Зміст

Вступ

Розділ 1. Сутність, завдання та принципи законотворчості

1.1 Поняття та ознаки законотворчості у сучасній державі

1.2 Завдання та цілі законотворчої діяльності

1.3 Принципи законотворчості

Розділ 2. Основні стадії законотворчого процесу

2.1 Процедура розглядів законопроекту на передпроектному етапі

2.2 Законотворча діяльність на проектній стадії

2.3 Особливості внесення змін до Конституції України

Розділ 3. Пріоритети та особливості розвитку законотворчого процесу в Україні на сучасному етапі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Законодавство охоплює більшість сфер людської життєдіяльності, поширює межі свого регулюючого діяння на суспільні відносини по мірі ускладнення соціального буття, безпосередньо супроводжуючи людей в їх спілкуванні один з одним.

Законотворчість можна вважати одним із найважливіших напрямів роботи будь-якої держави. Це досить специфічна робота, яка вимагає особливих знань і умінь в різних галузях права, а іноді і в інших сферах і видах діяльності. Це інтелектуальна діяльність, пов'язана із створенням або зміною існуючих в країні правових норм. Адже за результатами її роботи судять про державу в цілому. В існуючих законах та інших нормативних актах будь-яка освічена людина може побачити ступінь розвитку держави в різних сферах життєдіяльності, наприклад, в культурі, цивілізованості, демократичності і так далі.

Без законотворчості не було б точних і досконалих рішень з різних правових питань, а без цього, можливе виникнення великої плутанини в рішенні людських проблем. Значна роль законодавства у житті особи і суспільства припускає знання, передусім, того, яким чином воно створюється, формується та розвивається, в чому суть поняття законотворчості.

Тому на сьогоднішній день надзвичайно важливим і актуальним є розгляд питань законотворчості, яка розкриває тонкощі теорії і практики законодавчого процесу.

Нажаль сьогодні питання та проблеми сучасної законотворчості не достатньо висвітлено у роботах та працях науковців у сфері держави і права. Більш часто в розробках зустрічаються проблеми правотворчості, що є близьким поняттям до законотворчості, але не тотожним.

Об'єктом дослідження є законотворчість, як один з різновидів правотворчої діяльності держави.

Відповідно до теми курсової роботи предметом нашого дослідження виступає зміст, ознаки та основні форми законотворчості.

Метою роботи є виявлення особливих рис, притаманних республіканській формі правління та характеристика основних її видів.

Досягнення поставленої мети дослідження передбачає виконання таких дослідницьких завдань:

- проаналізувати основні теоретико-методологічні підходи до визначення поняття законотворчості у сучасній державі;

- визначити основні завдання та цілі законотворчої діяльності;

- охарактеризувати головні принципи законотворчості;

- проаналізувати основні стадії та процедури законотворчого процесу;

- дослідити особливості сучасного розвитку законотворчого процесу в України, вказавши існуючі проблеми та можливі шляхи їх вирішення.

Структура курсової роботи зумовлена метою, завданнями та характером дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які включають 6 підрозділів і списку використаних джерел, що містить 30 найменувань. Загальний обсяг курсової роботи складає 36 сторінок.

Розділ 1. Сутність, завдання та принципи законотворчості

1.1 Поняття та ознаки законотворчості у сучасній державі

В сучасному суспільстві люди та їх формаційні об'єднання постійно стикаються з правилами (нормами), зафіксованими в законах та підзаконних актах, з їх вимогами, заборонами, з необхідністю їх дотримання, виконання і застосування, а також з наслідками, які наступають при їх порушенні. Кожна держава встановлює в суспільних відносинах визначений порядок, який за допомогою законодавства і законності формулює їх в правових нормах, забезпечує, охороняє та захищає.

Законотворча діяльність як складова правового функціонування держави традиційно розглядається в контексті концепцій теорії держави і права як функціональна ознака конституціональної характеристики політичної системи та рівня парламентаризму стосовно визначення моделі політичного режиму. В процесі розвитку України на засадах верховенства права у напрямі імплементації законодавчого ресурсу до європейських стандартів постає питання про моделювання оптимальних варіантів демократизації механізму законотворення, що, через свою соціальну природу, має розглядатися як процес матеріалізації ініціатив соціальних інститутів у систему правових відносин і здійснення державного управління суспільством за допомогою визначених ним правових норм [5, с.179].

У демократичному варіанті сутність законотворення зазвичай розглядається як результат ініціативної активності його учасників. При цьому береться до уваги сприятливий характер суспільних відносин, організація роботи державного апарату, функціонування складових громадянського суспільства тощо. За таких умов ця діяльність дістає назву «правотворчості», «нормотворчості», «правотворчого процесу», а також «законотворчості».

На перший погляд пересічній особі може здатися, що знання основ законотворчості корисне і необхідне тільки тим, хто ним займається (депутатам, членам уряду і так далі), але це не так, адже від точності та виваженості рішень щодо законотворчого процесу залежить діяльність державних органів усіх рівнів та функціонування законослухняного суспільства. Тому законодавці, а також особи, які можуть взяти безпосередню участь у законотворчості, повинні у всіх тонкощах знати теорію і практику роботи законодавця.

