Усі справи про видання судових наказів по актах вирішувались одноособово суддею, без виклику сторін. Судовий наказ видавався стягувачеві, він мав силу виконавчого листа, і судовий виконавець про вчинення стягнення робив напис на самому акті. Копія судового наказу залишалася в суді. Таким чином, боржник не сповіщався про видання судового наказу і в більшості випадків дізнавався про його існування лише тоді, коли отримував повідомлення про виконання.

Боржник в семиденний термін з дня отримання повідомлення про виконання мав право заявити клопотання про скасування судового наказу і розгляд справи в позовному порядку. Він також міг оскаржити судовий наказ в касаційному порядку. Що стосується стягувача, то йому надавалось право касаційного оскарження тільки постанови про відмову судді у виданні судового наказу.

Майже аналогічні правила містились і у Цивільному процесуальному кодексі УРСР 1929 р., але ст. 219 цього кодексу вже не передбачала переліку вимог, за якими ухвалювався судовий наказ. Вона встановлювала загальне правило, відповідно до якого судові накази застосовують встановленим у цьому кодексі порядком при грошових стягненнях і вимогах про повернення або передачу майна, на підставі документів, перелік яких видає Народний комісаріат юстиції УРСР за узгодженням із заінтересованими відомствами 33 УРСР.-1931.- № 36.- Ст.282.. Відповідно до ст. 224 ЦПК УРСР 1929 р. судовий наказ незалежно від виду документу не видається: 1) якщо для встановлення прав позивача на заявлення вимоги треба подавати додаткові докази; 2) якщо відповідальність боржника не випливає з самого тексту документів, що подаються; 3) якщо виконання зобов'язання, на якому основана вимога, поставлено в самому документі в залежність від умов настання, яких належить перед тим довести.

Питання про видання судового наказу відповідно до ЦПК УРСР 1929 р. вирішувалось суддею одноособово без виклику сторін. Разом з тим, існували випадки, коли суддя повинен був зажадати від боржника пояснень по суті поданої до нього вимоги. Такі випадки встановлювалися в залежності від роду документів, що були підставою вимоги, Народним комісаріатом юстиції УРСР, за узгодженням з заінтересованими відомствами. Наприклад, судові накази видавалися без пояснень відповідача за розрахунковими книжками і розрахунковими листами на стягнення заробітної плати; за видавничими договорами - на стягнення авторського гонорару; за угодами про розмір утримання дітям і дружині, укладеними передбаченим у Законі порядком, на стягнення невиплаченого утримання та інші. З зажаданням наперед пояснень від відповідача судові накази видавалися, наприклад, за рахунками управлінь будинків усуспільненого сектору на належну з пожильців цих будинків плату за опалення і комунальні послуги (воду, каналізацію, газ, освітлення та ін.); за колективними та трудовими договорами на вимоги професійних спілок до наймачів про стягнення з них процентів на утримання комітетів професійних спілок і на освітню роботу серед робітників і службовців тощо.

У випадках, коли суддя не повинен жадати пояснень від відповідача, судовий наказ видавався протягом трьох днів з дня подання відповідних документів без надіслання копії відповідачу. У справах про видачу судового наказу за документами, по яких треба зажадати пояснень від відповідача, суддя протягом трьох днів після одержання від позивача відповідної заяви надсилав копію цієї заяви відповідачу, який протягом п'яти днів мав право надати письмові заперечення проти заявленої вимоги.

Судовий наказ мав силу виконавчого листа. Про вчинення стягнення судовий виконавець робив напис на оригіналі документу. Судовий наказ можна було оскаржити в загальному касаційному порядку. Строк оскарження судового наказу обчислювався з моменту одержання повідомлення про виконання судового наказу.

Постановою РНК СРСР від 28 липня 1939 р. видача народними суддями судових наказів скасована ЗП СРСР. - 1939. - № 48. - Ст. 381. , оскільки згідно зі статтями 9, 14 Закону "Про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік", було встановлено, що розгляд справ у всіх судах здійснюється за участю народних засідателів, крім випадків, спеціально передбачених законом, коли судовий розгляд здійснюється трьома членами суду. Тобто, названий вище Закон не передбачав порядку одноособового розгляду кримінальних і цивільних справ народним суддею без участі народних засідателів.

Цивільним процесуальним кодексом УРСР детально регламентовано видачу судових наказів (статті 219--235). Їх видача належати до окремого виду судочинства. Вони застосовувались до грошових стягнень і вимог про повернення або передачу майна, що ґрунтуються на документах, перелік яких видавав Народний комісаріат юстиції УРСР, погодивши це із заінтересованими відомствами.

