Видача особи (екстрадиція) - видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. [2,7]

Спробу систематизувати різноманітність визначень поняття «екстрадиція», які зустрічаються у юридичній літературі, було здійснено Л.Н. Галенською.

Вона розрізняє такі основні визначення:

1) процес, яким втікачі від правосуддя однієї держави, що шукають притулку в іншій державі, передаються останньою першій;

2) акт, за яким держава передає особу, що обвинувачується у вчиненні злочину або делікту або засуджена, державі, що має право її засуджувати або карати;

3) формальна передача особи однією державою іншій для обвинувачення чи покарання;

4) передача обвинуваченої чи засудженої особи тій державі, на території якої ця особа вважається такою, що вчинила злочин, чи засудженою за нього, тією державою, на території якої знаходиться

ймовірний злочинець на даний час;

5) передача злочинця державою, на території якої він знаходиться, іншій державі для суду над ним чи для застосування до нього покарання. [16,176]

Правовою підставою для видачі правопорушників є Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957 р, та чинні двосторонні міжнародні договори України про видачу; про правову допомогу у кримінальних справах, які включають в себе положення щодо видачі правопорушників. [2]

Умови для здійснення видачі, в т.ч. підстави для відмови у видачі, передбачені міжнародними договорами:

- діяння, за яке вимагається видача, має бути кримінально караним як за законодавством країни, що вимагає видачу, так і за законодавством країни, до якої звернено вимогу;

- видача здійснюється тільки щодо тих злочинів, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на максимальний термін не менше одного року або більш тяжке покарання; для видачі з метою виконання вироку - якщо особу засуджено до позбавлення волі на строк не менше шести місяців або більш тяжкого покарання;

- не спливли строки давності притягнення до кримінальної відповідності або виконання обвинувального вироку;

- особа за станом здоров'я не може бути видана без шкоди її здоров'ю.

Екстрадиція включає офіційний запит про видачу особи, її встановлення на території однієї держави, перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі, а також прийняття рішення за запитом та фактичну передачу такої особи іншій державі, компетентні органи якої звернулися із запитом про видачу.

В наш час загальновизнано, що видача злочинців - це право держави, а не її обов'язок. Обов'язок видачі може бути тільки за наявності відповідного міжнародного договору із врахуванням визначених умов. Держава, яка направляє запит про видачу, бере на себе обов'язок не притягувати до кримінальної відповідальності і не піддавати покаранню особу за злочинні діяння, видача за які не була передбачена.

Право держав неоднаково регламентує інститут видачі. Існують два основних види комплексу норм інституту видачі. Один з них умовно можна назвати європейським, інший - англо-американським. Перший притаманний країнам романо-германського права не тільки континентальної Європи, але і латиноамериканським країнам, а також колишнім колоніям європейських країн, за винятком британських. Другий притаманний країнам «загального права».

Перший спирається на ряд чітко визначених принципів:

- Невидачі своїх громадян,

- Подвійної кримінальності (тобто кримінальної караності відповідних діянь за законодавством запитуючої і запитуваної сторін);

- Виданий злочинець може бути судимий лише за той злочин, у зв'язку з яким відбулася видача;

- Особа, переслідувана з політичних підстав, видачі не підлягає;

- Незастосування до виданої особи смертної кари (держава перебування особи має право вимагати гарантії незастосування смертної кари у держави, що вимагає видачі).

Другий вид заснований на невизнанні непохитності цих принципів. Його головне завдання - забезпечити невідворотність покарання навіть шляхом «ліберального» тлумачення договорів та законів.

Обидва види мають свої позитивні і негативні сторони. Європейська система забезпечує законність і права видається. Разом з тим вона інколи дає злочинцю можливість уникнути покарання. Англо-американська система знижує роль загальних принципів і надає суду право вирішувати кожну справу з урахуванням конкретних обставин, маючи перед собою мету забезпечення покарання злочинця.

В науці виділяють такі види видачі осіб, які вчинили злочин:

- обов'язкова - тобто така, яка стосується власних громадян держав-учасниць договору;

- тимчасова - коли особа видається на певний строк, встановлений у договорі, або за домовленістю сторін у кожному конкретному випадку за умови повернення її до запитуваної держави;

- повторна видача, яка здійснюється, якщо видана особа ухилилася від кримінального переслідування або від відбування покарання і повернулася на територію запитуваної;

- видача з відстрочкою - якщо особа, видача якої запитується, притягнута до кримінальної відповідальності або засуджена за вчинення іншого злочину на території запитуваної держави, її видача може бути відстрочена до закриття кримінального переслідування, приведення вироку до виконання або до звільнення від покарання;

- звичайна видача, тобто така, яка передбачена міжнародними договорами і здійснюється у звичайному порядку без застосування будь-яких додаткових умов. [19, 46]

Екстрадицію здійснюють на основі таких принципів:

