КК України (ст. 6-10) передбачає, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України, а також, якщо його виконавець або хочу б один із співучасників діяв на території України. Громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, які вчинили злочин за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо зазначені особи за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні кримінальної відповідальності за ці злочини. Іноземці або особи без громадянства, які проживають постійно в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим кодексом особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. [2, 7]

Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, у разі вчинення ними злочину на території України, вирішується дипломатичним шляхом.

Правовими наслідками засудження особи за межами України є те, що вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України. Рецидив злочинів, не відбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання.

Громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Іноземці, які вчинили злочин на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України.

Міжнародне публічне право врегульовує питання екстрадиції шляхом підписання між урядами Ради Європи і міжнародного співтовариства та ратифікації Конвенцій, протоколів до них і двосторонніх Договорів між Україною та іноземними країнами про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання, про правову допомогу та правові відносини у кримінальних справах. Міжнародне право не зобов'язує держави до видачі при відсутності договору. Водночас існують звичаєві норми, які належать до правил видачі. Загальновизнаним є принцип подвійної кримінальності, згідно з яким видача може мати місце тільки при вчиненні діяння, яке вважається злочинним за законами як Запитуваної сторони так і Запитуючої Сторони. Наступне правило полягає в тому, що переслідування виданої особи може мати місце тільки за ті злочини, за які вона була видана. Переслідування за інші діяння дає видавшій державі право на протест. Це положення має важливе значення, допомагаючи уникнути зловживань інститутом видачі. Наприклад, запит про видачу вказує в якості підстави розкрадання майна, а видану особу судять за політичний злочин.

Так, Європейську конвенцію про видачу правопорушників (ЕТS 024), підписали 13.12.1957 у Парижі і ратифікували у подальшому 46 країн-членів Ради Європи та 2 країни - Ізраїль, Південна Африка, я не входять в Раду Європи. З країн колишнього СРСР підписали і ратифікували цю Конвенцію 9: Азербайджан, Вірменія, Грузія, Латвія, Литва, Естонія, Молдова, Росія та України, яка підписала - 29.05.1997 р., ратифікувала - 11.03.1998 р., набула чинності - 09.06.1998 р. У ній сказано, що Сторони зобов'язуються видавати одна одній, з урахуванням положень та умов, викладених у Конвенції, всіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої Сторони за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою.