Відчуження земель у феодальній Англії було пов'язано з рядом труднощів і для набувача. Він завжди стояв перед ризиком, що земля буде в нього відібрана спадкоємцем основного власника. Тому при відчуженні землі середній власник давав гарантію набувачеві, де обіцяв йому відшкодування у випадку, якщо земля в нього буде відібрана.

В англосаксонський період перехід прав на землю відбувався в силу письмового документа, але при нормандських королях установився погляд, що документ сам по собі служить тільки доказом, але не переносить прав на землю. [3, 27] Тільки фактичний вступ у володіння нею і видалення з ділянки колишнього власника вважалося передачею землі.

Іншим способом передачі земельних прав було оформлення угоди у вигляді судової суперечки з наступною угодою, що вноситься у судові документи. Щоб кожен учасник мав підтвердження своїх прав, виготовлялися "іззубренні документи" -- два однакових тексти писалися на двох половинках пергаменту, що потім разрізався по зиґзаґоподібній лінії. При судовій реєстрації угоди виготовлявся потрійний іззубренний документ, корінець якого залишався в архіві суду.

У земельних документах обговорювалися гарантії і передбачалися всі можливі ускладнення земельних тримань, так що англійські юристи навіть зробили земельні угоди особливою галуззю своєї професії, тому вони не підтримували реформи загального англійського права.

2.3 Головні інститути у праві середньовічної Англії

Феодальне землеволодіння не знало застави в тому вигляді, у якому цей інститут відомий у римському або сучасному праві, тобто, коли кредитор у випадку невиконання зобов'язання боржником, отримував можливість задовольнити свої вимоги за рахунок вартості закладеного майна. У ХІ-ХІІст. боржник іноді передавав свою землю на термін кредиторові до виплати боргу. Якщо кредитор не зараховував доходи від ділянки в рахунок погашення боргу, а залишав їх собі, то угода вважалася розтрачальною і грішною та називалася "мертва застава".

У ХІІІ і ХІVст. застава відбувалася найчастіше у формі передачі власності на ділянку з умовою зворотної передачі власності у випадку сплати. Але якщо боржник не платив у назначений термін, то він втрачав право на повернення землі, тому що королівські суди не визнавали за боржником права на зворотне одержання землі після сплати боргу. Тільки суд канцлера в XVIст. почав надавати таким боржникам можливість одержати назад свою землю в силу "справедливості викупу".

У період утворення в Англії Common Law виник дуже важливий інститут, що спочатку суперечив цьому праву, але потім став однією з основних особливостей останнього. Цей інститут у сучасному виді називається "довірча власність" - "трест", але при своєму виникненні він іменувався "цільовим призначенням. [3, 31]

Його сутність полягала в тому, що одна особа передавала іншій у власність своє майно або його частину для того, щоб отримувач, ставши власником, керував майном і використовував його в інтересах колишнього власника. Віддача майна з цільовим призначенням нерідко використовувалася для відхилення від повинностей і для приховання майна від кредиторів.

Крім цього передача з цільовим призначенням була єдиним способом перетворити один вид земельного тримання в інший, дати можливість володіти нерухомим майном таким колективам, як гільдії і т.д.

Протиріччя з "загальним правом" полягало в тому, що, за останнім, особа, що віддала майно з цільовим призначенням, мала не бути його власником, ним ставав отримувач. Якщо він порушував довіру і неправильно розпоряджався майном, то королівський суд не давав впливати на нього. Але так як це було пов'язано з порушенням обіцянки, тобто мова йшла про питання честі, то в другій половині XIVст. цільові призначення були узяті під захист судів справедливості.

Було зроблено безліч спроб боротися з цим інститутом. Але в 1535 році був виданий спеціальний статут, що визнав права власників, що передавали кому-небудь майно з визначеною метою.

Поряд з довірчою власністю виник ще один нефеодальний інститут -- термінова оренда, пов'язаний з феодальними повинностями, який з'явився вже в ХІІІст.

Кредитори, які давали гроші в борг землевласникам, одержували грошову ділянку і користувалися її доходами, що заміняли їм заборонені відсотки. Уже на початку ХІІІст. стала розвиватися оренда землі вільними землевласниками. Така оренда розвилася настільки, що Common Law взяло в 1235 році орендаря під свій захист і надало йому позов для захисту від землевласника, якщо цей бажав зігнати його з ділянки до кінця терміну оренди". [3, 94]

У феодальній Англії не існувало будь-якої єдиної системи спадкування. [16, 47] Сімейне і спадкоємне право визначалося інтересами охорони феодальних тримань. Питання встановлення і розірвання шлюбу, а також відносини між чоловіками регулювались канонічним правом, але майнова сторона сімейних відносин регулювалася "загальним правом".

В праві Англії власність поділялась на два види: реальну і персональну. Це розходження не збігалося з розходженням між рухомим і нерухомим майном. Перехід прав на землю і пов'язані з ними права складали категорію "real property" і визначались одними правилами, а перехід прав на personal property -- іншими.

Феодальне право не відразу допустило спадкування земельних тримань. Спочатку після смерті власника земля поверталася лорду, і спадкоємець повинний був просити в останнього дозвіл на її викуп. На початку ХІІст. було встановлено, що землі головних власників і власників від них повинні переходити до їхніх нащадків, а виплати панові набували вид однієї з феодальних повинностей.

Наприкінці ХІІст. старий звичай поділу спадщини порівно між усіма синами змінився принципом майорату. Він забезпечував більш справне несення повинностей, запобігав поділу спадщини. Ніяким іншим спадкоємцям землі не передавалися. Common Law не знало такого інституту спадкування, як заповіт. Обхід цих правил був можливий тільки в порядку передачі за життя землі в довірчу власність, з покладанням на одержувача обов'язку розподілити її після смерті попереднього власника. [3, 98]

Розпорядження землею за заповітом було допущено тільки в 1540 році.

