За англійським правом, закон може в різних випадках надавати судді "дискреційні повноваження". Англійські юристи розглядають своє право головним чином як право судової практики. Норми англійського права - це положення, які беруться з основної частини рішень, винесених вищими судовими інстанціями Англії. Все те, що в цьому рішенні не є строго необхідним для вирішення даного спору, англійський суддя називає "мимохідь сказаним" і опускає [9, с. 296]. Англійська норма права, таким чином, тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тим, за якими дане рішення було прийнято. Норма англійського права здатна дати негайне рішення з певного питання.

Вкорінене в Англії розуміння правової норми породило особливі труднощі тоді, коли закон і адміністративний акт стали інструментами, що використовувались в цілях соціальної трансформації. Як правило, закон і акт встановлюють лише керівні принципи і стандарти поведінки, представляючи керуючим і контролюючим органам досить широкі оціночні правочинності. Англійські суди прийшли до того, що в даному зв'язку їх тлумачення законів і регламентів повинне відрізнятися від традиційного. Оскільки, англійське право перевантажене юридичними дефініціями та рішеннями дрібних питань, то більш правильно було б залишити їх на розсуд суддів у кожному конкретному випадку, а не зводити в прецедент. У іншому випадку англійське право виявиться багато в чому схожим на те, що відбувається на континенті: зменшується контроль, який суди - єдина інстанція, яка може вирішувати, що є право, - здійснюють у відношенні актів "квазіюридичних" характеру.

Отже, незважаючи на те, що англійське право - є правом судової практики, норма права залишається одним з важливих елементів у судовій правотворчості, оскільки вона тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тим, за якими дане рішення було прийнято.

3.2 Застосування правила прецеденту в англійській правовій системі

Після нормандського вторгнення головна роль у здійсненні правосуддя належала королівським судам. У процесі своєї діяльності королівські суди накопичували рішення, якими потім і послуговувались. У зв'язку з цим склалось правило прецеденту: вперше сформоване судове рішення у майбутньому ставало обов'язковим і для інших суддів [20, с. 179].

Реально ж правило прецеденту, що зобов'язувало англійських суддів дотримуватися попередніх рішень, чітко увійшло у судову практику лише з першої половини ХІХ століття.

Правило прецеденту потребує від англійського юриста ретельного аналізу раніше винесених судових рішень. У поясненнях суддів, що зазначені в обґрунтуванні рішень, англійський юрист має чітко розрізняти, з одного боку, те, що є необхідною основою рішення, а з іншого - мимохідь сказане, тобто те, що необхідно для вирішення. Ratio decidendi й становить правило, яке включається до складу англійського права і якого слід дотримуватися надалі. Те, що сказано мимохідь (obiter dictum), не має схожого значення; його значення полягає в підтвердженні тих чи інших принципів та залежить від престижу самого судді, точності проведеного ним аналізу та від інших обставин.

Головною галуззю застосування правила прецеденту в англійському праві є загальне право. Право справедливості має деякі відмінності: правило прецеденту може бути визнаним повністю в цій галузі тільки після того, як право справедливості втратило свій первісний характер, перестало бути справедливістю в прямому сенсі слова і стало комплексом норм права, що доповнюють (або підкріплюють) систему загального права.

Правило прецеденту застосовується і в питаннях тлумачення законів. Результатом застосування правила прецеденту в даному випадку є те, що положення англійського закону утопають в масі рішень судової практики, авторитет яких замінює закон. Спосіб застосування англійських законів судами в силу дії правила прецеденту, загалом, розчарував укладачів нових законів. Тому адміністрація в ряді випадків намагалася взяти в свої руки і застосування цих законів, тлумачачи їх, коли це необхідно.

Отже, техніка англійського права полягає в тому, що ґрунтуючись на правилі прецеденту, рішення, які були раніше прийняті, мають застосовуватись до схожих випадків. На даний момент існує досить невелике розходження між способом застосування правила прецеденту в області загального права і права справедливості.

3.3 Співвідношення судового прецеденту та нормативно-правового акту в системі англійського права

Джерела англійського права мають в своїй основі два принципи: принцип парламентського верховенства, що обґрунтовує тезу «статут може все», і принцип «жорсткого прецеденту», що обмежує створення нових прецедентів.

В англійській системі права судове рішення відіграє історично особливу роль - воно є визнаним джерелом права, за яким тривалий час визнавалось реальне верховенство у правовій системі. По суті, розвиток джерел англійського права є боротьба закону і прецеденту за верховенство.

Форми взаємодії статуту і прецеденту постійно видозмінювалися і трансформувалися у міру становлення статуту як джерела англійського права і збільшення його питомої ваги.

Англійське право, як воно склалося до буржуазної революції, було в основному прецедентним, створеним судами загального права і права справедливості. Століттями накопичена судова практика виділяла рішення, що визначають основні положення права. Основи англійського права, таким чином, були закладені саме в судових рішеннях. При розгляді конкретних справ судді не тільки встановлювали норму права для регулювання певного виду відносин, але і більш загальні правові принципи. Те, що спочатку загальні положення англійського права, принципи і норми, були сформульовані суддівським правом, є характерною особливістю даної правової системи і значною мірою зумовлює специфіку положення статуту.

