Дане питання є більш складним, Традиційно у науковій літературі об'єкти права власності визначають насамперед, як речі, тобто об'єкти матеріально світу, що мають певну економічну цінність для людини і господарчо освоєні.

Проте висловлюються і інші думки. Зокрема про те, що об'єктами права власності є не які-небудь матеріальні чи нематеріальні об'єкти, а певні набори прав. Тобто не сам ресурс являється об'єктом права власності, а набір, пучок прав на його використання. Відносини власності слід розуміти як відносини між людьми, а не як відносини “людина - річ”. Будь-який акт обміну є ні чим іншим, як обміном наборами правомочностей. Будь-який товар - це певна сума не лише його споживацьких або виробничих характеристик, але і пов'язаних з ним прав і обмежень. Цінність товару залежить і від одного, і від другого. Чим ширший набір правомочностей, закріплених за ресурсом, чим точніше вони визначені і надійніше захищені, тим вища його корисність. Тому і власна річ, і річ ,узята на прокат , будуть мати різну корисність, цінність для особи, навіть якщо вони фізично цілком ідентичні.

На противагу вищенаведеній думці, у науковій літературі більш поширена думка про те, що об'єктом права власності є речі, тобто засоби виробництва, предмети споживання, предмети природи як у натуральному стані, так і створені людською працею, що можуть служити для задоволення потреб людини [49, с.114].

Е.А. Суханов [45, с.25] зазначає з цього приводу, що об'єктом права власності може бути майно (про можливі значення цього терміну мова піде далі), що має економічну цінність. Виходячи з економічної природи відносини власності, можна іноді зробити висновок, що об'єктом права власності здатне бути все, що може відчужуватися як товар, бути предметом ринкових відносин. Але це був би занадто широкий підхід, оскільки товаром може бути все, що так чи інакше потрапляє в сферу діяльності людини або навіть те, до чого людина ще не дісталась, проте має теоретичну можливість дістатись (при такому підході і сама людина як біологічна істота чи як фактор виробництва може стати об'єктом права власності). Об'єктом права власності може бути не просто товар, а продукт праці, що має форму товару, тобто присвоєний кимось, відвойований від природи в процесі виробництва. Інтелектуальні і фізичні можливості людини, зокрема, не є продуктом її виробничої діяльності, а являють собою результат її біологічного розвитку і не можуть бути відчужені від носія [45, с.27].

За своїми природними властивостями чи суспільним значенням проводиться класифікація речей на групи. Класифікація має і юридичне значення, оскільки належність речі до тієї чи іншої групи зумовлює і особливості її правового режиму . Зрозуміло, що такий режим встановлюється не для речей, а для поведінки людей щодо тієї чи іншої речі (майна), зокрема щодо порядку володіння, користування, способів і меж розпорядження речами.

Речі, залежно від їх особливостей, поділяються на види [49, с.146]:

рухомі і нерухомі;

речі, що вільно обертаються, обмежені в обігу, вилучені з обігу;

індивідуально-визначені і родові;

споживні і неспоживчі;

речі головні і приналежності;

продукція, плоди та доходи;

гроші;

валютні цінності та цінні папери.

До цієї класифікації можна додати ще і такий поділ речей як засоби виробництва і предмети споживання; подільні і неподільні речі; підприємство.

Щодо останнього, то слід зазначити, що підприємство може бути як суб'єктом (відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні”, як юридична особа), так і об'єктом права власності. Підприємство як цілісний майновий комплекс визнається нерухомістю і може бути вцілому або його частини бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди і інших угод. Так, відповідно до Закону України “Про оренду державного і комунального майна”, об'єктом оренди є цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурні підрозділи.

І у наукових працях, і у законодавчих актах часто вживається такий термін як “майно”, коли йде мова про об'єкти права власності. Якщо проаналізувати норми Розділу ІІ чинного ЦК України “Право власності” та Закону України “Про власність”, то можна прийти до висновку, що під майном тут розуміють певну річ або сукупність речей.

Під майном може розумітись також і комплекс речей. Таким комплексом є підприємство як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності (ст. 10 Закону України “Про підприємства в Україні”).

У деяких випадках терміном “майно” охоплюється сукупність майнових прав і обов'язків певного суб'єкта. У такому значенні майно вживається щодо відносин спадкування, охорони майна осіб, визнаних безвісно відсутніми або померлими тощо.

Якщо ж звернутись до ст 310 Глави 22 Книги третьої «Речове право» проекту ЦК, то тут зазначається, що об'єктом речових прав може бути рухоме майно тільки у вигляді речей (сукупності речей, цілісних майнових комплексів), цінних паперів, грошей. Тобто тут чітко зазначається, що об'єктом права власності (як речового права) можуть бути лише речі. Відповідно до ст.163 проекту ЦК, річчю визнається предмет матеріального світу, який задовольняє потреби людей і щодо якого можуть виникнути цивільні права і обов'язки.

Проте якщо звернутись до ст.161 проекту, то тут зазначається, що об'єктом цивільних прав є речі, гроші і цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права, роботи та послуги, результати творчої діяльності, службова і комерційна таємниця, особисті немайнові блага, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. А у ст.173 проекту ЦК визначено, що майном як особливим об'єктом визначаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Підсумовуючи вказані положення проекту ЦК, можна зазначити, що у них чітко визначено у якому розумінні застосовується термін “майно” щодо тих чи інших відносин.

