Зміст

• Вступ
• Етапи становлення судової влади в Україні
• Мала судова реформа
• Основні засади судової реформи
• Сучасна судова реформа в Україні. Її суть
• Висновки та рекомендації Венеціанської комісії щодо проведення судової реформи в Україні
• Світовий Досвід США . Судова система США
• Перспективи становлення суду присяжних в Україні

Висновок

Список джерел

Вступ

Нещодавно Україна відсвяткувала 19 років з моменту набуття статусу незалежної держави. За цей час вона подолала немало труднощів на шляху розбудови демократичних, правових інститутів. Немало труднощів виникає в процесі впровадження в життя проголошеного в Конституції нашої країни принципу розподілу влад. Це можна об'єктивно пояснити неспроможністю пострадянських структур впоратись з усією різноманітною палітрою суспільних відносин, які виникли в молодій державі. Після розпаду СРСР Україна здобула повну свободу у створенні та реформуванні усіх гілок влади. Саме з цього часу на наш погляд почалась діяльність державної влади по перетворенню судових органів на незалежний та ефективний інститут демократії. За останніх дев'ятнадцять років процес змін був не стабільним, а скоріше стрибкоподібним, тому що після прийняття концепції подальші зрушення почались з прийняттям Основного Закону держави 28 червня 1996 р. Саме з прийняттям Конституції України в нашій країні з'явився такий інститут судової влади як Конституційний Суд України. Проте незважаючи на те, що положення Конституції зокрема ст. 124 та ст. 125 давали певні орієнтири щодо облаштування судової системи держави, Україна не мала нормативно-правового акту який би деталізував норми Основного Закону ще близько шести років. У становленні судової влади Україна пройшла декілька етапів, про що йдеться далі у нашій роботі.7 лютого 2002 р. Президент України підписує прийнятий ВРУ Закон України «Про судоустрій України». Саме цей акт регулює питання утворення системи судів загальної юрисдикції. Але він в свою чергу не усунув усіх проблем, що постали перед судовою пірамідою держави, більше того він в своїй структурі мав суперечності з Конституцією, що призвело до скасування Конституційним Судом України такої інституції як Касаційний Суд України, що збільшило навантаження на палати Верховного Суду. До сих пір існування судів адміністративної юрисдикції являється номінальним, тому що відсутня нормативно-правова та матеріальна база створення якої ініціювалось в перехідних положення Закону «Про судоустрій України».

Отже на теперішній час судова система України є незавершеною та знаходиться в процесі розбудови та вдосконалення, тому ми вважаємо за необхідне знайти можливі способи розв'язання проблеми подальшого реформування судоустрою держави врахувавши досвід певних країн у формуванні системи судоустрою. Об'єктом даного дослідження є національне законодавство, що регулює та охороняє відносини, які мають місце в процесі функціонування національних судових систем та практика його здійснення й досвід удосконалення. Предметом дослідження є зміни в судовому законодавстві, механізм функціонування судової системи в Україні. На теперішній час и маємо достатню інформаційну базу щодо діяльності та компетенції судів в різних державах світу. Завдяки достатній інформаційній базі ми можемо дослідити механізм формування судового законодавства, здійснення судової влади. Завданнями нашого дослідження є аналіз побудови моделей судових систем в різних державах світу та Україні, сучасний стан та етапи реформування судової влади в Україні.

Досліджуючи питання становлення судової влади в Україні, варто звернути увагу на етапи становлення судової влади для того, щоб краще зрозуміти механізм функціонування судової влади, його недоліки та причини , які були зумовлені певними історичними та політичними подіями.

Перший етап судової реформи в Україні необхідно розглядати в контексті реформування судової системи, яке було започатковане наприкінці 80-их років минулого століття на загальносоюзному рівні. Основними характеристиками тогочасної судової системи є наявність судів у складі адміністративно-командної системи державного управління, заперечення в теорії, і на практиці розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Суди, перебуваючи у центрі системи кримінальної юстиції виступали як репресивні органи, а не як органи правосуддя, адже перед усіма органами кримінальної юстиції стояло загальне завдання - боротьба зі злочинністю. Суд виконував спільну з обвинувачем функцію. Суди набули репутації не місця, де встановлюється справедливість, а караючих інституцій, що позбавляють людину волі. Суди в Україні активно виступали як затискувачі свободи, а не як її гаранти.

