Вступ

Актуальність теми. Міжнародне кримінальне право як сукупність норм і принципів, спрямованих на регулювання взаємодії держав у боротьбі з міжнародною злочинністю, орієнтоване на підтримку законності і правопорядку. У свою чергу, законність і правопорядок можуть підтримуватися за обставин забезпечення невідворотності покарання за злочинні діяння. Відповідно без здатності забезпечити фізичну матеріалізацію безпосередніх фігурантів у судовому засіданні (а це якраз і робить інститут видачі злочинців) досягти практичного застосування принципу невідворотності покарання неможливо. Ми бачимо, яку важливу роль відіграє інститут видачі злочинців (екстрадиції) в міжнародному кримінальному праві.

На даний момент дослідження інституту видачі злочинців (екстрадиції) є актуальним з точки зору теорії і практики міжнародного права. Безумовно, воно також є затребуваним в сучасній юриспруденції.

Загалом у юридичній літературі питання екстрадиції розглядалися через призму міжнародного, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права і рідше - кримінального права, як правило, це мало місце при дослідженні питань дії кримінального закону у просторі. Останній підхід до вивчення екстрадиційної проблематики здебільшого характерний для досліджень, проведених вченими-криміналістами у другій половині ХІХ ст., зокрема, А.Ф. Бернером, В.В. Єсіповим, Л.С. Білогриць-Котляревським, О.Ф. Кістяківським, С.В. Познишевим, П.П. Пусторослєвим, М.Д. Сергієвським, М.С. Таганцевим. Треба зауважити, що проблеми екстрадиції були піддані грунтовному дослідженню саме у дореволюційний період, про що свідчить значна кількість спеціальних робіт, серед яких праці таких авторів, як В.П. Даневський, Л.О. Комаровський, Ф.Ф. Мартенс, Д.П. Нікольський, Е.К. Сімсон, А.В. Степанов, Е.Я. Шостак, А. Штігліц.

Із робіт інших зарубіжних вчених теоретичним та історичним підгрунтям наукової розробки екстрадиційної проблематики слугують праці Е. Ваттеля, А. Гефтера, К. Вінгерт, Г. Гроція, Дж. Дугарда, Ф. Ліста, Ч. Маклафліна, А.Ш. Махмуда, А.Х. Олакі, Л. Оппенгейма, А. Рівьє.

Предмет дослідження. В якості предмету дослідження курсової роботи виступили відносини з видачі осіб, що вчинили злочин (екстрадиції). Екстрадиційні правовідносини, як і будь-які інші суспільні відносини, складаються з трьох елементів: суб'єкта, яким виступає певна держава, об'єкта - особа, яка вчинила злочин, та змісту. Юридичним фактом даних правових відносин є певний фактичний склад, елементами якого виступають факт вчинення суспільно-небезпечного, кримінально караного діяння та перебування особи поза юрисдикцією держави, наділеної суверенною владою притягти до кримінальної відповідальності та засудити таку особу.

Об'єкт дослідження. Об'єктом початого дослідження є комплексний аналіз інституту видачі злочинців (екстрадиції) через вивчення нормативно-правових актів національного та міжнародного права, що регулюють міжнародні відносини з питань екстрадиції. Виходячи з міжгалузевого характеру інституту видачі осіб, джерелами правового регулювання екстрадиційних правовідносин є міжнародні конвенції (договори), міжнародний звичай, загальновизнані принципи міжнародного права та загальні принципи права, судові рішення міжнародних судових установ та внутрішньодержавних судів, норми внутрішньодержавного законодавства та рішення міжнародних організацій.

Мета і завдання курсової роботи. Метою дослідження є позначення з подальшим предметним розглядом загальних положень про видачу осіб, які вчинили злочин (екстрадицію) та визначенням місця інституту екстрадиції в сучасному вітчизняному та міжнародному праві.

Для досягнення заявленої мети в курсовій роботі в послідовному порядку поставлені такі завдання:

1. Розглянути загальні положення по видачу злочинців

2. Дослідити поняття та виявити коло основних принципів екстрадиції

3. Визначити виключні підстави для видачі осіб, які вчинили злочин

4. Проаналізувати процедуру видачі особи, що вчинила злочин

5. Розкрити специфіку співвідношення національного та міжнародного права з питань екстрадиції

Методи. Методологічну основу дослідження становить сукупність визнаних наукових методів і прийомів дослідження. Серед них слід виділити логічний, діалектичний, історичний, системний методи. Крім цього у процесі дослідження були використані порівняльний, формально-логічний, статистичний та інші методи.

Структура курсової роботи визначається цілями і завданнями дослідження, її змістом і логікою викладу матеріалу. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що включають ще три підрозділи, висновків та списку використаної літератури.

Перший розділ висвітлює основні положення про видачу осіб, які вчинили злочин і включає три підрозділи. В першому підрозділі автор дослідив процес історичного становлення інституту екстрадиції в Україні, основні етапи розвитку цього явища в нашій державі.

Другий підрозділ першого розділу містить поняття видачі осіб, які вчинили злочин та основні принципи, на яких базується екстрадиція.

В третьому підрозділі першого розділу розглянуті виключні підстави видачі, без наявності яких видача не може здійснюватись.

