згоден народ [15, c. 242]. Професор П. Рабінович під верховенством права розуміє «визначальну роль права у стосунках між усіма учасниками суспільного життя, у життєдіяльності державних і недержавних організацій, соціальних спільностей, груп, об'єднань, усіх людей». Він зазначає, що принцип верховенства права має самостійний характер лише у випадку, коли саме право інтерпретується як явище, що виникає й існує незалежно від держави, від діяльності її законодавчих та інших органів. Верховенство права, вважає відомий український науковець професор П. Рабінович, може бути інтерпретоване як пріоритетність у суспільстві насамперед прав людини, що має вияв переважно у таких рисах державного і громадського життя: - закріплення у конституційному та інших законах держави основних прав людини (закони, які суперечать правам і свободам людини, є неправовими законами);  - панування у суспільному і державному житті таких законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому загальнолюдські цінності та ідеали - насамперед права і свободи людини; врегулювання відносин між особою і державою на основі загальнодозволеного принципу: «особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом»; взаємовідповідальність особи і держави [11, c. 31]. На думку українського науковця А. Зайця, принцип верховенства права має сенс лише у разі, якщо право розуміється не просто як сукупність норм, установлених державою, а як сукупність правил належного, правил по­ведінки (масштабу, міри), корпусу правил, які легітимізовані суспільством, базуються на історично досягнутому рівні соціальної етики. Відтак він доходить висновку, що таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, а отже, унеможливлює ідеалізацію приписів держави. Як вважає дослідник, принцип верховенства права дістає свою конкретизацію у таких складових: ь принципі мінімальної достатності правового регулювання (право має діяти лише там, де інші регулятори є неефективними; забезпечувати формальну рівність людей та змістовну рівність у межах, в яких право взагалі здатне здійснювати цю рівність, наприклад запобігання від дискримінації; має поширюватися на всі однорідні суспільні відносини; відображати найвищі моральні цінності суспільства, досягнуті стандарти свободи та справедливості; захищати права меншості; відкривати простір для ініціативи вільної діяльності громадян); ь принципі зв'язаності держави правами і свободами громадян (права і свободи людини і громадянина та їхні гарантії є панівними над інтересами держави, інтересами суспільства та відомчими інтересами; «патерналістське» тлумачення неприпустиме); ь принципі позапартійності права, його відносної самостійності стосовно політичних сил та ідеологізації права (право відновлює свою природу як феномен, набагато ближчий до моралі, економіки, соціальних відносин, ніж до політики, яка своїм впливом на право не повинна спотворювати сутність, першооснову правового регулювання суспільних відносин); ь принципі відносної самостійності права щодо судової та виконавчої влади (органи виконавчої та судової влади визнають відносну самостійність права; вони не формально застосовують закон, а в певних межах використовують правові ідеали та правові ідеї; принцип верховенства права означає не тільки верховенство його формальних джерел - Конституції та закону, а й визнання природного права як безпосереднього регулятора суспільних відносин у вигляді правових Ідей правди, справедливості, моралі, рівності тощо); ь принципі верховенства Конституції та законів України (перевага Конституції над законами, законів - над рішеннями органів виконавчої влади та органів правосуддя) [4, c. 15]. 2.2 Правопорядок як результат втілення в життя верховенства права Про категорію правопорядку можна казати, як про логічний ланцюжок: принцип верховенства права > правовий закон > принцип законності > демократичний правопорядок. Саме при дотриманні всіх названих складових правопорядку, за умов, що в кожній з них реалізується «дух права» як найвищої соціальної цінності, можна вважати ідею правової держави не тільки задекларованою, але й практично реалізованою. У сучасному українському правозастосуванні дотримання основних засад верховенства права є справою непростою. Можна цілком погодитися із М.І. Козюброю в тому, що «здійснюючи пошук права в межах Конституції, правозастосовні органи, особливо суди, мають залучати до цього пошуку не тільки текст Конституції, а й додаткові матеріали, які б дали змогу забезпечити як верховенство Конституції, так і верховенство права. Орієнтиром у цьому напрямі мають слугувати загальновизнані сучасним цивілізованим світом принципи права, міжнародні пакти про права людини, міжнародна судова практика, зокрема, практика Європейського суду з прав людини, тенденції розвитку правових засобів захисту прав людини у європейському та міжнародному співтовариствах тощо» [5, c. 95]. Ці ідеї сьогодні вже почали реалізуватися в українському законодавстві. Так, введений в дію з 1 вересня 2005 року Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у ст. 7 закріплює в якості основних принципів верховенство права і законність. Чи не вперше на законодавчому рівні визначено суть принципу верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. З рештою, поставлена крапка у давньому протиставленні пріоритетів: людина для держави чи держава для людини. Вагома крапка на користь людини. Приймаючи історичне рішення 3 грудня 2004 року, Верховний Суд України знаходився у певному «правовому вакуумі». Встановивши масові порушення виборчого законодавства, які носили системний характер, суд не застосував жодний із правових наслідків, що були передбачені виборчим законом, оскільки ні перерахунок поданих за кожного кандидата голосів, ні проведення повторних виборів в кінцевому рахунку не були прийнятими з точки зору забезпечення ефективності і пропорційності. Саме тоді суспільство зіштовхнулося із ситуацією, коли в перехідних правових системах законодавство не завжди «встигає» за розвитком суспільних процесів і повною мірою не відбиває глибину і зміст тих суспільних відносин, які підлягають врегулюванню.