- текст статті Кримінального кодексу України, згідно з якою кваліфікується вчинений злочин;

- документи про громадянство розшукуваної особи;

- довідка про частину невідбутого покарання, якщо запитується видача особи, яка вже відбула частину призначеного покарання;

- інші відомості, передбачені міжнародним договором України, який також чинний для іноземної держави, на території якої встановлено розшукувану особу.

Документи підписуються слідчим або суддею, засвідчуються печаткою відповідного органу та перекладаються мовою, передбаченою міжнародним договором України і після цього передаються до відповідного центрального органу через прокуратуру Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя, військову прокуратуру регіону України та Військово-Морських Сил України у десятиденний строк з дня затримання особи на території іноземної держави. [8, 247]

У зазначений строк Генеральній прокуратурі України безпосередньо передаються документи про видачу особи (екстрадицію) слідчих підрозділів у складі Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Державної податкової адміністрації України.

Центральний орган за наявності підстав, передбачених міжнародним договором України, звертається до компетентного органу іноземної держави із запитом про видачу особи в Україну. Запит про видачу направляється керівником центрального органу або його заступником протягом п'яти днів з дня отримання документів органу досудового слідства чи суду.

2. Екстрадиційний арешт

Екстрадиційний арешт застосовується до вирішення питання про видачу особи (екстрадицію) та її фактичної передачі, але не може тривати більше вісімнадцяти місяців. У межах цього терміну суддя за місцем тримання особи під вартою за поданням прокурора не рідше одного разу на два місяці перевіряє наявність підстав для подальшого тримання особи під вартою або її звільнення. А за скаргою особи, до якої застосовано екстрадиційний арешт, або її захисника чи законного представника суддя за місцем тримання особи під вартою не частіше одного разу на місяць перевіряє наявність підстав для звільнення особи з-під варти. [9, 912]

Суддя, після одержання подання встановлює особу, пропонує їй зробити заяву, перевіряє запит про видачу та наявні матеріали екстрадиційної перевірки, вислуховує думку прокурора, інших учасників і виносить постанову про:

- застосування екстрадиційного арешту;

- відмову в застосуванні екстрадиційного арешту, якщо для

його обрання немає підстав.

Характерно, що при розгляді подання суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу.

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, особою, щодо якої застосовано екстрадиційний арешт, її захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня винесення постанови може бути подана апеляція. Подання апеляції на постанову судді не зупиняє набрання нею законної сили та її виконання. Ухвала апеляційного суду оскарженню не підлягає.

У разі якщо максимальний строк екстрадиційного арешту, передбачений частиною сьомою цієї статті, закінчився, а питання щодо видачі особи (екстрадиції) та її фактичної передачі центральним органом не вирішено, особа підлягає негайному звільненню з-під арешту.

Звільнення особи з-під екстрадиційного арешту судом не перешкоджає повторному його застосуванню з метою фактичної передачі особи іноземній державі на виконання рішення про видачу, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.

Тимчасовий або екстрадиційний арешт припиняється у разі, якщо:

- центральний орган у передбачені міжнародним договором України строки не отримав запит про видачу особи (екстрадицію);

- під час екстрадиційної перевірки встановлено обставини, за наявності яких видача особи (екстрадиція) не здійснюється;

- компетентний орган іноземної держави відмовився вимагати видачу особи;

- центральним органом прийнято рішення про відмову у видачі особи (екстрадиції). [14, 58]

3. Рішення за запитом про видачу особи (екстрадицію), або відмова у видачі особи

Після вивчення матеріалів екстрадиційної перевірки центральний орган приймає рішення про видачу особи (екстрадицію) або відмову у видачі (екстрадиції) іноземній державі. Рішення виноситься керівником центрального органу або його заступником.

Про своє рішення центральний орган повідомляє компетентний орган іноземної держави, а також особу, щодо якої воно прийнято.

У разі прийняття рішення про видачу (екстрадицію) такій особі вручається його копія. Якщо впродовж семи днів зазначене рішення не оскаржено до суду, організовується фактична видача цієї особи компетентним органам іноземної держави.

Рішення про видачу особи (екстрадицію) може бути оскаржено особою, стосовно якої воно прийняте, її захисником чи законним представником до місцевого суду за місцем тримання такої особи під вартою.