Сильним феодалом в Англії була і церква. Боротьбу з католицькою церквою юридично почали в 1351 році, коли був виданий статут "про провізорів", який не допускав заміщення кафедр єпископів іноземцями. У 1393 році іншим статутом було заборонено перенесення на розгляд римського папи справ, що могли бути дозволені англійськими судами. Але крім боротьби за невтручання римських пап у внутрішні справи Англії, англійський уряд ще з кінця ХІІІст. вів боротьбу проти розширення церковного землеволодіння. У 1279 році був виданий статут "De viris religiosis", в силу якого заборонявся подальший ріст церковного землеволодіння. [3,112] А на початку XVст. англійський уряд використовуваd часткову секуляризацію церковних земель. Королівська влада бачила в церковних землях джерело для покриття витрат, що давало їй можливість зайняти незалежне положення у відношенні парламенту. Після проголошення короля Генріха VІІІ главою церкви він провів за допомогою парламенту секуляризацію монастирського майна (1536-1540р.).

Розділ ІІІ. Джерела земельних відносин в Англії в ХІІІ ст.

3.1 Джерела маноріального походження та урядові джерела

Тепер варто звернутися до юридичної сторони поземельних відносин. Аграрна історія Англії має у своєму розпорядженні величезний фонд різноманітних джерел.

Серед матеріалів для аграрної історії ХІІІст. (розквіт феодалізму) на першому місці стоять ті, котрі були складені виробництвом феодальних вотчин. Тут на першому місці слід назвати маноріальні описи, так звані екстенти манорів. Ці описи, що звичайно складаються на підставі доказів найбільше важливих, тобто найбільш заможних селян, дають докладне перечислення всіх тримань у манорі, як вільних так і кріпаків, з усіма їх повинностями. Часто дається опис і доменіальної землі. Сам термін "екстент" або "екстента" припускає, що повинність власників і прибутковість домена дані в грошовій оцінці. [8,112] Але звичайно термін "екстент" додається до всіх описів такого типу, незалежно від того, чи є в них грошові оцінки доходів і повинностей.

Іншим джерелом маноріального походження є протоколи маноріальних курій. Ці протоколи, що містять короткі записи всіх справ у маноріальних куріях, із вказівкою штрафів і мита, що йшли лордові, з рішеннями маноріальних журі, іноді з установленням норм маноріального звичаю, включають у себе величезний матеріал, що малює внутрішнє життя манора, побут в багатьох аспектах.

Однак, як відзначає у своїй роботі "Дослідження з аграрної історії Англії ХІІІст." Е.А.Косминський, спеціальні дослідження з кінця ХІХст. стали висувати на перше місце третій вид маноріальних джерел -- приказні звіти. Це джерело являє собою щорічні звіти старостів і прикажчиків про усі доходи і витрати маноріального господарства як грошових, так і натуральних, з урахуванням кількості панщинних робіт, як виконаниних, так і замінених грошовими платежами. Це джерело враховує дрібні подробиці побуту доменіального господарства. Жодне джерело, за словами Космінського, не може дати такого багатого матеріалу на питання про зв'язки доменіального господарства з ринком.

Ще одним важливим джерелом маноріального характеру є інструкції прикажчикам і старостам, що стосуються різних сторін керівництва господарством домена і складання звітів. Зокрема, це джерело висвітлює життя панського двору і роль у ньому невільних двірських робітників.

Ці чотири розряди джерел мають одне важливе, загальне -- усі вони маноріального походження і малюють життя манора з точки зору доменіального господарства і маноріальної адміністрації. Ці джерела характерні, як правило, для великих церковних, рідше світських володінь півдня і сходу Англії.

На наступному місці в роботі "Дослідження з аграрної історії Англії ХІІІст." ставляться матеріали урядового характеру: опису, судові справи, юридичні трактати, законодавчі акти і т.д. Діяльність урядових комісій і об'їзних суддів підсилюється під час правління Анжуйскої династії. Усілякі фінансові і судові розслідування складають найважливіший розділ джерел по аграрній історії Англії.

Серед них перше місце належить так званим Сотенним Сувоям 1279 року, що являє собою володарюючий кадастр, який своєю докладністю і точністю в багато разів переважає Книгу Страшного Суду. До цієї ж групи джерел варто віднести такі джерела, як описи, що складаються для спеціальних цілей -- при переході тих або інших володінь у руки короля з нагоди конфіскації або смерті "головного тримача", а також звіти, що складаються чиновниками, яким було доручене керування цими володіннями.

До числа описів такого типу варто віднести також опис церковних володінь і церковних доходів, що вироблялися декілька разів протягом ХІІІст. З них найважливішою є "Церковна таксація папи Миколи ІV" 1291 року.

Існує також безліч інших джерел, однак найбільший інтерес мають лише "масові" урядові описи, тому що вони стосуються не тільки маноріального господарства, але дозволяють вийти за його межі, хоча вони, звичайно, менш детальні, ніж екстенти манорів.

Серед таких "масових" джерел, як зазначалося вище, найбільш цінними були Сотенні Сувої 1279 р. "Сотенні Сувої описують церковні і світські володіння, і дрібні і великі, і типові манори, і такі утворення, що навряд чи можуть бути названі манорами". [8, 125] Важливим в цьому джерелі є те, що всі частини опису складені одночасно, а тому не може бути неправильне поєднання в одній картині рис, які йдуть від різних періодів.

Район, охоплений Сотенними Сувоями 1279 р., переважає район землеробства (Верхня Темза, Уз, Авон), де зберігається панщина, тобто тут були цілком сприятливі умови для повного розвитку маноріальної системи.