8. Новий Закон, що аналізується, в основному має ту ж структуру, що і попередній проект (CDL(2009)111), однак містить багато змін, підготовлених робочою групою, утвореною Президентом України, яку очолював Міністр юстиції. Багато зауважень, зроблених Венеціанською комісією до попереднього проекту, є актуальними і для цього Закону. Комісія висловлювала критичні зауваження щодо ступеню деталізації попереднього законопроекту, який вона назвала “дуже об'ємним” і таким, що включає положення, які не є необхідними або можуть регулюватися підзаконними актами, в результаті чого багато норм було важко знайти і зрозуміти. Новий текст закону більшою мірою також сповідує цей деталізований підхід до законотворення. На додаток є кілька прикладів, коли одна й та ж норма закону дублюється у різних його частинах.

12. Частина 2 статті 6 передбачає, що “звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено законом”. Імовірно, це положення передбачає, що незаконними є дії третіх осіб зі спробами вплинути на суд при вирішенні ним конкретної справи (див. частину 1 статті 6). Дивує, однак, що взагалі може бути винятком з цього правила (“якщо інше не передбачено законом”). Винятки у будь-якому разі повинні бути визначені у такий спосіб, щоб вони не підривали цей базовий принцип

31. Більше того, повноваження Верховного Суду обмежено справами, у яких заявлено конфлікт між різними рішеннями того ж самого вищого суду або рішеннями різних вищих спеціалізованих судів. Фактично, для того, щоб Верховний Суд отримав право на розгляд справи, мають бути виявлені розбіжності у вже ухвалених рішеннях, а це означає, що Верховний Суд може реагувати лише тоді, коли розбіжності себе уже проявили. Це далеко від ідеї верховного суду, який зазвичай дає прецедентне тлумачення закону і в такий спосіб готує ґрунт для однакового застосування закону всіма судами - навіть до того, як розбіжності виникають.

37. З урахування цього питання критичні зауваження щодо частини 2 статті 47, яка передбачає, що суддя не зобов'язаний «давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом», залишаються такими самими, оскільки не зрозуміло, в яких ситуаціях буде дозволено вимагати від судді пояснень.

49. Пунктом 5 частини 1 статті 66 передбачено, що «кандидати, які успішно склали іспит та пройшли необхідні перевірки, направляються для проходження спеціальної підготовки у спеціалізованому юридичному вищому закладі четвертого рівня акредитації» і тільки після цього йдеться про «направлення ВКК кандидатів на посаду судді для спеціальної підготовки до Національної школи суддів України» (п.6 ч.1 ст. 66). Навчання розділяється на «теоретичну підготовку судді у спеціалізованому юридичному вищому навчальному закладі четвертого рівня акредитації та практичну підготовку в Національній школі суддів України» (ч.1 ст. 69). Статті 80 та 81 передбачають створення цієї Національної школи суддів як інституту судової системи, що є підконтрольним ВКК. Проблема в системі навчання пов'язана зі «спеціалізованим юридичним вищим закладом четвертого рівня акредитації». Здається, що ця «акредитація» є підконтрольною Міністерству освіти і що пізніше може виникнути обмежувальна та можливо незбалансована практика щодо такої акредитації. У своєму висновку, підготовленому у березні 2010 р., Комісія зазначила, що «Державна судова адміністрація та підготовка суддів мають належати судовій гілці влади». Це стосується всього навчання суддів, а не тільки «практичної підготовки».

108. Повноваження ДСА досить широкі. Наприклад, Голова Державної судової адміністрації призначає і звільняє керівників апаратів судів. Здається, що ця посадова особа має чималі власні повноваження щодо оперативного забезпечення управління діяльністю судів. Очевидно, що застосування таких повноважень може зіштовхнутися з принципом судової незалежності у спосіб, який суперечитиме міжнародним стандартам. Посадові особи ДСА є державними службовцями (ч. 4 ст. 145). Вона є юридичною особою з самостійним балансом і рахунками в органах Державного казначейства України (ч. 5 ст. 145). 109. Рекомендується, щоб судова система отримала повноваження приймати остаточні рішення щодо організації управління діяльністю судів. Лише тоді судове адміністрування стане основним елементом суддівського самоврядування і, як, наслідок, незалежності судової влади.

124. Хоча багато положень Закону вдосконалено у порівнянні з попереднім законопроектом, зокрема, вчастині зміцнення незалежності судової влади, основні критичні зауваження, викладені у попередньому висновку залишаються актуальними. Основні дві проблеми стосуються радикального скорочення ролі Верховного Суду та підвищеної ролі Вищої ради юстиції щодо призначення, дисциплінарного провадження та звільнення суддів.

125. Закон фактично позбавляє Верховний Суд можливості впливати на судову практику цих судів. Насправді, він втрачає повноваження надавати роз'яснення судам щодо тлумачення та застосування законодавства, хоча за вищими спеціалізованими судами це право зберігається. Далі більше, Суд має право переглядати рішення вищих спеціалізованих судів лише у випадку неоднакового застосування норм лише матеріального, а не процесуального права. Юрисдикцію Верховного Суду має бути розширено, аби він відображав свій конституційний статус найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції. Якщо підтримується створення трьох різних юрисдикцій, на чолі з трьома касаційними судами, закон має, принаймні, забезпечити ефективну систему вирішення колізій між трьома юрисдикціями.