Право справедливості надавало основну увагу моральним, а не правовим і суто нормативним аспектам. Це стає очевидним при зверненні до принципів права справедливості -- його максим, які дозволяють коригувати загальне право. Була вироблена досить значна кількість максим права справедливості. З'являються нові засоби судового реагування і захисту. Ця особливість права справедливості з'являється в середні віки з метою виправлення помилок і недоліків загального права.

До найважливіших засобів судового захисту, які невідомі загальному праву, але передбачені правом справедливості, належать судова заборона, виконання в натурі, ректифікація й анулювання. Серед інших заходів судового реагування в межах права справедливості можуть бути названі обов'язкове надання звіту, призначення отримувача, надання доступу до інформації, передача документів.

Судова заборона -- це припис суду, яким відповідна особа або орган зобов'язуються утримуватися від здійснення певних дій або припинити їх, якщо вони вже відбуваються [19, с. 215].

Виконання в натурі дозволяє через суд примусити відповідача реально виконати контракт і не дозволяє йому “відкупитися” від позивача, що можливо при розгляді справи за правилами загального права.

Ректифікація (усунення помилки) є внесенням судом певних виправлень до того чи іншого документа, щоб його текст правильно відображав дійсні наміри сторін, які брали участь у складанні документа [19, с. 198]. Потреба в цьому виникає в тих випадках, коли через неуважність або навіть обманом підписані позивачем документи містять помилки. У такому разі заявник зобов'язаний довести в суді, що складений ним або за його участі документ не відображає дійсного стану речей або дійсних намірів сторін.

Анулювання є офіційним підтвердженням відмови від угоди (зазвичай від контракту) і припускає відновлення первісного стану сторін [19, с. 15].

Після 1873-1875 рр. Акти про судоустрій ліквідували подвійність судової системи та процедури: норми загального права та права справедливості з цього часу мали застосовуватися у одному суді в процесі розгляду єдиного позову. Суд міг використовувати як правові засоби загального права, так і права справедливості.

Поряд з цим, необхідно відмітити, що процесуальні форми загального права і права справедливості були різні. Законодавець же пішов шляхом збереження обох. У Верховному Суді були створені два відділення: відділення королівської лави - де застосовувалась усна та змагальна процедура загального права; канцлерське відділення - де застосовувалась письмова процедура. Справи ведуться різними юристами: загального права і права справедливості (а це різні позиції і знання різних галузей права).

Відмінності між загальним правом і правом справедливості залишаються і сьогодні у англійському праві, хоча вони досить змінилися. Сьогодні більш важливим є те, яку процедуру краще вибрати: загального права чи права справедливості. А тому, перш за все, треба встановити галузі, інститути права, до яких відноситься справа. Так, до загального права відноситься кримінальне, договірне право, цивільна відповідальність; до права справедливості відносяться: ліквідація спадщини, тлумачення заповіту, спори про нерухомість, договірна власність, торгові товариства, власність, сімейне право. Необхідно також вказати на те, що і до тепер загальне право має усну процедуру розгляду справ; право справедливості - письмову.

Отже, можна стверджувати, що загальне право - це сукупність норм, які сприяють встановленню стабільності принципів, сформованих у судових рішеннях. Право справедливості - це сукупність норм, яка конкретизує та доповнює загальне право. Співвідношення між загальним правом та правом справедливості сформульоване у правилі: "Право справедливості не усуває загальне право, а тільки підтримує його". Історично норми загального права формувалися королівськими, а норми права справедливості канцлерськими судами. Загальне право на відміну від права справедливості розглядається в усній процедурі. У праві справедливості є більш гнучкою процедура, більш широкі апеляційні можливості, відсутній інститут присяжних. Спільним для права справедливості та загального права є те, що в їх основі лежить прецедент.

2.3 Роль прецеденту у судовій практиці

У країнах англо-саксонської правової сім?ї основним джерелом права слугує норма, сформована суддями і виражена у судових прецедентах.

У найширшому розумінні прецедентом вважається те, що відбулося в тій чи іншій ситуації раніше і що сприймається як свого роду приклад, що підказує, як слід поводитися у схожій ситуації, якщо вона виникне знову.

В юридичному енциклопедичному словнику прецедент визначається як поведінка в конкретній ситуації, яка розглядається як зразок при аналогічних обставинах [19, с. 176].

Р. Давид дав наступне визначення прецеденту: «Судовий прецедент - це рішення по конкретній справі, яке є обов'язковим для судів тій же або нижчій інстанції при вирішенні аналогічних справ, або яке служить зразковим прикладом тлумачення закону, який не має обов'язкової сили» [9, с. 301].

Отже, судовий прецедент -- це таке рішення суду в конкретній справі, що підказує іншим суддям, яке рішення слід прийняти при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.

З плином часу прецедент не втрачає своєї сили, а переходить з покоління в покоління. Пояснюється це тим, що англійська норма права тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тому, по якому дане рішення було прийнято. Таку норму права не можна зробити більш загальною й абстрактною. Ці норми на справі є прямим відображенням загальнолюдських цінностей, перевірених часом. Перебуваючи у постійному розвитку, доктрина прецеденту зберігає три постійні риси:

1) повага до окремо взятого рішення одного з вищих судів;

2) рішення такого суду є переконливим прецедентом для судів, що знаходяться вище в ієрархії;

3) окреме рішення розглядається завжди як обов'язковий прецедент для нижчого суду.