З розвитком статуту в системі джерел права в XVIII - XIX ст. суддівське право стверджує доктрину, згідно з якою основне значення статутного права полягає в заповненні прогалин в прецедентному праві, а також в усуненні його застарілих положень. Такий підхід робив акцент на прецедентному праві як основі англійської правової системи. Акти парламенту підлаштовувались під судову практику, базувалися на принципах, встановлених прецедентним правом. Закон запозичив категоріальний апарат, розроблений прецедентним правом.

Англійський юрист П. Бромхед ілюструє результат взаємодії прецедентного і статутного прав «шляхом порівняння загального права зі стіною, в яку постійно додають цеглини (у вигляді готових рішень судів, що містять прецеденти) і на якій з'являються нові написи (у вигляді назв прийнятих законів). Але зараз більша частина стіни покрита написами - росте вона швидше за рахунок нових законів, ніж за рахунок нових прецедентів» [7, с.198].

Взаємодія статуту і прецеденту виражається в такій формі як ухвалення нового закону для впорядкування регламентації тих чи інших суспільних відносин. Або з іншого боку, звичка до прецеденту, що знаходить своє вираження у подробицях, детальності парламентських статутів, нібито повинна забезпечити єдність їхнього розуміння, єдність судової практики. Вона ж створює можливість для судів використовувати даний закон за наявності найменших відхилень від описаної в законі ситуації.

Треба відзначити, що з положення «закон може скасувати прецедент» ще не можна зробити висновок, що статут вище прецеденту. У дійсності закон і прецедент як форми права тісно переплетені. У кримінальному праві, наприклад, більшість злочинів передбачено законом, але є й такі, що передбачені прецедентним правом. Вчинення особою злочину, передбаченого законом або прецедентом, має однакові правові наслідки [5, с. 111]. Подібне явище існує і в інших галузях права. Тому інститут англійського права необхідно розглядати в сукупності статутного і прецедентного права. Їх взаємодія будується на складній основі. Новий закон може скасувати положення, як старого статуту, так і прецедентного права [5, с. 111].

У процесі застосування закон піддається тлумаченню суддів. В Англії традиційно вважається, що прийнятий закон починає «жити», стає правовою забороною або велінням, тільки будучи застосований суддею. І.Ю. Богдановська відзначає, що в цьому сенсі статути істотно потіснили прецеденти в тих галузях права, які піддавалися найбільшим змінам. Збільшення питомої ваги статутного права призвело до того, що все більше число справ вирішується не на основі прецеденту, а на основі закону. Наприклад, 9 з 10 справ, розглянутих у Апеляційному суді і палаті лордів у Великобританії, стосується тільки статутів. Таким чином, судове рішення прочитання статуту ставати в свою чергу прецедентом тлумачення [6, с. 21].

Але, незважаючи на те, що статутне право в цілому зміцнює свої позиції, прецедентне право все ж не можна розглядати як «історичне джерело». Воно продовжує відігравати важливу роль. Прецедентне право знаходиться у стадії модифікації, викликаної, у тому числі й зміцненням статутного права. В цілому можна виділити тенденцію утвердження «гнучкого прецеденту», при якому вищі судові інстанції не вважають себе зв'язаним попередніми рішеннями.

Розвиток будь-якої галузі правової системи Англії слід сприймати в складній взаємодії статутного і прецедентного права (так, наприклад, договір може бути визнаний недійсним як на основі статутного, так і прецедентного права).

Прецедентне право продовжує утримувати позиції по цілому ряду областей. Так, воно регулює деліктне право, право власності. Перевага судового прецеденту як джерела права полягає в тому, що він сприяє більш детальному врегулюванню суспільних відносин. Однак у результаті цього кількість казуальних норм росте, що ускладнює пошук необхідної прецеденту. За допомогою прецеденту не можна швидко і рішуче внести зміну в право. Статут же в цьому сенсі виграє, так як радикальні реформи можуть проводитися тільки у формі законів. Тільки закон може одноразово внести істотні зміни в чинне право. Наприклад, сучасне англійське кримінальне право міститься у формі актів парламенту. Судові прецеденти не створюють нових складів злочинів.

І.Ю. Богдановська наступним чином оцінює взаємодію двох основних джерел англійського права: «прецедентне і статутне право настільки переплелися, що кількісне зростання законів у другій половині ХХ століття призвело лише до активізації прецедентного права, яке буквально поглинає закони. Судова практика визначає їх реальну дію, а по суті, й зміст (за допомогою тлумачення прецедентів), віддає перевагу прецеденту чи закону» [5, с. 120-121].

Отже, незважаючи на те, що англійське право - є правом судової практики, норма права залишається одним з важливих елементів у судовій правотворчості, оскільки вона тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тим, за якими дане рішення було прийнято.

Техніка англійського права полягає в тому, що ґрунтуючись на правилі прецеденту, рішення, які були раніше прийняті, мають застосовуватись до схожих випадків.

Особливістю англійського права є тісне переплетення статутного і прецедентного прав, що призвело до того, що система джерел права стала вельми гнучкою. Для неї не характерна традиційна для континентального права ієрархічна будова. Система мобільна: при необхідності акцент легко переноситься з одного джерела на інший. Контроль над тим, щоб система не була внутрішньо суперечлива, покладено на суди. Саме вони визначають «включати» або «не включати» те чи інше положення в систему чинного права. Тому ще довго статутні і прецедентні норми будуть існувати в праві Англії паралельно, а доктрини прецеденту - відігравати значну роль.

закон прецедент англійський правовий

Висновки