9. Захисний принцип, зміст якого визначається у праві держави переслідувати тих осіб, дії яких завдають істотної шкоди її інтересам, незалежно від місця вчинення злочину та громадянства цих осіб. Цей принцип знайшов своє закріплення у ст. 8 КК України. Сутність цього принципу полягає у спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоду й інтересам інших держав, у тому числі Україні.

10. Принципове значення при здійсненні видачі мають загальновизнані міжнародні стандарти у галузі прав людини, зокрема щодо забезпечення права на життя, свободу та особисту недоторканність, на судовий захист тощо. З огляду на це важливу роль відіграє правова регламентація підстав відмови у видачі, коли йдеться про загрозу недотримання цих стандартів.

1.3 Підстави для екстрадиції

Одним з найбільш дискусійних і концептуальних аспектів інституту екстрадиції в науці і в правозастосовчій практиці, на думку ряду вчених 4, є питання про підстави видачі осіб, які вчинили злочин, як умов, за наявності яких видача може бути здійснена.

У юридичній доктрині так само, як і на практиці, виділяються різні підстави видачі осіб, які вчинили злочин.

Перш за все, підставою екстрадиції слід вважати міжнародний договір. Останній у відповідності зі ст. 2 Віденської конвенції 1969 р. про право міжнародних договорів розуміють як міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі, яка регулюється міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.

Більшість країн світу уклали відповідні міжнародні договори про екстрадицію. Питання про їх кількість і ступінь ефективності, а також про необхідність розширення співробітництва шляхом укладання нових екстрадиційних договорів представляється досить актуальним з огляду потужної інтернаціоналізації злочинності.

У зв'язку з цим можна зробити висновок про те, що міжнародний договір є юридичною підставою екстрадиції. Вся історія розвитку інституту екстрадиції свідчить про договір як про головну підставу видачі. Як справедливо писав Г.І. Тункин, «будь-який дійсний міжнародний договір має обов'язкову силу для його учасників і в цьому сенсі є нормотворчим». [17, 108]

Однак слід зазначити, що з правила про міжнародний договір як підстави екстрадиції, бувають винятки. Як приклад, можна навести Оксфордську резолюцію Інституту міжнародного права, прийняту в 1880 році, де зазначається, що «не одні тільки договори роблять видачу актом згодним з правом; вона може мати місце навіть за відсутності якого б то не було міжнародного зобов'язання». [10, 6] Мова йде про випадки, коли екстрадиція має місце за відсутності відповідних договорів і, отже, міжнародних зобов'язань по видачі.

Деякі країни мають невелику кількість укладених договорів про видачу. До них можна віднести такі країни, як Бразилію, Таїланд і ряд інших. Даний факт можна пояснити тим, що ряд держав вважають за краще вступати в договірно-правові відносини з іншими державами тільки у випадках, якщо останні не здійснюють видачу в відсутність договору, і укладання договору про видачу є єдиним можливим підставою екстрадиції. Укладання договорів про видачу також має місце, перш за все між державами, які територіально межують один з одним. Підтвердження цього положення можна знайти і в історії розвитку інституту екстрадиції.

Слід ще раз підкреслити, що в країнах загального права, як правило, екстрадиція не має місце при відсутності міжнародного договору про видачу, у той час як низка інших країн, і перш за все країн Європи, допускають здійснення екстрадиції згідно з іншими підставами. Однак і тут є певні винятки. Так, стаття 4 Конституції Нідерландів містить положення, відповідно до якого для здійснення акту екстрадиції необхідна наявність договору про видачу.

Законодавство Ефіопії, Заїру, Ізраїлю та Туреччини також стоїть на цій позиції, передбачаючи необхідність відповідних договірних положень.

Як справедливо зазначав Н.С. Таганцев: «міжнародна практика вказує поруч з трактатами і іншу, так би мовити, звичайну підставу видачі - взаємність… не одні трактати роблять видачу правомірним діянням: вона може практикуватися навіть за відсутності будь-яких договірних відносин». [21, 5]

Так, Закон Німеччини про екстрадицію 1929 р., який був прийнятий з метою вирішення питань про видачу з державами, з якими немає договорів про екстрадицію, передбачає положення, згідно з яким екстрадиція не здійснюється у випадку, якщо не гарантований принцип взаємності. Такі ж положення можна знайти і в законах Аргентини, Бельгії, Австрії, Японії, Іспанії, Швейцарії, Перу, Мексики і т.д.

Взаємність як підстава видачі припускає однакову поведінку держав: якщо одна сторона задовольняє вимогу про видачу інший, то остання може претендувати на таку ж поведінку свого контрагента. Даний принцип існує з давніх часів, і, як справедливо зазначив Д.П. Нікольський, «видача неодмінно передбачає взаємність, тому всі держави прямо зацікавлені в якомога кращому визначенні її умов».

Найчастіше окремі питання при укладанні договорів про видачу залишаються не вирішеними. У цих умовах, коли прогалини в правових нормах перешкоджають вирішенню практичних питань, велике значення має принцип взаємності, який створює такий стан, при якому одна сторона може здійснити свої права і зобов'язання лише за умови, що інша сторона діє таким же чином. При цьому слід мати на увазі те, що держави без дотримання принципу взаємності не зобов'язані брати на себе одностороннє зобов'язання видачі.

