Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика законодавства в англосаксонській правовій системі

1.1 Поняття законодавства та його особливості

1.2 Роль закону як джерела в англосаксонській правовій системі

1.3 Реформування законодавства у ХХ столітті

Розділ 2. Загальна характеристика судової правотворчості в англосаксонській правовій системі

2.1 Загальне право: поняття та особливості

2.2 Право справедливості та його співвідношення із загальним правом

2.3 Роль прецеденту у судовій практиці

Розділ 3. Правило прецеденту і закон в англосаксонській правовій системі

3.1 Характер законодавчої норми

3.2 Застосування правила прецеденту в англосаксонській правовій системі

3.3 Співвідношення судового прецеденту та нормативно-правового акту в системі англійського права

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність роботи. Вибір даної теми курсової роботи обумовлений тим, що закон в сьогоднішній Англії грає не меншу роль, ніж судова практика. Однак англійське право залишається правом судової практики з двох причин: по-перше, судова практика продовжує керувати розвитком права в різних, дуже важливих галузях, по-друге, звикнувши до вікового панування судової практики, англійські юристи досі не звільнилися від впливу традиції. Для них норма права буде справжньою лише тоді, коли вона постане на тлі конкретного випадку і виявиться необхідної для вирішення спору.

Крім того, набула поширення тенденція того, що судовий прецедент, сприяючи більш детальному врегулюванню суспільних відносин, створює значну кількість казуальних норм, що, у свою чергу, ускладнюють пошук необхідного прецеденту. А з іншого боку, статут набуває більшого вжитку, бо дозволяє швидше і рішучіше внести зміну в право.

Слід зазначити, що закон і прецедент отримали рівні права, а тому інститут англійського права необхідно розглядати у сукупному розвитці статутного і прецедентного права.

Метою даної роботи є встановлення умов та закономірностей розвитку закону й прецеденту як єдиної системи в англійській правотворчості.

Мета роботи передбачає реалізацію таких завдань:

· дослідити історію становлення та розвитку судового прецеденту та закону;

· визначити роль закону як джерела права в англійській правовій системі;

· охарактеризувати сучасні тенденції розвитку англійського законодавства;

· виявити особливості загального права;

· охарактеризувати взаємодію загального права та права справедливості;

· визначити роль прецеденту у судовій практиці;

· дослідити взаємодію прецеденту та закону.

Об'єктом дослідження є історія становлення та розвитку судового прецеденту та законодавства в англійській правовій системі.

Предметом дослідження є характер взаємодії судового прецеденту і законодавства та їх роль у формуванні англійського права.

Методологічною основою даної курсової роботи було обрано діалектичний метод наукового пізнання, який дає змогу розглядати закон і прецедент у їх розвитку, зв'язку між собою й із суспільством. Основою дослідження стали також спеціальні наукові методи системного, історичного та структурно-функціонального аналізу. Історичний метод використовувався насамперед для дослідження генези судового прецеденту та закону; структурно-функціональний - для виявлення ознак закону та прецеденту, їхнього місця та ролі в творенні англійського права.

Структура курсової роботи. Дана робота складається зі вступу, трьох розділів, що включають у себе 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальна кількість сторінок - 28. Список використаних джерел нараховує 23 найменування.

Розділ 1. Загальна характеристика законодавства в англійській правовій системі

1.1 Поняття закону та його особливості

Закон - формальний, оформлений у письмовому вигляді акт, який виходить від вищого законодавчого органу влади (в Англії, Канаді та Австралії -- це Парламент, у США - це Конгрес та легіслатури). До законів належать всі ті акти, що створюються законодавчою та виконавчою владами і протиставляються актам судової влади [19, с. 25].

В Англії закони набули форми статутів. Статути приймаються Парламентом -- вищим законодавчим органом Сполученого Королівства -- і повинні бути схвалені королевою.

Відомий англійський юрист Е. Дженкс зазначає, що на відміну від судового рішення статут є формальною постановою щодо будь-якого правила поведінки, яке в майбутньому підлягає дотриманню тими особами, до яких воно звернене. Закон не намагається, на відміну від судового рішення, вирішити спір, який уже виник, чи накласти покарання за вже здійснений вчинок [10, с. 56].

В Англії дуже важливе значення має принцип верховенства статутів, який ґрунтується на принципі правового суверенітету Парламенту. Цей принцип полягає в тому, що вся законодавча влада зосереджена в Парламенті і що тільки він може приймати та скасовувати статути, зупиняти їх дію; Парламент має право видавати та скасовувати будь-які закони з будь-якого питання; немає жодної особи чи установи, за якими англійський закон визнавав би право порушувати або не виконувати законодавчі акти Парламенту.

Верховенство статутного законодавства можна підтвердити такими положеннями права:

1) жодний орган, у тому числі суд, не має права брати під сумнів законність прийнятих Парламентом актів, однак в Англії не існує системи судового контролю за законодавчим процесом і законами;

2) лише прийнятий Парламентом статут може прямо скасовувати статут, прийнятий ним раніше. До того моменту статути вважаються вічними і підлягають застосуванню суддями до їх формального скасування чи закінчення встановленого в них строку дії.

3) закон може змінювати або скасовувати положення чинного загального права (тобто судові прецеденти). На практиці статути здебільшого приймаються для внесення необхідних змін і доповнень до чинного права.