Відповідно до ст. 221 вказаного Кодексу судовий наказ видавав народний суддя, або витребувавши від відповідача пояснення, або не вимагаючи їх. Випадки, коли суддя повинен був витребувати пояснення, залежали від виду документів, що були підставою вимоги. Наприклад, згідно зі ст. 224 ЦПК УРСР, судовий наказ (незалежно від виду документа) не видавався: 1) якщо для встановлення прав споживача на заявлення вимоги треба подавати додаткові докази; 2) якщо відповідальність боржника не випливає з самого тексту документів, які подаються; 3) якщо виконання зобов'язання, на якому ґрунтується вимога, поставлене у самому документі у залежність від умов, що їх настання перед тим належить довести.

У подальшому порядок провадження в цивільних справ у судах УРСР визначався затвердженими Верховною Радою СРСР 8 грудня 1961 р. Основами цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік та затвердженим Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. ЦПК УРСР, який введено у дію з 1 січня 1964 р., інститут судового наказу виключений. Було передбачено три види провадження, позовне, провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, та окреме провадження Гражданский процессуальный кодекс Украинской ССР. - К., 1964. .

18 липня 1963 р. був прийнятий і набув чинності з 1 січня 1964 р. Цивільний процесуальний кодекс УРСР, який не передбачав наказного провадження, а справи такого характеру відійшли до компетенції нотаріату і стягнення заборгованості здійснювалось за допомогою виконавчими написами нотаріусів.

На протязі тривалого часу єдиною формою цивільного судочинства і захисту цивільних прав і інтересів було позовне провадження. Законодавець не робив кроків щодо спрощення цивільного процесу. Можна лише згадати таку спробу щодо справ про стягнення аліментів на дітей. Так, 1 березня 1985р. було введено в дію Указ Президії Верховної Ради Української PCP «Про деяку зміну порядку стягнення аліментів на неповнолітніх дітей». Цей Указ передбачав можливість судді одноособово стягувати в спрощеному порядку аліменти на утримання дитини, народженої від батьків, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, і розмежував розгляд безспірних та спірних справ про стягнення аліментів. Щоправда, особливостями цієї процедури було те, що питання про стягнення аліментів вирішувалося без порушення цивільної справи. Відомості Верховної Ради УРСР. - 1985р., № 11. - Ст. 206.

Таким чином, законодавцю необхідно було понад 40 років, щоб визнати доцільність вказаного інституту. Прийнятий 18 березня 2004 р. Верховною Радою України ЩІК України ввів наказне провадження, поряд з позовним та окремим провадженнями, як самостійний вид провадження. За час дії ЩІК 2004 р. з 01.09.05 р. по 30.12.05 р. було видано 52,6 тис. судових наказів Аналіз стану здійснення правосуддя судами загальної юрисдикції в 2005 р. (за даними судо-вої статистики) // Вісник Верховного Суду України. - 2006. - № 6.- C.40-41., а у 1 півріччі 2007 p., за даними Державної судової адміністрації України, у місцеві суди надійшло 107,2 тис. заяв про видачу судових наказів. Розглянуто 106 тис. таких заяв, або 98,3 % від числа тих, що перебували у провадженні, у тому числі відмовлено у прийнятті 4,3 тис заяв та повернено заявнику 2,5 тис заяв. Відповідно до ст. 96 ЦПК видано 99,2 тис. судових наказів, що на 39,6 % більше ніж за аналогічний період 2006 p., їх питома вага становить 93,6 % від числа розглянутих заяв.

Розділ II Цивільного процесуального кодексу України «Наказне провадження» регламентує процедуру наказного провадження та вимоги до судового наказу як особливої форми судового рішення.

Наказне провадження, за задумом законодавця, спрямовано на певне прискорення судочинства. У Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № И (81)7 від 14 травня 1981р. закріплено, що у контексті доступу до правосуддя необхідно впровадити процедури спрощення та прискорення судочинства. Зокрема, звертається увага на впровадження таких спрощених процедур судочинства, які виключають необхідність проведення судових засідань (п.15), а також розробку заходів щодо розгляду безспірних позовних вимог, з тим, щоб остаточні рішення виносилися швидко, без зайвих формальностей (п.9) Российская юстиция. - 1997.- № 6.- С.4.. В Концепції удосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до Європейських стандартів, затвердженої Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/ 2006, звертається увага на те, що правила судочинства не повинні бути переобтяжені формальностями. Для забезпечення права особи на швидке поновлення своїх прав, особливо у нескладних справах, судову процедуру доцільно спростити там, де спрощення не порушуватиме інтересів сторін у справедливому вирішенні їхньої справи.