Головне в будь-якому заповіті -- призначення спадкоємців. Спадкоємцями за заповітом можуть бути призначені як найближчі родичі, так і будь-які фізичні та юридичні особи, а також держава чи територіальна громада[14].

1.3 Принцип свободи при складенні заповіту

Спадкове право, будучи одним з основоположних структурних елементів цивільного права, відіграє важливу роль у житті кожної людини. Його норми є одним з достовірних показників рівня розвитку суспільства.

З набуттям чинності 1 січня 2004 р. Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у вітчизняному спадковому праві з'явилося дуже багато цікавих та дискусійних новел. Чимало з них стосується принципу свободи заповіту. Зокрема, перелік правомочностей, за допомогою яких власник спадщини може безперешкодно розпорядитися нею на випадок неминучого припинення свого життя, істотним чином розширився[16].

Відповідно до положень цивільного законодавства (ч. 1 ст. 1235 ЦК) заповідач має право залишити за заповітом усе своє майно або його частину будь-яким учасникам цивільних відносин -- як фізичним особам (незалежно від того, входять вони чи ні у коло спадкоємців за законом), так і юридичним, а також державі, територіальній громаді тощо. У цьому виявляється один з найважливіших принципів спадкового права -- принцип свободи заповіту. Заповідач, складаючи заповіт, не зв'язаний ані колом спадкоємців за законом, ані черговістю їх закликання до спадкування: навіть за умови наявності спадкоємців першої черги, заповідач може заповісти все своє майно будь-кому зі спадкоємців наступних черг чи, взагалі, зовсім сторонній особі, -- все це не впливатиме на дійсність заповіту.

Також заповідач може визначити на свій розсуд і обсяг спадщини, що має спадкуватися за заповітом, -- він вправі заповісти як усе своє майно, так і лише його частину. В останньому випадку та частина майна спадкодавця, яка не охоплена заповітом, розподіляється між спадкоємцями за законом (враховуючи і тих, хто іншу частину спадщини стримав за заповітом).

Заповідач може охопити заповітом не лише те майно, майнові права та обов'язки, які вже належать йому на момент складання заповіту, а й ті, що, можливо, належатимуть йому в майбутньому. З огляду на те, що склад спадкового майна визначаєтеся на час відкриття спадщини, не має жодного юридичного значення, чи було в наявності у заповідача майно, вказане у заповіті, на момент складання останнього. Так, якщо заповідач бажає включити до тексту заповіту розпорядження щодо будинку, який він збирається придбати, наприклад, на наступному тижні, не має жодних підстав відмовляти йому в оформленні такого заповіту -- адже якщо заповідач не придбає вказаний будинок, або ж відчужить його протягом свого життя, то заповіт у цій частині (але лише у цій) просто буде недійсним. Тому заповідачу при складанні заповіту не потрібно подавати нотаріусу чи іншій особі, яка вправі посвідчити заповіт, докази, що підтверджують його право власності на майно, яке заповідається.

Свобода заповіту виявляється й у тому, що заповідач може вказати у заповіті на певні обставини, наявність (або відсутність) яких є умовою виникнення в осіб, зазначених у заповіті, права на спадкування. Відповідно до ч. 1 ст. 1242 ЦК такі обставини можуть бути як пов'язані з поведінкою спадкоємця за заповітом, так і не пов'язані з нею -- зокрема, ними можуть бути наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо. Але при цьому слід пам'ятати, що умови, визначені у заповіті, якщо вони суперечать закону або ж моральним засадам суспільства, є нікчемними (ч. 2 ст. 1242 ЦК).

Отже, заповідач може вільно розпоряджатися своєю спадщиною -- він вправі будь-кому заповісти своє майно, розподілити його між спадкоємцями на власний розсуд, висунути до спадкоємця будь-яку з правомірних умов для отримання спадщини, а також скасувати чи змінити вже складений і посвідчений заповіт. Єдине обмеження принципу свободи заповіту полягає у необхідності додержання правила щодо виділення обов'язкової частки у спадщині, яке встановлено у ст. 1241 ЦК[10].

заповіт нотаріальний правовий

Розділ ІІ. Порядок укладення та посвідчення заповіту

2.1 Форма та зміст заповіту

Заповіт має бути складений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить в собі волю спадкодавця, яку він висловив ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця.

Ця обставина і зумовлює особливі вимоги до оформлення заповіту, оскільки після смерті особа вже не має можливості уточнити чи конкретизувати свої наміри, наприклад, яку саме частину будинку повинен успадкувати син, а яку дочка, що розумів спадкодавець під "цінними речами", які необхідно передати брату; нарешті померлий буде взагалі позбавлений можливості оспорювати цей правочин в силу природних причин.

Нотаріальна форма заповіту є умовою його дійсності. Водночас у населених пунктах, де відсутні нотаріальні контори, заповіт можуть посвідчити службові особи відповідного органу самоврядування. За кордоном -- відповідні консульські установи та дипломатичні представництва[14].

Формі заповіту у ЦК присвячено ст. 1247-1257.

Заповіт складається в письмовій формі із зазначенням місця і часу його складення. Вимога закону про зазначення місця та часу складення заповіту має важливе значення у випадку оспорювання дійсності заповіту, або виникнення спору про дієздатність заповідача на час складання заповіту, або коли існують 2 або більше заповітів і необхідно встановити, котрий з них має чинність, скасовуючи, як пізніший за часом, інші заповіти.