У юридичній доктрині третьою підставою видачі (після міжнародного договору і взаємності) виділяють національні закони про екстрадицію. Деякі держави мають для власного керівництва спеціальні закони, що визначають злочини, що тягнуть видачу, або перераховують ті злочини, за які видача не гарантується. Встановлення основних норм у законі, що характеризують аспекти внутрішньодержавного регулювання інституту екстрадиції, здійснюється з метою уніфікації договірно-правової практики держави. Держави, що не мають законів про видачу і конституції яких не містять жодних вказівок про це, надають питання про укладення договорів про видачу на розсуд своїх урядів. У таких країнах уряди звичайно повноважні здійснювати видачу і при відсутності договорів про видачу. [22, 139]

У деяких випадках держави при укладенні договору про видачу обмежують його дію посиланням на національні закони про екстрадицію. Так, у договорі між Австралією та Ізраїлем, укладеному в 1961 р., у ст. 3 (1) йдеться про те, що «видача повинна бути гарантована за злочини, що караються за законами Австралії позбавленням волі на строк понад один рік і передбачені в переліку злочинів у законі про видачу Ізраїлю».

Національні закони створюють основу для укладання договорів про екстрадицію, і тому слід погодитися з положенням, висловлених у п. 4 Оксфордської резолюції Інституту міжнародного права про те, що є бажаним, щоб у всіх країнах закон визначав виробництво видачі, а також умови, при яких необхідні особи можуть бути видані урядами, з якими не існує договору.

Таким чином, з аналізу всіх розглянутих вище положень випливає, що підставами екстрадиції можуть бути міжнародні договори, національне законодавство про видачу і принцип взаємності. Відповідне ж юридичне зобов'язання видачі витікає лише з міжнародно-правового договору. Відповідно до принципу «pactasuntservanda «кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися, тому для ефективного протистояння злочинності вкрай важливим є необхідність укладання як можна більшого числа екстрадиційних договорів між різними державами.

2. Процедура видачі особи, що вчинила злочин

Сучасне законодавство України з питань екстрадиції не дає чіткої регламентації основних етапів екстрадиційного процесу. Проте, дослідивши основні положення законодавства про видачу та міжнародно-правових договорів, можна розмежувати процедуру видачі особи, що вчинила злочин на такі основні етапи:

1. Підготовка документів про видачу та направлення запитів

2. Екстрадиційний арешт

3. Рішення за запитом про видачу особи (екстрадицію), або відмова у видачі особи

4. Фактична передача особи

Насамперед, слід зазначити, що видана в Україну особа може бути притягнена до кримінальної відповідальності або щодо неї може бути виконано вирок суду лише за ті злочини, за які здійснена видача (екстрадиція). [7]

Обмеження, висловлені компетентним органом іноземної держави при прийнятті рішення про видачу особи в Україну, є обов'язковими при прийнятті відповідних процесуальних рішень органом досудового слідства, прокурором або судом. Якщо застереження компетентного органу іноземної держави щодо обмежень у видачі особи стосується виконання вироку, суд, який ухвалив вирок, вирішує питання про приведення його до виконання лише за ті діяння, за які відбулася видача.

У разі вчинення особою до її видачі (екстрадиції) іншого злочину, не зазначеного у запиті про видачу, притягти таку особу до кримінальної відповідальності або виконати вирок суду за цей злочин можна лише після отримання згоди компетентного органу іноземної держави, що видала особу. [19, 48]

Центральними органами щодо видачі особи (екстрадиції), якщо інше не передбачено міжнародним договором України, є:

- Генеральна прокуратура України - щодо видачі обвинувачених (підозрюваних) у справах на стадії досудового слідства.

- Міністерство юстиції України - щодо видачі (екстрадиції) підсудних (засуджених) у справах на стадії судового розгляду або виконання вироку.

Центральні органи щодо видачі особи (екстрадиції) відповідно до Кримінально-процесуального Кодексу України:

- звертаються до компетентних органів іноземних держав із запитами про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення;

- розглядають запити компетентних органів іноземних держав про видачу (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення та приймають рішення щодо них;

- організовують проведення екстрадиційної перевірки;

- організовують прийом-передачу осіб, щодо яких прийнято рішення про видачу (екстрадицію), тимчасову видачу чи транзитне перевезення;

- здійснюють інші повноваження, визначені національним законодавством або міжнародним договором про видачу особи (екстрадицію). [4, 13]

1. Підготовки документів про видачу та направлення запитів

Перший етап, при здійсненні процедури видачі особи, що вчинила або обвинувачується у вчиненні злочину - це підготовка документів та запитів, необхідних для здійснення екстрадиції. З метою ініціювання питання про видачу особи, яка вчинила злочин, готують і направляють до відповідної держави офіційний запит про видачу. Направлення такого запиту є виключною компетенцією Генерального прокурора України. Документи про видачу особи в Україну готує орган досудового слідства чи суд, у провадженні якого перебуває кримінальна справа або яким постановлено вирок, з дотриманням вимог, передбачених КПК України та відповідним міжнародним договором України.

Документи складаються у письмовій формі і повинні містити дані про особу, видача якої вимагається, обставини і кваліфікацію вчиненого нею злочину. До них додаються:

- копія постанови судді про взяття особи під варту або про дачу дозволу на її затримання і доставку в суд під вартою або копія вироку з підтвердженням про набрання ним законної сили;

- копія постанови про притягнення особи як обвинуваченого, якщо у справі не винесено вирок;

- копія постанови про розшук особи;