І таке панування має бути ефективним, що можливо лише тоді, коли воно закріплюється певними правилами (правовими нормами) обов'язковими для всіх членів суспільства - як власників так і невласників [48, с.241]. І тут, таким чином, ми підходим до розуміння правових відносин власності. В теорії правової науки правові відносини (правовідносини) визначаються як врегульовані нормами права суспільні відносини, що виникають між двома і більше суб'єктами, які мають правосуб'єктність (правоздатність і дієздатність), з приводу задоволення ними своїх матеріальних і духовних потреб та інтересів, і між ними якими існує правовий зв'язок у формі суб'єктивних прав, свобод та обов'язків, які підтримуються, охороняються та не забороняються державною або всім суспільством, а також не супечать принципам права, вимогам держави і суспільства. (Кравчук В. Теорія держави і права. - Тернопіль, 1999-с.87) В суспільстві з державно-правовою надбудовою економічні відносини власності отримують своє юридичне закріплення. На мою думку, правильним буде стверджувати, що правові норми (тобто норми позитивного права) у своєму виникненні зумовлені необхідністю юридично врегулювати і закріпити уже існуючі у суспільстві економічні відносини власності. Тобто, спершу виникли саме економічні відносини власності, що згодом отримали свою правову регламентацію. В класичній західній юриспруденції право власності розглядається як найбільш повне панування людини над річчю. Таке розуміння власності було запозичене з римського права і закріплено в тексті законодавства [43, с.205]. Вітчизняні ж науковці, ведучи мову про право власності, традиційно розмежовують об'єктивне право власності і суб'єктивне право власності. Аналіз права власності може вестись як на рівні всього суспільства, так і на рівні індивідуальної поведінки. В першому випадку об'єктом уваги стає режим власності як цілісна система, в другому - окремі права як складові елементи цієї системи. В першому випадку мова ведеться про право власності в об'єктивному змісті, в іншому - в суб'єктивному змісті або про суб'єктивне право власності. Щоб визначити право власності в об'єктивному змісті, необхідно виявити специфічні ознаки, притаманні суб'єктивному праву власності. Виявлення вказаних ознак дозволить відобразити їх у визначеннях права власності як в об'єктивному, так і в суб'єктивному змісті [21, с.295]. Зміст суб'єктивного права власності складають належні власнику повноваження щодо володіння, користування та розпорядження річчю. Вказав правомочності, як і суб'єктивне право власності, являють собою юридично забезпечені можливості поведінки власника, вони належать йому до того часу, доки він залишається власником. У тих випадках, коли власник з тих чи інших причин не може реально ці правомочності здійснити, він не позбавляється ні самих правомочностей, ні права власності в цілому. Щоб розкрити зміст права власності, необхідно дати визначення кожній з належних власнику правомочностей. Правомочність володіння - юридично забезпечена можливість господарського панування особи над річчю. Мова йде, слід підкреслити, про господарське панування над річчю, що зовсім не означає, що власник повинен безпосередньо утримувати річ. Володіння річчю може бути законним і незаконним. Законним визнається володіння, яке здійснюється особою на законних підставах. Інакше таке володіння називається титульним. Титульне володіння насамперед належить самому власнику [48, с.244]. Незаконне володіння на правові підстави не спирається, а тому являється безтитульним. Речі, за загальним правилом, находяться у володінні тих, хто має право на володіння. Вказана обставина дозволяє при розгляді спорів з приводу речі виходити з презумпції законності фактичного володіння. Інакше кажучи, той, у кого річ знаходиться, вважається таким, що має право на володіння нею, коли не буде доведено зворотнє (ст.49 Закону України “Про власність”). Незаконні володільці в свою чергу поділяються на добросовісних і недобросовісних. Недобросовісним визнається володілець, що знав або повинен був знати, що його володіння незаконне (ст.148 ЦК України). Добросовісним є володілець, що не знав і неповинен був знати про незаконність свого володіння. Правомочність користування - юридично забезпечена можливість вилучати з речі її корисні властивості в процесі її особистого чи виробничого споживання. Як правило, правомочність користування спирається на правомочність володіння. Разом з тим правомочність володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб - титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими - користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо інших титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акту чи закону [48, с.245]. Правомочність розпорядження - юридично забезпечена можливість визначати долю речі вчинення щодо неї дій, що мають юридичне значення. Тут треба мати на увазі наступне. У випадках, коли власник будь-яким чином відчужує річ, вступаючи у зобов'язальні правовідносини , не виникає сумнівів, що відбувається розпорядження річчю. Значно складніше юридично кваліфікувати дії власника щодо речі, коли він знищує непотрібну річ, викидає її або, коли річ є споживаною і розрахована на використання лише в одному акті виробництва, або споживання. Якщо власник викидає чи знищує річ, то розпорядження річчю відбувається шляхом вчинення односторонньої угоди, оскільки, воля власника спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в результаті одноразового використання речі, то воля власника все ж спрямована на вилучення з речі її корисних властивостей, а не на припинення права власності. Тому в вказаному випадку має місце лише здійснення правомочності користування річчю [21, с.297]. Виходячи з вищевказаного, можна визначити, що суб'єктивне право власності - це закріплена за власником юридично забезпечена можливість, право за своїм розсудом