В кінці XIX в. і на протязі всього XX ст., коли потреба в систематизації численних парламентських актів особливо збільшилася, основною формою впорядкування британського законодавства, як і раніше залишається консолідація.

Що ж стосується такої форми систематизації законодавства, як кодифікація, то у Великобританії вона практично не набула поширення. Неодноразові спроби кодифікації різних галузей англійського права незмінно виявлялися невдалими. Так було зі спробами розробки і прийняття кримінального кодексу в другій половині XIX ст., кодифікації інших галузей права [3, с. 84]. У Великобританії внаслідок відсутності в ній писаної конституції закони не можуть бути визнані неконституційними. Так як подібне положенні може призвести до того, що одні статути будуть суперечити іншим, в англійському праві встановлена ??презумпція пріоритету більш пізнього закону над більш раннім.

В даний час законодавство є головною рушійною силою правової реформи і є важливим джерелом англійського права. Крім того, практично всі норми, що відносяться до складу і юрисдикції сучасних судів і до процесу, що в ньому використовується, є статутними. «У той час як більша частина принципів англійського права веде свій початок від загального права і права справедливості, величезне число елементів міститься тепер у законі» [22, с. 76].

Закони та акти делегованого законодавства, які приймаються іншими органами влади за дозволом парламенту, мають пріоритет перед іншими джерелами права. В Англії закони набули форми статутів, які приймаються в установленому порядку парламентом і повинні бути схвалені королівською владою. Е. Дженкс визначає статут як «формальну постанову, щодо якогось правила поведінки, що підлягає в майбутньому дотриманню з боку тих осіб, до яких воно звернене» [10, с.42].

З 1973 року прийняті закони (статути) поділяються на два види: по-перше, це традиційне законодавство - акти, прийняті парламентом; по-друге, це акти, прийняті Європейським Союзом.

В Англії все статути мають рівний статус, немає розподілу на основні і звичайні закони. Але разом з тим підстав для класифікації існує досить багато. Основний розподіл статутів на приватні та публічні.

Отже, закон в Англії -- акт, прийнятий в установленому порядку в однаковій редакції обома палатами парламенту і санкціонований (підписаний) монархом. Проте закон, не має такої сили як судовий прецедент, а тому аби набути юридичної сили, він має бути затверджений, розтлумачений і застосований на практиці суддею.

Закон носить більш загальний характер, але і він в англійському праві під впливом прецеденту максимально детальний та конкретизований. Згідно англійської концепції, закон досконалий в усіх відношеннях: всі зобов'язані приймати його до виконання по вступі в силу, ніхто не вправі скасовувати закон або припиняти його дію, ставити під сумнів питання про його дійсність.

На даному етапі законодавство є головною рушійною силою правової реформи і є важливим джерелом англійського права. Через це впродовж ХІХ - поч. ХХ ст. гостро постала проблема упорядкування прийнятих парламентом актів. У зв'язку з цим основною формою впорядкування британського законодавства стала консолідація. Слід також звернути увагу на те, що реформи ХІХ століття не позбавили англійське право його традиційних рис. Воно як і раніше продовжує розвиватися судовою практикою.

Розділ 2. Загальна характеристика судової правотворчості в англійській правовій системі

2.1 Загальне право: поняття та особливості

Однією із ознак англо-саксонського типу правової системи є поділ системи права на загальне право та право справедливості.

Система загального права була створена в Англії після нормандського завоювання у процесі діяльності королівських судів. Тому аби виявити значення загального права треба зануритись у саму історію англійського права. Як зазначає Р. Давид: “Загальне право - це система, що несе у собі глибинний відбиток історії, що сягає аж ХVІІІ століття” [9, с. 251]. У зв?зку з цим, поняття “загальне право” має декілька визначень.

Загальне право (common law) - це тип права, в розвитку якого основна роль належить судовій практиці з вирішення кримінальних і цивільних справ [3, с. 63]. Також терміном “загальне право” позначають тип правових систем, що склалися під впливом системи англійського права [3, с. 63]. Цей тип права діє в тих країнах, що належать до англо-американської правової сім'ї (Англія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія тощо). А в англійському праві загальне право розглядають як право, що виникло у XII столітті, і є загальним для всіх вільних жителів Англії, на яких тоді поширювалася юрисдикція (влада) королівського суду. Слід зазначити, що загальним правом також називають систему норм, створених королівськими судами, і яка протиставляється нормам права справедливості, що створені судами совісті на чолі з лорд-канцлером.

Сучасна теорія загального права виходить з того, що судді творять загальне право, спираючись на свої уявлення про те, що є прийнятним з точки зору громадськості. Якщо існує правило, яке ґрунтується на прецедентних судових рішеннях, то до нього необхідно звернутися. Але у випадках вироблення цілком нового рішення судді неминуче нав'язують суспільству ту чи іншу точку зору з певного питання.

Однією з головних особливостей загального права є його теоретична повнота. Теоретично воно заповнює всі прогалини в англійській правовій системі. За допомогою прийому аналогії або шляхом співставлення суддя звертається до рішень у справах, що є найбільш близькими за своїми обставинами до справи, яку він розглядає. Після цього він робить висновок, яким було б рішення його попередника, коли б останній сам розглядав цю справу. При такому методі особисті якості судді не мають великого впливу -- суддя хоч і створює право, але ця правотворчість певною мірою обмежена. Ця практика дозволяє пристосувати чинне право до нових умов і надає загальному праву необхідну гнучкість. Коли ж говорять про те, що загальне право має повноту, то це означає, що воно має характер винятковості, тобто що його норми виключають дію всіх інших джерел права.