Відомо, що у системі нормативних актів місцю закону відповідає особливий, досить складний процес його підготовки і прийняття. Законодавець шляхом законотворення, тобто встановлення норм права, які він повинен виводити з реально існуючих суспільних відносин, надає праву форму загальності та істинної визначеності. Тому з метою покращення законотворчої діяльності та процесу творення законів, що є основоположним фундаментом усіх інших нормативно-правових актів та системи права взагалі, необхідно з'ясувати, що таке законотворча діяльність і яким має бути процес створення законів.

Поняття законотворчої діяльності (або законотворчості) практично відсутнє в юридичній літературі. У зв'язку з цим нерідко дане поняття замінюється поняттям законодавчої діяльності, вживається (сам термін) разом з ним в одному і тому ж контексті, що призводить до повного ототожнення даних понять. У юридичній літературі склалася ситуація, за якої поняття «законотворчість» не отримало належного осмислення, органічно перейнявши зміст, сутність та значення іншого поняття «законодавча діяльність». Така ситуація склалася не лише в Україні, а й в інших, і зокрема, пострадянських державах. Наприклад, законотворчість визначається як діяльність вищого законодавчого органу в особі народних представників чи безпосередньо самого народу (шляхом референдуму) по встановленню, зміні чи відміні правових норм, які зовнішньо закріплюються у формі закону, і здійснюється в особливому процедурному порядку у відповідності з правом на законотворчість, що закріплюється в конституції держави [7, с. 225].

У юридичній літературі (в тому числі з конституційного права), а також на рівні законодавства України, діяльність, яка стосується процесу створення правових норм, викладених у законах, здебільшого названа законодавчою діяльністю. Але з аналізу такої літератури та законодавчих актів, що регулюють дане питання, видно, що здебільшого, законодавча діяльність зводиться до характеристики законодавчої процедури та починається з опису її першої стадії, законодавчої ініціативи.

Закон - це державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом визначення юридичного статусу і встановлення загальнообов'язкових правил поведінки суб'єктів цих відносин. Закон наділяється специфічними рисами, які підкреслюють його місце серед інших нормативних актів:

- закон завжди є нормативним і характеризується ознаками нормативності, тоді як підзаконний акт може мати індивідуальний характер;

- закон є результатом законодавчої діяльності парламенту і приймається за встановленими процедурами (законодавчим процесом);

- закон регулює найважливіші суспільні відносини;

- закон має вищу юридичну силу порівняно з іншими актами. Це означає, що в разі невідповідності останніх закону вони можуть бути визнані недійсними.

З цього приводу доречною є думка, яку висловили А.Р. Мацюк, П.Ф. Мартиненко, Є.А. Тихонова, А.П. Заєць, що «на першій стадії законотворчого процесу головне місце займає наукове прогнозування і планування законодавства, прогнозування наслідків. Процесу подачі проекту нормативного акту до законодавчого органу передує серйозна робота, що бере свій початок від вивчення потреби у правовому регулюванні прийняття тих чи інших законів, що має здійснюватися на базі глибоких наукових досліджень, які в свою чергу мають стати обов'язковим елементом підготовки відповідних законопроектів» [11, с.32].

Законотворчий процес, з точки зору його суб'єктів, має певні особливості. Так, для однієї категорії суб'єктів законотворчий процес закінчується етапом подання до Верховної Ради законопроекту (в тому випадку, наприклад, коли законопроект готувала група науковців), для інших суб'єктів законотворчий процес закінчується етапом набрання законом чинності (Президент).

Незаперечним є те, що до вияву у Верховній Раді України законодавчої ініціативи, проводиться величезна робота, яка безпосередньо впливає на процес прийняття законів. Це, наприклад:

- виникнення та осмислення законотворчого замислу;

- аналіз суспільних відносин (що потребують правового регулювання) на предмет межі та способу такого регулювання, або іншими словами - пошук рішення правового регулювання;

- підготовка (саме написання) проекту закону;

- отримання попередніх та поточних консультацій щодо положень майбутнього закону;

- залучення наукових та спеціалізованих установ до написання закону з метою вивчення та використання їх висновків, а також інші дії [8, с.14].

До законотворчої роботи залучається велике коло суб'єктів, яке не зводиться суто до суб'єктів законодавчої діяльності та законодавчої процедури. Та, на жаль, вся ця попередня робота (інколи саме вона найбільш клопітка та вагома) не знайшла свого належного теоретичного та законодавчого відображення. На мій погляд, не всі дії по створенню закону (в широкому розумінні даного значення) охоплюються поняттям законодавчої діяльності. Тому процес творення закону у широкому його розумінні пропонується називати законотворчою діяльністю (або законотворчістю) [колодій].

Коли держава здійснює владні повноваження, вона використовує різні прийоми і методи управління, такі як, оперативне управління, правосуддя, нагляд і контроль, але ці напрямки діяльності держави хоча й здійснюються на правовій основі, але разом із тим, не породжують норм права. Треба відзначити, що законотворчість це не особлива функція держави, а його правова форма.

Поняття законотворчої діяльності можна з'ясувати через поняття правотворчості. Проаналізувавши праці деяких науковців, можна зробити висновок, що у вузькому розумінні правотворчість - це безпосередньо сам процес створення правових норм компетентними органами; а у широкому розумінні - даний процес охоплюється від моменту правотворчого замислу і до практичної реалізації юридичної норми (підготовка, прийняття, опублікування і т.д.) [8, с. 16].