володіти, користуватись та розпоряджатись належним йому майном, здійснювати щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать закону і не порушують права інших суб'єктів. Тепер, якщо знову згадати визначення права власності, що сформувалось в класичній західній юриспруденції, де воно визначається як найбільш повне панування особи над річчю, то можна прийти до висновку, що в даному випадку право власності розглядається в суб'єктивному розумінні, з точки зору правомочностей власника щодо речі. Проте, як уже підкреслювалось, право власності - це і система норм, інститут законодавства, На сьогоднішній день відносини власності опосередковуються (регулюються) нормами різних галузей права. Природа цього інституту має комплексний характер, оскільки, поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми інших галузей права: конституційного, кримінального, адміністративного тощо [48, с.241]. В об'єктивному розумінні право власності - це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. Об'єктивне право власності складається з норм, які закріплюють володіння, користування та розпорядження майном, а також з норм, які охороняють і захищають права власника від протиправних дій інших осіб [26, с.12]. Незважаючи на те, що норми щодо врегулювання відносин власноті містяться в різних галузях права, насамперед право власності - це інститут цивільного права. Саме норми цивільного права найбільшою мірою врегульовують відносини власності. Тепер слід визначити місце інститут права власності серед інших інститутів цивільного права. Інститут права власності регулює систему майнових відносин власності. Динаміка відносин власності, тобто перехід матеріальних благ від одних осіб до інших, регулюється зобов'язальним правом. Як зазначав Д.Г. Генкін, система власності опосередковується лише правом власності, а динаміка власності - як право власності, так і іншими інститутами права власності. В динаміці відносин власності здійснення власником належних йому правомочностей може бути юридичним фактом, який порушує інші правовідносини [38, с.93]. Можна навести ряд відмінностей що дозволяють розмежувати право власності і зобов'язальне право [25, с.43]: різні об'єкти відносин власності і зобов'язальних відносин. У першому випадку об'єктом є річ (майно), у другому - дія (послуга); різний характер правовідносин власності і зобов'язальних правовідносин. Праву власності власника протистоїть обов'язок усіх інших суб'єктів своїми діями не порушувати це право. Тобто порушити право власності може будь-який суб'єкт, в той час як порушником в зобов'язально-правових відносинах може бути лише інша сторона зобов'язання; безстороковий характер права власності; різні підстави виникнення прав власності і зобов'язальних прав; різний порядок передачі прав власності і зобов'язальних прав; різний порядок припинення прав власності і зобов'язальних прав; незалежність власника від інших суб'єктів при здійсненні ним своїх повноважень за правом власності. Можна наводити і інші критерії для розмежування інститутів права власності та зобов'язального права. Крім того, не слід змішувати право власності та авторське право і право промислової власності. В науковій літературі уже визнано, що авторське право і право промислової власності є окремими цивільно-правовими інститутами [48, с.418]. В такому випадку слід визнати помилковим положення п.2 ст.13 Закону України “Про власність”, де до об'єктів права приватної власності віднесено результати інтелектуальної праці. Це обгрунтовується тим, що є принципові відмінності в об'єктах права власності і права інтелектуальної власності, в особливостях виникнення і припинення права власності і права інтелектуальної власності, в характері правомочностей власника, в способах захисту порушних прав тощо. Таким чином, норми права власності не поширюються на суспільні відносини, пов'язані з створенням і використанням результатів інтелектуальної діяльності. Підсумовуючи усе вищесказане слід зазначити, що більшість вітчизняних цивілістів виходячи з того , що право власності як інститут цивільного права і право власності як суб'єктивне право являють собою різні, хоча і взаємопов'язані правові явища. Тобто взаємозв'язок між об'єктивним правом (сукупність правових норм) і суб'єктивним правом (сукупність правомочностей власника) не виключає того, що в науці цим явищам повинні відповідати два різні поняття. Проте, як зазначав В.П. Грибанов [23, с.359], ряд цивілістів, в тому числі і А.В. Венедиктов (А.В. Венедиктов “Государственная социалистическая собственность” - М. 1948), Ю.К. Толстой (Ю.К. Толстой “Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР” - Л.: ЛГУ, 1935), О.С. Іоффе (О.С. Иоффе “Советское гражданское право” - Л.: ЛГУ, 1958), робили спроби дати єдине визначення права власності. При цьому робився ухил в сторону суб'єктивного права власності. В.П. Грибанов, в свою чергу, запропонував своє єдине визначення права власності: право власності - встановлена державою сукупність правових норм, що закріплюють історично визначену форму присвоєння засобів і продуктів виробництва шляхом встановлення належності майна певним особам, визначення обсягу і змісту правомочностей по використанню належного їм майна, а також гарантій їх здійснення. Як на мене, з таким визначенням права власності, в принципі, можна погодитись. Але слід підкреслити такі моменти: таке визначення є суто науковим; в будь-якому випадку слід пам'ятати (і говорити) про два аспекти права власності: об'єктивний і суб'єктивний; існує думка про те, що нагальної необхідності в єдиному визначенні права власності не існує, оскільки, у будь-якому разі воно не буде ідеальним і піддаватиметься критиці [48, с.267]. 1.2 Історичний процес виникнення права приватної власності Для з'ясування суті інституту права власності, на мою думку, важливим є дослідити сам історичний процес виникнення права власності.