Закон про вибори Президента України не був розрахований на такі масові порушення виборчих прав, самих принципів виборчого процесу, на те, що в ході виборів буде задіяна глибоко продумана виборча технологія, спрямована на викривлення реального волевиявлення виборців від самого початку «президентського марафону» до його завершення. В такій ситуації правової невизначеності Верховний Суд України прийняв рішення, яке ґрунтувалося на глибокому розумінні принципу верховенства права. В ході судових засідань були встановлені факти масових порушень виборчого права, самих принципів виборчого процесу, які призвели до неможливості встановити реальне волевиявлення виборців в цілому по єдиному загальнодержавному виборчому округу, це означало, що таке голосування не могло (не повинно було) створити юридично значимих наслідків. За таких обставин, суд абсолютно обґрунтовано визнав необхідним поновити статус учасників виборчого процесу, який вони мали до порушення, тобто, провести повторне голосування. Аналіз правових засад такого рішення дає підстави для загального висновку, що вже в грудні 2004 року Верховний Суд України діяв у відповідності із концептуальними принципами європейського права - пропорційності та помірності. Суд повною мірою проявив себе як активний учасник правозастосовчого процесу, керуючись не тільки виборчим законодавством України, але й Конституцією України, а також ст. 13 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Верховний Суд України вжив адекватних заходів з відновлення порушених прав і в цьому розумінні застосував ефективні засоби правового захисту. В грудні 2004 року, і особливо сьогодні, через рік після винесення цього рішення, можна із впевненістю сказати, що Верховний Суд прийняв правове рішення. Історичний судовий процес виявив ще одну важливу проблему. Оскільки судовий розгляд проводився за приписами цивільно-процесуального законодавства судовою палатою у цивільних справах, виникло чимало проблем, пов'язаних, перш за все, із певною невідповідністю цієї процедури характеру тих відносин, які були предметом судового розгляду. Адміністративний спір розглядався цивільним судом за правилами цивільного судочинства. З прийняттям і наданням чинності КАС України, завдання адміністративного судочинства, передбачають, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють чи прийняті (вчинені) такі дії розсудливо, добросовісно, з дотриманням принципу рівності всіх перед законом, запобігаючи несправедливі дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод і інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення або дія; своєчасно, тобто, протягом розумного строку тощо. Відповідно до ст. 8 цього Кодексу забороняється відмова у розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд має застосовувати закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Надання таких широких можливостей суду з урахуванням обов'язковості застосування принципів верховенства права і законності, має забезпечити відновлення порушених прав і законних інтересів громадян у одній з найбільш важливих сфері суспільного життя - у відносинах громадянина із публічною владою в особі відповідних державних органів, органів місцевого самоврядування [8, c. 112-113]. 3. Утвердження та реалізація принципу верховенства права в Україні на сучасному етапі 3.1 Свобода вираження поглядів право конституція верховенство реалізація Українське інформаційне законодавство переважно успадкувало радянський спосіб регулювання, внаслідок чого передовсім забезпечуються державні інтереси й другорядним залишається право на свободу вираження поглядів. В Україні немає суспільного телебачення та радіо. Закон «Про суспільне телерадіомовлення в Україні» ухвалено кілька років тому, але рішення про створення суспільного радіо чи телебачення так і не прийнято. При цьому чинний закон не відповідає міжнародним рекомендаціям Ради Європи. В Україні немає обов'язку оприлюднювати власника ЗМІ, а також ефективні положення щодо антимонопольних обмежень на інформаційному ринку. Внаслідок цього всі найпотужніші загальноукраїнські інформаційні ресурси (радіо, телебачення та газети) сконцентровані в руках декількох осіб. Тому підконтрольні їм ЗМІ не критикують владу та не здатні висловлювати альтернативні до владних думки. Практику розсилання припинено. Проте органи влади, особливо на місцевому рівні, здійснюють неофіційний тиск на ЗМІ чи їх власників. Внаслідок цього журналісти перебувають під постійним тиском власників і менеджерів ЗМІ. Умови постійного тиску призводять до неможливості вільно висловлювати свої думки та застосування самоцензури з метою залишитися на займаній посаді [13, c. 23]. Крім того, журналістів часто переслідують за поширення критичних матеріалів чи незаконно перешкоджають їхній діяльності. Правоохоронні органи переважно неналежно та неефективно розслідують злочини, пов'язані з нападами на журналістів, погрозами на їхню адресу чи перешкоджанням їхній діяльності. Практика подання позовів про відшкодування збитків у дуже великих розмірах за публікацію матеріалів та їхня кількість значно зменшилися з травня 2003 року в зв'язку з прийняттям закону про їхнє обмеження через застосування диференційованої ставки державного мита за такі справи та зменшення обсягу можливої відповідальності. Також у цьому законі вперше було скасовано відповідальність за поширення оціночних суджень і обмежено право посадових осіб органів влади подавати такі позови. Проте з січня 2004 року в Цивільному кодексі України закладено норму, відповідно до якої «негативна інформація поширена про особу є неправдивою», на підставі чого переслідуються журналісти та ЗМІ за висловлювання критичних зауважень. Цивільний кодекс також не відповідає в деяких положеннях європейським