Розгляд скарги здійснюється суддею одноособово протягом десяти днів з дня її надходження до суду. Судовий розгляд проводиться за участю прокурора, особи, щодо якої прийнято рішення про видачу, її захисника чи законного представника, якщо він бере

участь у справі.

За результатами розгляду суддя приймає вмотивовану постанову, якою:

- залишає скаргу без задоволення;

- задовольняє скаргу і скасовує рішення про видачу (екстрадицію). Після набрання постановою судді про скасування рішення про видачу (екстрадицію) законної сили особа негайно звільняється з-під варти.

У видачі особи іноземній державі відмовляється у разі, якщо:

- особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу (екстрадицію) є громадянином України або особою без громадянства, що постійно проживає в Україні;

- злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України;

- закінчилися передбачені законом України строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за злочин, за який запитано видачу;

- компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу (екстрадицію);

- видача особи (екстрадиція) суперечить зобов'язанням України за міжнародними договорами України;

- наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України.

Особа, якій надано статус біженця, не може бути видана іноземній державі, де її здоров'ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України.

У разі відмови у видачі з мотивів громадянства та наявності статусу біженця або з інших підстав, що не виключають провадження у справі, за клопотанням компетентного органу іноземної держави Генеральна прокуратура України надає доручення органу досудового слідства здійснити розслідування кримінальної справи стосовно цієї особи в порядку, передбаченому законодавством. [20, 63]

4. Фактична передача особи

Останнім етапом впроцедурі видачі особи, що вчинила злочин є фактична передача особи іноземній державі.

З метою фактичної передачі особи, щодо якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), центральний орган після набрання чинності цим рішенням надає відповідні доручення (направляє звернення) компетентним органам України.

Передача особи має бути здійснена протягом п'ятнадцяти днів з дати, встановленої для її передачі. Цей строк може бути продовжено центральним органом до тридцяти днів, після чого особа підлягає звільненню з-під варти. Якщо компетентний орган іноземної держави з не залежних від нього обставин не може прийняти таку особу, центральний орган встановлює нову дату передачі у строки, передбачені частиною другою цієї статті.

Під час фактичної передачі особи компетентний орган іноземної держави інформується про строк перебування її під вартою в Україні. [16, 136]

3. Співвідношення національного та міжнародного права з питань екстрадиції

На сучасному етапі розвитку інституту екстрадиції в Україні та в міжнародному публічному праві помітно зросла увага вчених до проблематики становлення, розвитку і дослідження екстрадиції.

На думку вченого-міжнародника І.І. Лукашука, під видачею розуміється передача обвинуваченої чи засудженої особи державою, на території якої вона перебуває, державі, в якій ця особа вважається такою, що вчинила злочин чи в якій була засуджена. У багатьох країнах видачі присвячені спеціальні закони. Ці питання регулюються багатоманітністю договорів. [14, 458]

Колеги І.І. Лукашука - Г.В. Ігнатенко та О.І. Тіунов доречно зауважили, що отримавши розповсюдження словосполучення «видача злочинців» не узгоджується ні з текстами нормативних актів, ні із ситуаціями видачі здебільшого, коли винність особи ц вчиненні злочину ще не встановлення на стадії кримінального переслідування, тому використовувати такий термін слід обдумано та виважено. [12, 547]

Важливою складовою інституту екстрадиції сьогодні є дотримання прав осіб, які підлягають видачі відповідно до міжнародно-правових стандартів Ради Європи та Організації з безпеки і співробітництва в Європі та інших міжнародних інституцій. У рамках Ради Європи прийнята Конвенція про видачу правопорушників 1957 р., яка на сьогодні залишається єдиним регіональним конвенційним механізмом у цій сфері, а місії ОБСЄ, у свою чергу, активно взаємодіють з органами влади на місцях щодо необхідності приведення чинних законодавств, які регулюють питання екстрадиції з міжнародними документами Ради Європи. Виконання рекомендацій міжнародних інституцій ООН, Ради Європи, ОБСЄ має стати одним із постійних пріоритетів у діяльності державних органів.

Що стосується національного законодавства, то у ст. 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. [1,9] Проте, слід зазначити, що такі конституційні принципи, як право кожної людини на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканість, свободу пересування, вільного вибору місця проживання і права вільно залишати територію України, на законних підставах можуть бути обмежені щодо осіб, яких притягнуто до кримінальної відповідальності, що перебувають під вартою та засуджених.