1. Принцип невидачі власних громадян. Ст. 25 Конституції України закріплює, що громадянин України не може бути виданий іншій державі. Тобто громадянин України не може бути виданий іншій державі і на підставі міжнародного договору України, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 9 КУ укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Невидача власних громадян пояснюється тим, що розгляд справи правопорушника в його національному суді та присудження до відбуття покарання в національних установах виконання покарання більше відповідає національній політиці, ніж видача. Однак невидача власних громадян зовсім не означає звільнення їх від кримінальної відповідальності, оскільки в багатьох міжнародних договорах передбачений обов'язок порушення кримінального переслідування на вимогу іноземної держави. За своєю суттю принцип невидачі власних громадян є гарантією забезпечення прав людини, оскільки пов'язаний з правом на справедливий судовий розгляд, який більш повно можна забезпечити особі у власній країні, де судочинство ведуть рідною мовою, де враховуються особливості менталітету на відміну від іноземної країни. Таким чином, виходячи з принципу невидачі власних громадян, виконання Україною запиту іноземної держави про видачу може стосуватися виключно іноземних громадянин або осіб без громадянства.

2. Обов'язковість видачі однією державою іншій за її запитом осіб, які перебувають на їх території, відповідно до умов, передбачених договором (конвенцією) для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання обвинувального вироку суду.

Із цього принципу є винятки. Згідно зі ст. 57 Конвенції СНД видача не здійснюється, якщо:

- особа, видачі якої вимагають, є громадянином запитуваної Договірної Сторони (зокрема, згідно з ч. 2 ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути виданий іншій державі);

- на момент отримання вимоги кримінальне переслідування згідно із законодавством запитуваної Договірної Сторони не може бути порушено або вирок не може бути виконано унаслідок закінчення терміну давності або з іншої законної підстави;

- щодо особи, видачі якої вимагають, на території запитуваної Договірної Сторони за той самий злочин було ухвалено вирок або постанову про закриття провадження у справі, що набрала законної сили;

- злочин відповідно до законодавства запитуючої або запитуваної Договірної Сторони переслідується у порядку приватного обвинувачення (за заявою потерпілого).

3. Принцип подвійної кримінальності діяння, тобто видача здійснюється лише за діяння, що є злочинами за законодавством обох держав. Відмова у видачі у випадках, коли за законодавством однієї з держав вчинене діяння не є злочином, визначається тим, що з позицій національного законодавця в діях особи, видача якої запитується, відсутній склад злочину, а звідси - вона не може розглядатися як суб'єкт злочину.

4. Принцип «спеціалізації» (за Європейською конвенцією - правило adhoc; за міжнародно-правовою термінологією він також має назву «принципу імунітету виданої особи»), згідно з яким видана особа не може переслідуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконання вироку чи постанови про тримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана (ст. 14 Європейської конвенції, ст. 66 Мінської конвенції).

5. Територіальний принцип, який визначає можливість видачі залежно від місця вчинення злочину. Згідно із п. 2 ст. 57 Мінської конвенції у видачі може бути відмовлено, якщо злочин, у зв'язку з яким вимагається видача, здійснено на території запитуваної сторони. Аналогічне правило містить й ст. 7 Європейської конвенції про видачу правопорушників - запитувана сторона може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення, яке за її законодавством вважається вчиненим повністю або частково на її території або в місці, яке розглядається як її територія. Цей принци одержав закріплення і в КК України, згідно із ст. 6 якого особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом.

6. Принцип «nonbisinidem» - видача не здійснюється, якщо щодо відповідної особи у зв'язку із правопорушенням, за вчинення якого вимагається видача, винесено остаточне рішення (вирок, рішення про закриття кримінальної справи, акт амністії). У видачі може бути відмовлено, якщо компетентні органи запитуваної сторони ухвалили рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за цим же фактом. Наведене відповідає вимогам міжнародно-правових актів у галузі прав людини, зокрема ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, яка передбачає, що ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він вже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до чинного закону або кримінально-процесуального права кожної країни. Аналогічне положення закріплене і в ст. 61 КУ.

7. Видача не здійснюється, якщо на момент розгляду запиту закінчився строк давності притягнення особи, видача якої запитується, до кримінальної відповідальності або виконання вироку. В деяких випадках строк давності не застосовується. Йдеться, наприклад, про Конвенцію про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства від 26 лис-топаду 1968 року, яка передбачає обов'язкову видачу військових злочинців незалежно від строк давності. А цей строк дійсно може бути дуже великим - згадаємо «червоних кхмерів», які вчинили злочини проти людяності наприкінці 70-х років минулого століття, але тільки зараз пристають перед Спеціальним кримінальним трибуналом.

8. Запитуюча сторона може видати третій державі видану їй особу у зв'язку із правопорушеннями, вчиненими до її видачі, тільки за згодою запитуваної сторони. Винятком є передбачене п. 1 ст. 14 Європейської конвенції правило, згідно з яким згоди не потребується, якщо видана особа, маючи можливість залишити територію сторони, якій вона була видана, не зробила цього впродовж 45 днів після її остаточного звільнення або, залишивши цю територію, знову туди повернулася.