стандартам у сфері свободи слова. В Україні є державне телебачення та радіо, телеканали місцевих органів влади, а також численні їхні газети. Державні національні та місцеві телерадіоканали повністю залежать від виконавчої гілки влади та органів місцевого самоврядування подають односторонній погляд на події без будь-якої нормальної критики органів влади та владних політичних сил. З січня 2004 року в Україні почалося впровадження нового законодавства щодо захисту суспільної моралі (Закон України «Про захист суспільної моралі» та пов'язані з ним зміни до інших законів). Відповідно до нього створено державний орган із захисту суспільної моралі. До його функцій належить призупинення поширення та застосування санкцій за поширення продукції, що порушує суспільну мораль (порнографічного й еротичного характеру або із застосуванням жорстокості та насильства тощо). Він також проводить ліцензування суб'єктів, які можуть здійснювати поширення такої продукції, а також ліцензує кожен такий твір окремо. Фактично таке ліцензування є попередньою цензурою творів, що заборонено Конституцією України. При цьому слід зазначити, що згадане законодавство чітко не визначає, що може порушити суспільну мораль. Тому особа, яка поширює такий твір, не може передбачити незаконність своєї поведінки. За порушення вказаного законодавства передбачаються жорсткі санкції: великі штрафи, кримінальне покарання та закриття ЗМІ [13, c. 24]. Не відповідає міжнародним стандартам й ситуація з доступом до інформації. В Україні немає ефективної системи доступу до інформації, що знаходиться в органів державної влади та місцевого самоврядування. Посадові особи цих органів переважно нехтують обов'язком надавати вичерпну відповідь за запитами громадян, надають формальні відповіді або взагалі ігнорують інформаційні запити. Юридичним особам (неурядовим організаціям, підприємствам тощо) на практиці практично неможливо отримати інформацію, оскільки за законом вони не є суб'єктом подання інформаційного запиту. Закон України «Про інформацію» не відповідає реальній ситуації та європейським стандартам у сфері доступу до інформації. Фактично, він не регулює процедури отримання такої інформації, надаючи більшої уваги регулюванню змісту самої інформації. У міжнародному праві вироблено низку принципів, які дозволяють визначити, чи насправді внутрішнє законодавство забезпечує доступ до інформації. Для наших цілей необхідно згадати два принципи. Перший - принцип максимального оприлюднення: вся інформація, яку зберігають державні органи влади, підлягає оприлюдненню, винятки можуть бути тільки для дуже обмеженої кількості випадків. Другий принцип характеризує вимоги щодо обмежень: а) винятки мають бути чіткими, б) описуватися вузько, в) підлягати суворому контролю на предмет наявності «шкоди» та впливу на «суспільні інтереси». А саме: відмова державного органу оприлюднити інформацію є виправданою, якщо, по-перше, інформація стосується легітимної мети, передбаченої законом, по-друге, її оприлюднення має дійсно загрожувати суттєвою шкодою легітимній меті і, по-третє, шкода, яка може бути заподіяною вказаній меті, повинна бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації. З цих принципів однозначно випливає, що перелік відомостей, які входять до кола обмежень, має бути вичерпно визначеним і оприлюдненим. Аналіз національного законодавства дозволяє зробити висновок про його повну невідповідність зазначеним принципам. Державою охороняється «інформація, що становить державну або іншу передбачену законом таємницю, конфіденційна інформація, що є власністю держави, відкрита інформація, важлива для держави, незалежно від того, де ця інформація циркулює, а також відкрита інформація, важлива для особистості і суспільства, якщо ця інформація циркулює в органах державної влади і місцевого самоврядування, Національної академії наук, Збройних Силах, інших військових формуваннях, органах внутрішніх справ, на державних підприємствах, у державних установах і організаціях». З цих понять законом визначене тільки поняття «державної таємниці». Звід відомостей, що охороняються державою, створений тільки для інформації, яка належить до державної таємниці та конфіденційної інформації, що є власністю держави (із грифом ДСК). Проте зводи відомостей із грифом ДСК не опубліковані, а Звід відомостей, що становлять державну таємницю, був опублікований відразу після його затвердження в 1995 році, а потім був засекречений, як і наступні доповнення до нього. Лише через кілька років СБУ розсекретила звіт відомостей, що становлять державну таємницю. Отже, рішення про обмеження доступу до інформації приймається не на підставі відкритого нормативного акта, як це повинно бути в країні, що є членом Ради Європи, а на підставі думки посадової особи, що несе відповідальність за охорону такої інформації. Відповідно до закону, прийнятого наприкінці 2003 року, забороняється збирати, одержувати, використовувати, поширювати та зберігати інформацію з обмеженим доступом, тобто таку, що містить державну й іншу охоронювану законом таємницю, навіть якщо така інформація має значний суспільний інтерес і отримана з відкритих джерел. Цим істотно звужується обсяг прав, наданих Конституцією щодо права на поширення будь-якої інформації, в тому числі й журналістами та ЗМІ. І якщо інформація, що становить державну таємницю, достатньо чітко визначена законом і вноситься до окремого зводу таких відомостей, то регламентування іншої охоронюваної законом таємниці не визначено жодним нормативним актом. Наприклад, конфіденційну інформацію, що знаходиться у власності держави й отримує гриф «для службового користування», визначає кожне відомство на свій розсуд. Фактично законодавство дозволяє утаємничити будь-яку інформацію.