Одержувана з них приватно-сеньйоріальна рента була в цей період головним забезпеченням існування феодалів. Майже повсюдно селяни знаходилися або в особистій (більш важкій), або в поземельній (більш легкій) приватно власній залежності від своїх сеньйорів.

Особисто залежні селяни (нетіви, пізніше віллани) складали значну, однак поки ще не переважну частину селянського населення (близько 30-40%). Вони несли важкі сільські барщини, платили різні сервільні повинності: "шлюбну подать", "посмертний збір". Їх права на земельний наділ не були захищені законом. Поземельно залежні селяни, якщо несли панщину, проте менш важку (часто поурочну), платили в основному натуральну, пізніше і грошову ренту, не несли сервильних повинностей, мали більш захищені права на земельний наділ. Вони складали більшу частину залежного селянства.

Розділ ІІ. Аграрна система в Англії від нормандського завоювання до XVI ст.

2.1 Посилення королівської влади в Англії з середини ХІ до початку ХІІІ ст. Вільгельм Завойовник і Генріх ІІ

Вільгельм Завойовник, захопивши при завоюванні до 1/7 усієї території тодішньої Англії, роздав землі частково своїм приближеним і оголосив, що верховним власником землі є король. Скорення Англії супроводжувалося масовою конфіскацією землі в місцевого населення. Панівний клас у такий спосіб стає в основному нормандським за походженням. У середовищі феодалів у цей час розрізняються наступні категорії: 1)барони -- великі землевласники, безпосередні власники королівської землі; 2) лицар, що також одержували землю від короля і 3) землевласники, що тримали землі від баронів.

Лорди, що тримали землі безпосередньо від короля, вважалися "головними власниками". Усі вони, що передавали землю далі, називались посередніми, "середніми", лордами і баронами. Їх володіння складали маєтки - манори, навколо яких групувалися більш дрібні власники, що одержали землі від лордів. Особливістю Англії було те, що в ХІст. більше половини орної землі знаходилось у руках "головних власників". У ХІІІст. йде процес розвитку феодальної ієрархії. Безпосередні власники королівських земель передають володіння власним васалам, останні, у свою чергу, ще далі.

Термін "манор", невідомий у середньовічних джерелах і конкретне значення здобув в історіографії другої половини ХІХ століття. Виноградов охарактеризував його в такий спосіб. "Так названа маноріальна система, по суті, полягає у певному зв'язку між двома аграрними організаціями -- поселенням селян, що обробляють свої поля, і панською економікою, пов'язаною з цим поселенням і залежною від праці, яку виконують.

Громада, сплачуючи внески, фермери, що орендують землю за ренту, робочі без свого незалежного господарства -- усі вони можуть бути підпорядковані якому-небудь лордові, але цей зв'язок не буде маноріальним. Два елементи необхідні для створення маноріальної організації: селянське село й оброблювана при його допомозі панська економіка". [10,12]

Також характерним явищем для манора, за словами Е.А.Космінського, є те, що селяни не мали свободи.

Відміною рисою Англії після нормандського завоювання була сильна королівська влада. Вільгельм залишив за собою значну частину земель, котрі обробляли, значна частина лісів, що складали близько 1/3 території, була перетворена в королівські мисливські заповідники. Володіння баронів не складали суцільної території, як це було у Франції. Так як роздача земель вироблялася Вільгельмом поступово, у міру завоювання країни, то в руках нормандських баронів зосередились маєтки, які були розкидані по різних графствах Англії. "А це приводило до того, що король був сильніше кожного з його васалів". [13, 28]

Важливим етапом розвитку феодальної державності стало правління Генріха ІІ (1154-1189). Його військова реформа привела до концентрації військової влади в руках короля, створила свого роду противагу військовій силі баронів. Судова реформа серйозно вторглась у феодальну юрисдикцію останніх. Відтепер кожна вільна людина одержувала можливість за визначену плату перенести розгляд своєї справи із суду феодала в королівський суд.

Зростаюче невдоволення власників королівською сваволею змушувало наступних монархів приймати хартії, у яких вони відміняли "худі звичаї, якими несправедливо було утиснуто королівство Англії".

Особливим невдоволенням користувалася політика Іоанна Безземельного (1199-1216): нескінченні стягування платежів і субсидій, не передбачених звичаєм, конфіскація без суду маєтків. Усе це змусило феодалів узятися за зброю, це підтримали лицарі і городяни. Підсумком цього стало підписання в 1215 році Іоанном Великої Хартії Вільностей. Вимоги Хартії відбивали насамперед інтереси церковних феодалів і баронів, "головних власників".

Хартія докладно визначила васальні відносини, обмежила певні права короля. Так, друга стаття установила, що сума рельєфу залежала від розміру землеволодіння, що переходило по спадковості, "відповідно до древнього звичаю ф'єфів". Стаття третя взагалі звільняла неповнолітнього спадкоємця від сплати рельєфу.

Також був урегульований порядок спадкування й опіки над спадкоємцями васалів (ст.4-5).

Хартія відобразила інтереси лицарства, однак, права лицарів сформульовані дуже лаконічно. Стаття 60 вимагала від феодалів дотримуватися усіх звичаїв і вимог, які встановлені у відношенні до королівських власників.

Зміни відбулися й у середовищі селянства. Завойовники намагались установити тут ті ж порядки, що існували у Франції: збільшуються феодальні платежі і повинності, маса вільного і напіввільного селянства переводиться на положення кріпаків.

Покріпачення англійського селянства було прискорено земельним переписом, проведеним Вільгельмом у 1086 році. По всій країні були розіслані спеціальні королівські посланці, що складали докладний огляд кількості землі, залежних селян, доходів, худоби і т.д. по кожному манору. Результатом перепису стала так звана "Книга страшного суду".