Наступною особливістю загального права є його казуальний характер, так як у ньому домінує прецедент і повністю відсутнє кодифіковане законодавство.

Загальне право, на відміну від романо-германської та інших правових систем у процесі виникнення і розвитку, було піддано незначному впливу зі сторони римського права. Це пояснюється тим, що англійське право розвивалось на своїй власній соціально-економічній, політичній, ідеологічній і концептуальній основі й не мало необхідності “переймати” й адаптовувати історично складені і підтверджені юридичною практикою норми і принципи римського права. Крім того, королівські суди не застосовували римське право у своїй практиці, бо вирішували публічно-правові спори, а не, як римське, - приватні [22, с. 169].

Відмінною рисою загального права є надання підвищеного значення процесуальному праву у порівнянні із матеріальним. У своїй практиці суди приділяли більшу увагу не стільки судовим рішенням, скільки порядку процедури прийняття рішення.

Для англійського судового процесу характерним є обвинувальний характер. У відповідності з кримінально-процесуальними і цивільно-процесуальними нормами зобов'язання за збір доказів покладаються на сторони-учасники процесу, а суд при цьому “залишається нейтральним, заслуховує й оцінює аргументи обох сторін” [17, с. 14]. У зв'язку з цим, в Англії не розвивався інститут державного обвинувачення, що представлений особливими службовими особами.

Окрім цього, зарубіжні вчені вказують на насильницький характер розповсюдження у світі загального права разом із розширенням території Британської імперії. Також, виокремлюють таку особливість загального права, як неперервність його історичного розвитку і удосконалення [11, с. 359].

Отже, англійське право за своєю структурою поділяється на загальне право і право справедливості. Загальне право - це тип права, в розвитку якого головна роль належить судовій практиці з вирішення кримінальних і цивільних справ, а також система норм, створених королівськими судами, що протиставляються праву справедливості. Норми загального права ґрунтуються на старих традиціях, що сягають своїм корінням в історичне минуле англійської державності. Загальне право становить основну частину англійської системи права, має свої своєрідні й відмінні від інших правових систем риси, зокрема воно не опинилось під впливом римського права, не знало кодифікації та приділяло більше уваги до процедури прийняття рішення (процесуальний характер). Судді є творцями загального права, а сам судовий процес ведеться в усній формі і має змагальний характер.

2.2 Право справедливості та його співвідношення із загальним правом

Система загального права потерпіла крах, оскільки приймались несправедливі рішення, неможливо було звернутись у королівський суд, а сам парламент засідав нерегулярно і не мав великого бажання втручатися в питання права з політичних міркувань. Розчаровані в загальному праві люди почали звертатись до короля з петиціями про вирішення питання по справедливості і, як виняток, бо суди їм відмовляли у справедливості і правосудді, на основі права. Тому у XIV столітті під впливом ідеї: "король як суверен правосуддя забезпечує справедливість підданим" виникає і розвивається англійське право справедливості. На початку реалізації цієї ідеї канцлер розглядав скаргу і виносив рішення на підставі моральної норми (норми "справедливості"). Так сформувалось право справедливості як система норм, які створювалися судом канцлера, щоб доповнити систему загального права [2, с. 132]. При цьому канцлер не змінював права, яке застосовувалось судами загального права. Він діяв на підставі принципу "справедливість базується на праві".

Загальне право розглядало судовий процес, як процедуру, де суддя виконує роль простого арбітра (кожна сторона повинна пред'явити докази, а суддя зробить оцінку і висновок; але жодна із сторін не може змусити іншу подати документ, який у неї знаходиться). Суд канцлера міг змусити сторону подати той чи інший документ [2, с. 133].

В результаті діяльності суду канцлера виникають додаткові норми. Так виникає певна кількість типових випадків, утворюються певні інститути (наприклад, довірча власність), концепції (наприклад, виконання договору в натурі), які базуються на юрисдикції канцлера.

З виникненням права справедливості складається становище, при якому в країні фактично діють дві системи судів: суди, що застосовують норми загального права, і суди справедливості під егідою лорд-канцлера. Така дуалістична судова система породжувала ситуації, коли один і той же конфлікт, можна було вирішити в обох судах на підставі різних положень. Однак, це не забезпечувало дотримання законності [2, с. 133].

До 1875 року право справедливості відрізнялося від загального права насамперед тим, що норми права справедливості мали інше історичне походження; ці норми міг застосувати тільки суд канцлера; у процедурі був відсутній інститут присяжних; наказ канцлера мав дискреційний характер; рішення на підставі загального права і права справедливості суттєво відрізнялись. Наприклад, за нормами загального права, у випадку невиконання договору можна тільки стягнути збитки, завдані невиконанням. Рішення на підставі загального права містило постанову тільки про формальне визнання завданих збитків. Це було недостатнім для сторони, бо вона була зацікавлена у реальному отриманні того, що їй належало за договором. На підставі загального цього досягнути було неможливо, так як жоден з позовів, що приймалися королівськими судами не вирішував цього питання. Суд канцлера дозволяв отримати припис про примусове виконання зобов'язання, яке сторона зобов'язана була виконати у натурі (згідно контракту (договору)).