Принципи англійського права встановлюються саме суддівським правом, а статут лише деталізує їх. Статут запозичує категоріальний апарат, розроблений прецедентним правом. Для статуту дуже важливим є його тлумачення в судах, оскільки судді привласнили право інтерпретувати статути, посилаючись на те, що вони краще за інших можуть пояснити їх зміст. В Англії традиційно вважається, що прийнятий закон починає “жити”, стає правовою забороною чи зобов'язанням тільки після того, як він буде застосований суддею [10, с. 58].

У найзагальнішому вигляді акти, прийняті Парламентом, поділяються на дві основні групи: публічні і приватні. Деякі акти містять положення змішаного характеру -- публічного і приватного, тому вони є “гібридними”. Публічні статути встановлюють загальні правила поведінки, що поширюються на невизначене коло осіб, і діють на всій території країни або її істотній частині. Приватні акти спрямовані на встановлення винятків з чинного права для окремих осіб та територій. Вони встановлюють особливі повноваження або привілеї для певної особи чи групи осіб.

Це пояснюється тим, що у правовій системі Англії будь-яке законодавчо встановлене правило поведінки, незалежно від того, має воно загальний чи індивідуальний характер, вважається правовою нормою. Тому в англійському праві відсутній поділ на нормативні та індивідуальні акти.

Статут припиняє свою дію в разі, якщо він був замінений іншим статутом; якщо в тексті статуту був визначений період, на який він зберігає свою силу; якщо була визначена мета прийняття статуту і вона досягнута. Давність

прийняття статуту не може бути підставою для припинення його дії.

Отже, закон в Англії -- акт, прийнятий в установленому порядку в однаковій редакції обома палатами парламенту і санкціонований (підписаний) монархом. Проте закон, не має такої сили як судовий прецедент, а тому аби набути юридичної сили, він має бути затверджений, розтлумачений і застосований на практиці суддею. Через такий взаємозв'язок статуту і прецеденту в регулюванні суспільних відносин важко встановити, яке джерело є більш важливим.

1.2 Роль закону як джерела права в англійській правовій системі

На нашу думку, закон в англійському праві є другим джерелом права після судової практики. Як відомо, в Англії не має писаної конституції, і те, що англійці називають конституцією, являє собою комплекс норм законодавчого, а ще частіше судового походження, що гарантують основні свободи громадян і покликані обмежити свавілля влади.

Відповідно до класичної теорії, закон привносить лише ряд поправок і доповнень до права, створеного судовою практикою. У ньому слід шукати не принципи права, а лише рішення, які уточнюють або підкріплюють принципи, вироблені судовою практикою. Створені суверенним органом, що представляє націю, - парламентом, закони повинні в точності застосовуватися суддями. Разом з тим вони тільки вносять деякі винятки у загальне право і, згідно з приказкою “exceptio est strictissimae interpretationis”, повинні тлумачитися обмежувально [9, с. 317].

Закон, згідно традиційної англійської концепції, не вважається нормальною формою вираження права, а завжди є стороннім тілом в системі англійського права. Судді, звичайно, застосовують закон, але норма, яку він містить, приймається остаточно лише після того, як вона буде неодноразово застосована і витлумачена судами, і в тій формі й тому ступені, який встановлять суди.

Закон в сьогоднішній Англії грає не меншу роль, ніж судова практика. Проте англійське право залишається правом судової практики з двох причин: по-перше, судова практика продовжує керувати розвитком права в різних, дуже важливих галузях, по-друге, звикнувши до вікового панування судової практики, англійські юристи досі не звільнилися від впливу традиції. Для них норма права буде справжньою лише тоді, коли вона постане на тлі конкретного випадку і виявиться необхідної для вирішення спору. Ця прихильність до традиції і заважає англійським законам зайняти таке ж місце, як закони і кодекси на Європейському континенті.

Отже, прецедент і закон є незалежними у своїй діяльності один від одного чи від інших джерел, хоча прецедент підкоряється закону у тому сенсі, що закон може відмінити прецедент. Закон носить більш загальний характер, але і він в англійському праві під впливом прецеденту максимально детальний та конкретизований. Згідно англійської концепції, закон досконалий в усіх відношеннях: всі зобов'язані приймати його до виконання по вступі в силу, ніхто не вправі скасовувати закон або припиняти його дію, не ставити під сумнів питання про його дійсність.

1.3 Реформування законодавства у ХХ столітті

Різка активізація правотворчої діяльності англійського парламенту на початку XIX ст., що зумовлена економічними (бурхливе зростання промислового виробництва і торгівлі), політичними (реформа виборчої системи 1832 р.) та іншими причинами, безсумнівно, сприяла підвищенню ролі статутного права, швидкому зростанню кількості прийнятих парламентом актів і усвідомлення необхідності їх систематизації та уніфікації.

Унаслідок цього у Великобританії на початку XIX ст. стали видаватися так звані консолідовані акти, що вбирають в себе в упорядкованому вигляді стосовно різних правових інститутів норми, що містилися в раніше виданих парламентських актах. Серед такого роду актів, виданих у XIX ст., - Закони про сімейні відносини 1857 р., про партнерство 1890 р., про продаж товарів 1893 р. та багато інших. Фактично це були консолідовані акти з деякими елементами кодифікації.