Посвідченню підлягають лише особисто складені заповідачем заповіти. Тому не допускається посвідчення заповіту, поданого через представника. Якщо особа за станом здоров'я не має змоги з'явитися до нотаріуса, вона може запросити останнього додому.

Заповідач підписує заповіт у присутності особи, що посвідчує заповіт. Якщо заповіт надається вже підписаним, то заповідач має підтвердити, що він підписаний ним власноруч. Якщо заповідач внаслідок фізичної вади або хвороби не може підписати заповіт власноруч, то на його прохання і в його присутності та в присутності нотаріуса або посадової особи, що має право на посвідчення заповіту, заповіт може підписати інша особа. При цьому нотаріус або посадова особа зазначає причини, з яких текст заповіту не міг бути підписаний заповідачем. Але в кожному разі спадкоємець, на користь якого складається заповіт, не має право підписувати заповіт замість заповідача[22].

Зміст заповіту складають розпорядження заповідача відносно його майнових прав та обов'язків. Оскільки склад спадщини визначається на час відкриття спадщини, немає значення, чи були в наявності зазначені у заповіті майнові права та обов'язки на момент складання заповіту (ст. 1236 ЦК).

Отже, при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається надання доказів про наявність у нього певного майна, яке вказане в заповіті. Якщо таке майно на момент відкриття спадщини буде втрачене, відчужене тощо, то в цій частині заповіт буде недійсним.

Заповідач сам вирішує, чи заповісти усе своє майно, чи тільки його частину. Якщо у заповіті згадується тільки частина майна, яке належить спадкодавцю, то решта розподіляється між спадкоємцями за законом (ст.ст. 1261 -- 1265 ЦК). При цьому до кола спадкоємців за законом, які спадкуюгь не вказану в заповіті частину майна, входять і ті особи, які частину спадщини отримують за заповітом (ст. 1245 ЦК). Проте не спадкуюгь не заповідану частину майна ті спадкоємці за законом, які заповітом позбавлені права на спадкування (ч. 2 ст. 1235 ЦК).

До спеціальних розпоряджень заповідача належать:

1) підпризначення спадкоємця (субституція);

2) заповідальний відказ (легат);

3) покладення;

4) встановлення сервітуту.

Крім того, заповідач вправі зробити розпорядження, що стосуються організації похорону, увічнення його пам'яті; розпорядження його особистими паперами[21].

2.2 Нотаріальне посвідчення заповіту

Заповіт як нотаріальна дія не має чітко визначеного місця його вчинення. Він може бути посвідчений як державним нотаріусом, так і приватним, органами та посадовими особами, які входять до складу системи нотаріату, а також посадовими особами, яким чинне законодавство надає право посвідчувати заповіти; останні за своїм значенням прирівнюються до нотаріально посвідчених.

Перед посвідченням заповіту необхідно уважно вислухати особу, яка звернулася за вчиненням цієї нотаріальної дії, для виявлення її дійсних намірів, та роз'яснити цій особі її права та обов'язки.

З огляду на те, що заповіт є угодою, необхідно насамперед установити ті факти, що є передумовою і для вчинення будь-якої нотаріальної дії взагалі, і для посвідчення угоди зокрема. Насамперед, необхідно встановити особу громадянина, який звернувся до нотаріуса за посвідченням заповіту, і перевірити його дієздатність. Особа громадянина встановлюється за паспортом або іншими документами, які виключають будь-які сумніви щодо особи цього громадянина. Дієздатність перевіряється в усній бесіді з громадянином та визначається встановленням його віку. Заповіт посвідчується лише від імені дієздатних громадян.

Особливостями заповіту є те, що він являє собою особисте волевиявлення громадянина. Про таке волевиявлення може йти мова лише щодо громадянина, який досяг повного обсягу дієздатності.

Нотаріус перед посвідченням заповіту зобов'язаний роз'яснити заповідачеві його права.

Заповідач має право:

- залишити за заповітом усе своє майно або частку його, в тому числі предмети домашньої обстановки та вжитку;

- заповісти майно одній або кільком особам - тим, які входять, і тим, які не входять до кола спадкоємців за законом, юридичним особам, а також державі;

- у разі складення заповіту на користь кількох осіб зазначити в ньому, в яких частинах заповідається майно кожному зі спадкоємців;

- позбавити в заповіті права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом;

- будь-коли змінити чи скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий.

У заповіті громадянин викладає розпорядження майнового характеру. Нотаріус перед посвідченням заповіту не вимагає від заповідача доказів, що підтверджували б його право на заповідане майно - адже сам заповіт набере сили тільки зі смертю заповідача, і спадкова маса визначатиметься надень його смерті.

Нотаріус зобов'язаний приділити увагу викладенню волевиявлення заповідача так, щоб заповіт не містив виразів, які несуть у собі протиріччя.

Якщо заповідається належне громадянинові майно, що його можна ідентифікувати, то в тексті заповіту наводяться ознаки, які визначають саме цей об'єкт.

До заповіту може бути включено розпорядження немайнового характеру (про порядок проведення захоронення заповідача, встановлення надгробка, бажання призначити опіку над неповнолітніми тощо). Але слід зазначити, що ці розпорядження немайнового характеру не впливають на виникнення права власності у спадкоємців на заповідане майно у разі, коли вони не виконуються.