Доктрина прецеденту ґрунтується на принципі stare decisis (“стояти на вирішеному”), який походить від латинської фрази “stare decisis et non quieta movere”, що означає “триматися прецедентів і не порушувати вже установленого” [3, с. 70]. Згідно з цим принципом суди не можуть переглядати прецеденти за своїм розсудом. Судді дотримуються принципу stare decisis не так під загрозою санкцій (звільнення з посади), як з метою, щоб судова практика досягла високого ступеня єдності. Це необхідно для того, щоб не порушувався принцип справедливості, який вимагає однакового ставлення до всіх людей в однакових ситуаціях.

Традиційний погляд на функції англійської судді полягає в тому, що суддя не створює право, а вирішує справи відповідно існуючими правовими нормами. Це дало початок доктрині обов'язковості прецеденту, відповідно до якого суддя не просто звертається до раніше винесених рішень як до керівництва по справі, яку він розглядає, а він зобов'язаний застосувати правові норми, укладені в рішеннях. Дія доктрини прецеденту залежить від ієрархії судів: 1) рішення, що виносяться палатою лордів, складають, обов'язкові прецеденти для всіх судів і для самої палати лордів; 2) рішення, прийняті Апеляційним судом, обов'язкові для всіх судів, крім Палати Лордів; 3) рішення, прийняті Високим судом правосуддя, обов'язкові для нижчих судів і, не будучи суворо обов'язковими, мають дуже важливе значення і зазвичай використовуються як керівництво різними відділеннями високого суду. Слід зауважити, що обов'язкові прецеденти утворюються тільки рішеннями Верховного суду і палати лордів. Рішення інших судів і квазісудових органів обов'язкових прецедентів не створюють. Проте, необхідно відмітити, що вищестоячий суд може відкинути рішення нижчестоячого суду і, в деяких випадках - свої попередні рішення, а також будь-яка правова норма може бути замінена парламентським актом. Таким чином, кожна норма може бути замінена або самими суддями, або парламентом. В якості переваг прецедентної системи відзначають її визначеність, точність і гнучкість. Визначеність полягає в тому, що суддя, зіткнувшись із правовим питанням, що вже отримало рішення, повинен, визнати це рішення. Точність досягається наявністю величезної кількості справ у судових звітах, в яких містяться рішення для безліч конкретних ситуацій, відповідних певним галузям права. Нарешті, гнучкість досягається можливістю відхилити рішення або відмежуватися від нього, а також виділити помилкове рішення і обмежити його дію.

Остаточне формування прецедентного права і його подальша модифікація відбувалася з середини XIX століття і по теперішній час. Для цього часу характерна зміна положення прецедентів як джерел права в результаті розквіту статутного права. Саме XIX ст. є часом повного визнання принципу прецеденту. Встановленню цього принципу, безсумнівно, сприяла судова реформа 1873 - 1875 рр. і всі наступні реформи судової системи. Судовою реформою 1873 -1875 рр. було введено правило про регулярне публікування “Судових звітів”, у яких наводились прецеденти, прийняті вищими судовими інстанціями. Централізована система судів сприяла створенню умов для дії принципу прецеденту, закріпленню повинності нижчестоячих судів слідувати рішенням вищестоячих.

Отже, англійське право отримало потрійну структуру: загальне право - головне джерело, право справедливості, що доповнює і корегує це головне

джерело, і статутне право - писане право парламентського походження.

Можна стверджувати, що загальне право - це сукупність норм, які сприяють встановленню стабільності принципів, сформованих у судових рішеннях. Право справедливості - це сукупність норм, яка конкретизує та доповнює загальне право. Співвідношення між загальним правом та правом справедливості сформульоване у правилі: "Право справедливості не усуває загальне право, а тільки підтримує його". Історично норми загального права формувалися королівськими, а норми права справедливості канцлерськими судами. Загальне право на відміну від права справедливості розглядається в усній процедурі. У праві справедливості є більш гнучкою процедура, більш широкі апеляційні можливості, відсутній інститут присяжних. Загальне право має більш формалізовану процедуру, свою техніко-юридичну термінологію, особливу класифікацію інститутів права. Спільним для права справедливості та загального права є те, що в їх основі лежить прецедент.

Судовий прецедент як джерело права вперше з'явився саме в англійській правовій системі. Вирішальна роль прецеденту у створенні та функціонуванні права в Англії відрізняє систему загального права від континентальної та інших правових систем. Правова сім?я загального права, як і римське право, розвивалася за принципом «ibi jus ibi remedium» (право там, де є захист), тому, не звертаючи уваги, на всі спроби кодифікації, англійське загальне право, доповнене і вдосконалене положеннями права справедливості, за своєю основою є прецедентним правом, створеним судами. Деякі вчені зазначають такі переваги прецеденту як: визначеність, здатність до розвитку, врахування конкретних обставин, практичність. Як недолік вони виокремлюють: строгість, небезпека непослідовності, громіздкість, повільність і складність.

Розділ 3. Правило прецеденту і закон в англійській системі права

3.1 Характер законодавчої норми

Англійська норма, що прийнята законодавцем, носить особливий, певною мірою навіть анормальний характер, як щось ззовні, що привноситься у право. Сформулювати конкретну норму в англійському праві важко, оскільки вона має бути застосована і підтверджена судами.