Значна частина населення (38%) була віднесена в ході перепису до розряду вілланів. До Хіст. віллан остаточно стає кріпаком. Основний його обов'язок -- робота на панщині - доходила до трьох і більш днів у тиждень.

До особливої категорії були віднесені коттарії (32%), що володіли невеликими наділами, що не входили в загальну суму общинних полів.

Вони відбували панщину в розмірі одного дня в тиждень. Крім землеробства вони, як правило, займалися ще і ремеслом.

Була невелика кількість двірських людей -- сервів (9%), вони не мали земельних наділів, а виконували лише різні роботи у панській садибі. До ХІІст. серви як окрема категорія зникають, злившись з вілланами.

"Однак навіть після нормандського завоювання в англійському селі зберігався прошарок вільного селянства (12%). Такий селянин сплачував феодалові платежі, ніс на його користь повинність, підкорявся лордові в судовому відношенні. Але він міг піти з маєтку, продати, подарувати свою землю і вважався особисто вільним". [13,124]

Тримання завжди породжували для власника різного роду обов'язки на користь вищестоящого пана. Характер цього "тримання" визначав юридичне значення самого тримання, тобто обсяг і тривалість прав на земельний наділ. Основним було розходження між вільними і невільними власниками.

Повинності вільних власників були строго визначені, а обов'язки невільних власників не були зафіксовані, також вони не користувалися захистом королівських судів, тобто усі суперечки розглядалися на основі місцевих звичаїв маноріальними судами.

"Тільки в XVст. суди "справедливості" почали захищати вівланські тримання, спираючись на маноріальні звичаї". [3,18]

2.2 Основні вільні тримання в ранньому Середньовіччі

Основними вільними триманнями були лицарська служба і сокаж. Тримання по лицарській службі зобов'язувало спочатку до військової служби впродовж 40 днів у рік, але до середини ХІІ століття, з розвитком найманих військ особиста служба була замінена сплатою "щитових" грошей. Іншими феодальними повинностями були як при триманні по лицарській службі, так і при триманні по сокажу оплата шлюбу дітей власника, а також визначена плата при переході тримання до спадкоємців власника. Сокаж часто був зв'язаний з уплатою грошової феодальної ренти. Лорд, маючи право опікувати малолітніх дітей, що залишилися після смерті власника, користувався доходами їхнього майна, також він мав право одержувати допомогу від утримувача в різних урочистих випадках (видача заміж старшої дочки, посвята в лицарі старшого сина і т.д.). У випадку, якщо власник не залишав спадкоємців, його майно діставалося лордові.

Незалежно від повинностей, що несли вільні власники, вони розпадалися на різні групи з погляду повноважень власника.

В інших випадках власник одержував землю довічно або тимчасово, у цьому випадку він мав так названими поворотними правами. Землі при таких триманнях поверталися до лорда при певних умовах: смерть самого власника, відсутність прямих нащадків і т.д.

Однак існували і "заповідні" маєтки. Вони переходили, як правило, до старшого сина.

Права на нерухомість носили за англійським правом двоякий характер: у першому випадку особі належало володіння речі; а в другому -- він міг одержати володіння лише в майбутньому. Крім "повернених" прав, до них відносилися і так названі "вичікувальні" права, тобто права на одержання якого-небудь майна після закінчення попереднього на нього права.

Історія земельної власності в Англії в період феодалізму - це історія боротьби за право розпорядження земельними триманнями, так як відчуження тримання означало визначену небезпеку невиправного несення феодальних повинностей. Зокрема, у 3-їй редакції Великої Хартії Вільностей була заборона продавати землю, не залишаючи частини, достатньої для забезпечення повинностей, що належать лордові.

При відчуженні землі власник міг або поставити здобувача на своє місце в ланці феодальних відносин (субституція), або передати йому землю як своєму васалові, тобто створити нову низову ланку цього ланцюга (субінфеодація). Обидва ці випадки були пов'язані з визначеним ризиком для лорда.

У першому випадку новий власник міг виявитися незабезпеченим або несправним у виконанні повинностей. В другому випадку основний власник одержував від свого нового васала при відчуженні його землі грошову суму, що вислизає від домагань лорда. Щоб застрахувати себе від подібного ризику, у ХІІІст. установили ряд стягнень при відчуженні землі в основному для "головних держателів", які одержали землю безпосередньо від короля. Так, останні повинні були довести, що це відчуження не принесе шкоди короні. У той же час королі не були схильні підтримувати намагання баронів заборонити відчуження землі взагалі.

У 1290 році статут за яким тримання можуть бути вільно відчужувані в порядку субституції, але в той же час заборонив субінфеодацію і тим самим утруднив створення в Англії нових тримань.

Однак воля відчуження земель не поширювалася на передачу церковних земель. Це було пов'язано з тим, що відчуження земель монастиря вело до припинення феодальних повинностей. Часто колишні власники одержували свою землю назад від монастиря на льготних умовах. Від цього страждали не тільки інтереси лордів, але і корони, тому що землі "мертвої руки" не могли ні при яких умовах стати виморочними або якось інакше надійти короні.

У Великій Хартії Вільностей 1215 року з цього приводу було сказано, "що у випадку передачі землі монастирям зі зворотним отриманням її власником, тримання проголошується незначним і земля може бути відібрана лордом".[3, 22]

Однак боротьба баронів і церкви продовжувалася і далі, і в 1279 року був виданий спеціальний "Статут мертвої руки", що підтверджував заборону відчуження землі на користь церкви без дозволу лорда. Але слідом за цим статутом королі самі почали видавати за плату дозвіл на продаж і дарування земель монастирям і тим самим, фактично, звели нанівець дію "Статуту мертвої руки".