Важливим кроком у галузі судової реформи в Україні стало прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, яка закріпила положення про те, що державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

На другому етапі судової реформи в Україні (від схвалення 28 квітня 1992 року Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи в Україні до прийняття 28 червня 1996 року Конституції України) визначено напрямки реформування судової системи, налагоджена робота спеціалізованих арбітражних судів, на законодавчому рівні визначено статус суддів, систему і повноваження кваліфікаційних комісій суддів, запроваджено суддівське самоврядування, врегульовано порядок оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності адміністративних органів, а також порядок відшкодування шкоди, заподіяної органами розслідування, прокуратурою і судом. Серед основних законів, ухвалених на цьому етапі, Закон України від 3 червня 1992 року “Про Конституційний Суд України”, Закон України від 15 грудня 1992 року “Про статус суддів”, Закон України від 23 грудня 1993 року “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”, Закони України від 02 лютого 1994 року “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України” (втратив чинність у 2002 році) і “Про органи суддівського самоврядування” (втратив чинність у 2002 році), Закон України від 01 грудня 1994 року “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”. Але незважаючи на бурхливий розвиток та прийняття, удосконалення нормативно-правової бази, далека від досконалості система судочинства не давала змоги набути повноцінного статусу правової держави, так як була відсутня правова база, що регулювала систему судочинства. Україна потребувала негайного рефорування.

Третій етап судової реформи отримав назву так званої “Малої судової реформи ”. 21 червня 2001 року, було ухвалено пакет законів, якими вносилися зміни до низки законів, що регулювали питання судоустрою, статусу суддів та судочинства Ці зміни пов'язані з утворенням єдиної системи судів загальної юрисдикції,утворення Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції, запроваджено новий порядок призначення та обрання суддів, утворено Вищу раду юстиції, відповідальну за формування професійного суддівського корпусу. Для перегляду в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів утворено апеляційні господарські суди. Статусу місцевих судів набувають районні суди, статусу апеляційних судів - загальні суди обласного рівня. Для перегляду рішень в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів утворюють апеляційні господарські суди. Перехідними положеннями закону було передбачено утворення Вищого адміністративного суду України, який повинен був започаткувати створення вертикалі адміністративних судів у системі судів загальної юрисдикції. Суть перехідних положень полягала у розгляданні адміністративних спорів у касаційному порядку Вищим адміністративним судом, які на той час регулювалися Цивільним процесуальним кодексом України. Громадяни та юридичні особи могли оскаржувати в адміністративному суді рішення, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади або місцевого самоврядування.

Мала судова реформа мала у собі багато протиріч та піддалася неабиякій критиці. Так Конституція України не допускає існування особливих судів . Внаслідок цього було ліквідовано міжобласний суд, який розглядав цивільні та кримінальні справи, а також справи про адміністративні правопорушення на особливих режимних об'єктах. Застосування законів малої судової реформи висвітлило також негаразди стосовно касаційного оскарження рішення суду. Після внесення змін до процесуальних кодексів до найвищого судового органу держави надходили десятки тисяч справ. За деякими підрахунками, аби впоратися з навантаженням, кожен суддя мав розглядати не менш ніж по п'ятдесят справ за день. В той час як цей показник у Європі дорівнював від двох до п'ятьох справ на кожного суддю щомісячно. Частковим вирішенням цього питання став Закон України "Про судоустрій України" спрямований на розвантаження Верховного суду України. Відповідно до його положень визначено дволанкову систему касаційних судів шляхом утворення Касаційного суду України і залишено право на звернення з повторною касацією до Верховного Суду України. Однак відсутність розділення повноважень чинним законодавством двох касаційних ланок - Касаційний суд, Верховний суд України може призвести до певних суперечностей щодо того, які саме справи будуть розглядатися тією чи іншою ланкою. Верховний суд України як касаційна інстанція має розглядати лише особливо важливі справи. Крім того виникає питання у самій доцільності створення дволанкової системи касаційних судів. Адже це потребує певних матеріальних коштів, яких у судів і так замало. Існує думка, що слід було б створити один суд, який розглядав би всі справи у касаційному порядку.