В другому розділі автор дослідив процедуру видачі осіб, що вчинили злочин згідно з чинним законодавством України та міжнародно-правовими договорами, ратифікованими в Україні.

Третій розділ розкриває співвідношення національного права України з міжнародним правом в питаннях екстрадиції; містить аналіз основних міжнародних документів, прийнятих в даній сфері міжнародної діяльності та висвітлює основні проблеми, що виникають у зв'язку з видачею злочинців.

1. Загальні положення про видачу злочинців

1.1 Історія становлення інституту екстрадиції в Україні

злочинець екстрадиція законодавство правовий

Корені видачі осіб, які вчинили злочини, сягають ще часів Київської Русі, що підтверджується договором, укладеним князем Олегом із Візантією 911 р. Останній фактично є першою спробою договірного врегулювання відносин, що сьогодні прийнято називати екстрадиційними. Закладені в названому Договорі положення подальшого розвитку на території Київської Русі не набули. Надалі окремі елементи нормативного врегулювання екстрадиційних питань пов'язуються із Гетьманськими статтями, зокрема, Переяславськими статтями 1659 р. Однак із поступовим наступом царату на українські землі можливість розвитку відносин, близьких до екстрадиційних, втрачається. Загалом розвиток екстрадиційних відносин на українських землях, які входили до Російської імперії, був далеким від європейських традицій, що склались у цій сфері, і фактично відповідав тому рівню, який був у Російській імперії до реформи її судової системи середини 60-х рр. ХІХ ст. Зауважується, що за радянської доби інститут екстрадиції уповільнює свій розвиток, договірне регулювання екстрадиції обмежується взаєминами із країнами соціалістичного табору і тільки з розпадом СРСР створюються умови для переходу екстрадиції на якісно новий рівень розвитку та функціонування в правовій системі України як окремого комплексного міжгалузевого правового інституту.

З отриманням Україною незалежності почався новий етап розвитку кримінального права в Україні, а разом з тим і інституту екстрадиції в ньому.

Першим важливим кроком до цього розвитку було прийняття Верховною Радою України 22 вересня 1995 року Закону «Про приєднання України до Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік», а згодом, 16 січня 1998 року Закону України «Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції»

Крім того Верховною Радою було ратифіковано «Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах», прийняту в Страсбурзі 20 квітня 1959 року та укладено низку двосторонніх міжнародних договорів, зокрема про видачу правопорушників, про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання, про передачу засуджених для відбування покарання та ін. [4, 26]

Зрештою, важливим кроком для розвитку інституту видачі в Україні було включення до Кримінального кодексу України 2001 р. статті десятої, норми якої регламентують екстрадицію.

На сьогоднішній день, для України, яка останнім часом активізує свої дії на шляху інтеграції у світове співтовариство, зокрема в Європейський Союз, актуальним є питання приведення національної правової системи у відповідність із виробленими міжнародною спільнотою правовими стандартами, у тому числі у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції. У цьому зв'язку існує об'єктивна потреба належної та достатньої правової регламентації відносин у сфері надання міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, зокрема тих, що виникають у зв'язку із видачею особи (екстрадицією), для забезпечення ефективного виконання українською стороною своїх договірних зобов'язань та недопущення можливості особи уникнути кримінальної відповідальності.

Досить важливі зміни в регулювання екстрадиції Верховна Рада України внесла Законом від 21.05.2010 року №2286-VI «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо видачі особи (екстрадиції)»

Загалом, маючи міжнародно-правову основу, екстрадиція реально функціонує як комплексний правовий інститут, який донедавна не був законодавчо закріплений у правовій системі України, тоді як договірна практика вирішення екстрадиційних питань налічує декілька десятиліть. Нинішній стан правового регулювання екстрадиції в Україні потребує не стільки вдосконалення, скільки ліквідації ще наявного у цій сфері правового вакууму, тому що самого включення до Кримінального кодексу України 2001 р. (далі - КК України) окремої статті, норми якої регламентують екстрадицію, недостатньо для належного забезпечення дієвості механізму правового регулювання екстрадиції. Не останню роль тут відіграє наукова розробка екстрадиційних питань та теоретичне обґрунтування відповідних нормативних приписів. Вітчизняна правова наука на сьогодні не має спеціальних ґрунтовних праць, присвячених інституту екстрадиції у правовій системі України, зокрема її кримінально-правовим елементам, хоча дослідженню цієї багатоаспектної проблеми приділяють певну увагу з відповідним її баченням фахівці різних галузей права. [11, 328]

1.2 Поняття і принципи екстрадиції

Ефективним правовим інструментом міжнародного співробітництва держав у сфері кримінального процесу є інститут екстрадиції, за допомогою якого в кожному конкретному випадку забезпечується невідворотність кримінальної відповідальності й покарання осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння.

Видача злочинців (екстрадиція) - це акт правової допомоги, здійснюваний відповідно до положень спеціальних угод і норм кримінального та кримінально-процесуального законодавства, що полягає в передачі злочинця іншій державі для суду над ним або приведення у виконанні винесеного вироку [14, 42]

В Україні видачі злочинців регулюєтся Кримінально-процесуальним Кодексом, в якому ми і знаходимо поняття інституту видачі злочинців.

Згідно Кримінально-процесуальним кодексом України: