Отже, законотворчість є складовою правотворчості, вона стосується лише процесу створення правових норм, викладених саме у законах. Крім того, законодавча діяльність не охоплює собою поняття законотворчої діяльності, є значно вужчою, складовою законотворчості (і в свою чергу - правотворчості). Інакше кажучи, поняття правотворчості охоплює собою поняття законотворчої діяльності, що в свою чергу поглинає законодавчу діяльність та законодавчий процес.

За іншими висловами науковців у правовій сфері, поняття законотворчості трактується наступним чином:

Законотворчість (або законотворча діяльність) - це діяльність насамперед держави, а також інших суб'єктів такої діяльності, по виявленню потреби в нормативно-правовому регулюванні суспільних відносин та створенню у відповідності з виявленими потребами нових правових норм, заміні та відміні діючих, що закріплюються у законах, а також це діяльність по вивченню правової дії (застосування) прийнятих законів з метою їх подальшого удосконалення [9].

Законотворчість - це процес творення закону від законотворчого замислу і до введення його у дію, що включає в себе прогноз, розробку та удосконалення законів [5].

Одна з найважливіших характеристик законотворчості виражається в тому, що це діяльність головним чином державних органів. Ці органи створюють, приймають норми права, дотримання яких є обов'язковим для тих, кому вони адресовані. Їх недотримання веде до часом плачевних наслідків для порушників.

Зміст і значення законотворчості полягають у тому, щоб серед наявних варіантів регулювання обрати такий, який би найбільшою мірою відповідав інтересам суспільства, сприяв би прогресу нашої правової системи, її вдосконалення. При цьому важливе місце належить процесу пізнання різних закономірностей розвитку суспільства, об'єктивних та суб'єктивних сторін проблем, всіляких сприятливих і несприятливих умов для прийняття та застосування закону, а також вибір оптимальної правової форми державного рішення (закон, указ, постанова, регламент і т.д.).

Перед тим як прийняти закон держава повинна вивчити потреби суспільства, пізнати його тенденції розвитку, зважити всі "плюси" і "мінуси" і тільки тоді, коли все це буде простежено, коли ці та інші необхідні для правильного розуміння, що склалася навколо розглянутої проблеми питання будуть вирішені, тільки тоді законодавча політика держави буде нести таке значення, яке законодавець намагається показати.

Отже, із усього вищесказаного можна зробити висновок про те, що законотворчість (правотворчість) - це спеціальна діяльність компетентних органів, що завершує процес правоутворення, в результаті якої набуває юридичну і вступає в дію закон.

1.2 Завдання та цілі законотворчої діяльності

Як зазначалося вище, законотворча діяльність (процес) - це технологія прийняття закону. Законотворчий процес у порівнянні із законодавчим значно розширений процесом пізнання, аналізу, оцінок правостворюючих факторів, діяльністю органів державної влади по створенню проектів законів, по прогнозуванню, плануванню законодавства і багатьма іншими аспектами, що закінчується процесом прийняття і підписання закону.

Перед з'ясування основних цілей законотворчої діяльності зазначимо, що закон - це державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом визначення юридичного статусу і встановлення загальнообов'язкових правил поведінки суб'єктів цих відносин. Закон наділяється специфічними рисами, які підкреслюють його місце серед інших нормативних актів:

- закон завжди є нормативним і характеризується ознаками нормативності, тоді як підзаконний акт може мати індивідуальний характер;

- закон є результатом законодавчої діяльності парламенту і приймається за встановленими процедурами (законодавчим процесом);

- закон регулює найважливіші суспільні відносини;

- закон має вищу юридичну силу порівняно з іншими актами. Це означає, що в разі невідповідності останніх закону вони можуть бути визнані недійсними [18, с. 27].

Законотворчий процес характеризується: суб'єктним складом; стадіями; правовим регулюванням. Отож, проведемо дослідження складу та стадій, а також порядок правового регулювання:

1) законотворчий процес, як будь - яка процесуальна діяльність - це офіційний порядок здійснення юридично значимих дій. Законодавчі правовідносини характеризуються своїм суб'єктним складом. Основними учасниками законодавчого процесу є визначені в Конституції суб'єкти права законодавчої ініціативи - народні депутати України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України і народ, якщо закон приймається через референдум [1]. Крім того, допоміжним учасниками законодавчого процесу на різних етапах можуть бути структурні підрозділи апарату Верховної Ради. Суб'єкти розробки законопроектів і суб'єкти права законодавчої ініціативи не завжди співпадають (наприклад, коли законопроект розробляється на замовлення вченими з вузів, а вноситься суб'єктом законодавчої ініціативи).

2) стадії законодавчого процесу можна визначити як самостійні етапи тісно зв'язаних процедурних дій, які спрямовані на створення закону. Стадія законодавчого процесу завжди виступає елементом підготовки і надання офіційного значення закону. Визначення кількості стадій залежить від розуміння законодавчого процесу. Головним чином, усі дискусії у цій сфері з приводу пов'язані із визначенням першої стадії законодавчого процесу.

3) законотворчий процес хоч частково, але врегульований. Процесуальні питання регулюються Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, Законом України "Про комітети Верховної Ради України", Законом України "Про статус народного депутата України", Законом України "Про міжнародні договори України", Указом Президента України" Про порядок роботи з законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України", Указом Президента "Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені "Офіційний вісник України", постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок опрацювання проектів актів Кабінету Міністрів України, а також проектів законів України і актів Президента України, що подаються Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України і Президентові України, з урахуванням основних положень законодавства Європейського Союзу. Правове регулювання питань законодавчого процесу має важливе значення, особливо, коли гостро відчутна потреба у правовому регулюванні в цих сферах. Закони, які приймаються Верховною Радою, є результатом законодавчої діяльності і безпосередньо залежать від тих процедур, які сприяють доопрацюванню закону і забезпечують високий якісний і кількісний рівень кожного закону, що приймається і це є важливою передумовою формуванню в Україні правової держави [24, с. 199]. Якщо ми прагнемо досягти ефективнішого законодавства, то повинні удосконалювати саме нормативно-правові процедури законодавчої діяльності.

Власне, законотворення є ознакою соціальної держави. Дослідження соціальної держави через її правовий вимір і є проникненням у сутність правової держави не стільки в її загальносоціальному розумінні, скільки в аспекті певних державно-правових інститутів, за допомогою яких реалізуються та гарантуються права і свободи людини і громадянина. Звичайно, правові норми завжди вимагають визнання їх суспільством. Норми, які не визнаються суспільством, не є правовими, вони приречені на нереалізацію і, зрештою, на скасування. Р.А. Калюжний вважає, «що ні влада, ні саме право не легітимоване суспільством. Лише останнє може забезпечити дотримання законів і виключити протиправну практику» [12].

У широкому розумінні законами є вся сукупність офіційно-владних настанов, загальнообов'язкових актів, що спираються на силу примусу держави. В ідеалі закон має бути вираженням норм суспільного права. Одначе його створення пов'язане з реалізацією волі законодавця і не завжди може відповідати нормам права, що трансформуються в процесі розвитку суспільства. Саме тому комунікативні канали демократичних держав виконують функції артикуляції суспільного ставлення до системи норм права, апеляції до ідеї правової рівності, що має бути покладена в основу законотворення. У такий спосіб, як зазначає С. Кириченко, правова держава зводить до мінімуму можливість звести в ранг закону свавілля законодавців [14].

Зміст такої запобіжної функції полягає в концентрації законотворчих ініціатив на рівні осмислення втілених у таких ініціативах потребах складових суспільства. Складовими суспільства у даному випадку виступають суб'єкти політичної комунікації. При цьому можливості щодо артикуляції ініціатив різні, проте кожна з них становить елементи загальної потреби суспільства у формуванні системи правових норм (Г. Дашутін, М. Михальченко) [6].

1.3 Принципи законотворчості

законотворчий процес законопроект конституція

Як вже зазначалося вище, правотворчість - це важливий напрямок державної роботи і у зв'язку з цим вона повинна будуватися на раціональних, ефективних принципах. Завдання принципів законотворчості полягає в тому, щоб допомогти законодавцю уникнути законотворчих помилок, знизити ймовірність створення ефективних правових норм.

Принципи законотворчості - це першоджерела здійснення правотворчої діяльності.

Проаналізувавши принципи правотворчості взагалі та законодавчої діяльності зокрема, які описуються в юридичній літературі, можна запропонувати наступні принципи законотворчої діяльності.

1) Принцип законності. Він полягає в тому, що розробка і прийняття нормативно-правових актів повинні відбуватися з дотриманням правової процедури і не виходити за межі компетенції приймають їх органів. Даний принцип здійснюється законодавчим органом, яким в Україні відповідно до статті 75 Конституції України є Верховна Рада України, або шляхом референдуму. Яким би широким не було коло осіб, що можуть залучатися до законотворчої діяльності, єдиним органом законодавчої влади в Україні є її парламент. Саме парламент приймає закони. Законодавча функція є, природно, пріоритетною серед інших для Верховної Ради. У загальних рисах вона являє собою передбачений Конституцією напрям діяльності ВРУ, який полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу (скасуванні) або у призупиненні їх дії. Складовою частиною цієї функції є законопроектна робота, внесення законопроектів на розгляд Верховної Ради та їх обговорення, а також прийняття законів, що неможливо без наукових досліджень, зокрема, з питань ефективності і розвитку законодавства, наукових експертиз законопроектів тощо. Останнім часом зросла роль громадян України у законотворчій діяльності, які, як вже було зазначено, шляхом всеукраїнського референдуму можуть приймати, змінювати або скасовувати Закони України, в тому числі затверджувати Конституцію України, вносити до неї зміни та доповнення.

2) Принцип науковості. Головна ідея цього принципу полягає в тому, що підготовка і прийняття проекту нормативно-правового акту здійснюється за участю представників різних наук. Звичайно, що головне місце серед вчених тут займають юристи.

3) Принцип використання правового досвіду. Кожен розроблюваний нормативний акт повинен спиратися на вже відомий позитивний правововий досвід нашої або інших держав. Тут велике значення має обмін інформацією. На початку XXI століття, коли практично весь світ перейшов на комп'ютери, коли є чудові інформаційні програми, мережі і т.д., століття всесвітньої інформатизації цей принцип відіграє, на мій погляд, не менш важливе значення.