Проте залишається ряд спірних питань, що стосуються об'єктів права власності і мають безпосереднє важливе значення для розуміння змісту і суті інституту права власності. Це, зокрема, питання про те, що все таки є об'єктом відносин власності - річ чи право на річ? У силу чого виникають такі різні підходи до розуміння об'єктів права власності? На скільки є речами такі об'єкти права власності як гроші, цінні папери та ряд інших питань.

Якщо звернутись до положень римського цивільного права, то можна виявити наступне. Римському праву було відомо поняття майна (patrimonium) як сукупності речей. До складу майна включались речі, що поділялись на речі матеріальні (res corpotales) і речі безтілесні (res incotporales) [41, с.52]. Відповідно, існував і поділ речей на тілесні (матеріальні), тобто ті, що мають свою матеріальну субстанцію, і безтілесні, тобто такі, що сприймаються лише думкою, а не на дотик [46, с.78].

Наявні джерела, за твердженням науковців, підтверджують, що до безтілесних речей римляни відносили не речі в розумінні предметів матеріального світу, а саме права. На думку римського юриста Гая, до безтілесних речей належать виключно майнові права, відмінні від права власності. Майнове ж право у найбільш загальному значенні, тобто право власності, ототожнюється з своїм об'єктом і тому самостійного значення не має.

Що стосується поділу речей на тілесні і безтілесні, то у країнах з романо-германською правовою системою, такий поділ не зберігся. Проте, як зазначає Р.О.Халфина, у Англії і інших країнах “загального права” поняття власності поширюється не лише на матеріальні речі, але й на право вимоги. Розрізняється “реальна власність” (real property) і “персональна власність” (personal property). Остання включає в себе різні види вимог. Така ситуація виявилась корисною в сучасних умовах, коли суттєво змінився склад майна, що розглядається як власність. Це й проявилось у другій половині ХІХ ст., коли широке поширення одержали цінні папери,з'явились акціонерні компанії. Відповідно до ст.1 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу”, цінні папери - грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики і визначають характер взаємовідносин між особою, що їх випустила, та їх власником. Тому важко не погодитись з думкою, що цінні папери являють собою майнову цінність, а право власності на них (а, відповідно, визнання їх речами) має своє виправдання в силу прав вимоги, що засвідчується цими паперами [43, с.210].

Підсумовуючи сказане, можна зазначити, що в силу вищевикладеного, навряд чи можна категорично, без застережень, стверджувати, що об'єктом права власності є лише речі як предмети матеріального світу. Не менш цікаво з точки зору співвідношення річ - права на річ буде розглянути питання, що стосуються виникнення, переходу, захисту права власності.

Як відомо, виділяють первинні та похідні способи набуття права власності. Щодо первинних способів, то як зазначається в літературі, право власності виникає на річ вперше або незалежно від волі попередніх власників [48, с.254]. Тому в даному випадку, не вдаючись в деталі, можна стверджувати про повне набуття особою усіх прав власника разом з отриманням речі у господарське панування. Що стосується похідних способів, то право власності у особи виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. В даному випадку відбувається перехід права власності, має місце правонаступництво [26, с.33]. Що відбувається у даному випадку: припиняється право власності на річ у відчужувача і виникає таке право у набувача; чи право власності на річ не зникає, а лише переходить від одного суб'єкта до іншого? Очевидно, що зміни відбуваються у обсязі суб'єктивних прав учасників обміну. В чому буде полягати різниця між передачею речі у власність (відчуженням) і передачею цієї речі у майновий найм? З зовнішнього боку різниці начебто немає: річ як об'єкт матеріального світу передається іншій особі. Проте з правої точки зору різниця суттєва - у другому випадку особа, що передала річ, залишається її власником.

Можливо, справа в тому, що особа, віддавши частину прав власника (і обмеживши тим самим свої правомочності щодо речі), зберегла той обсяг прав, що і дозволяє визнавати її власником.

Можна звернути увагу і на інше. Саме у римському приватному праві утвердився принцип: “Ніхто не може передати іншому більшого права, ніж має сам”. Саме виходячи з такого принципу вирішувались спори про витребування речі з чужого володіння між власником і добросовісним набувачем [36, с.197]. І лише в наступних правових системах з метою стабілізації відносин торгівлі і цивільного обороту взагалі, даний принцип було обмежено, що відображено, зокрема, і в ст.ст. 145-147 чинного ЦК України. С.Н. Ландкоф з цього приводу зазначав наступне. Передати право власності може лише власник. Невласник не може передати іншій особі право власності, якого він сам не має. Тому той, що набув річ не від власника, не стає власником речі. З цього загального правила є винятки, передбачені законодавством [31, с.135].

Якщо ж звернутись до положень проекту ЦК України, то можна виявити наступну суперечність. Як уже говорилось, згідно ст. 310 проекту ЦК до об'єктів речових прав належить рухоме і нерухоме майно тільки у вигляді речей. Проте застава, відповідно до ст. 312 проекту відноситься до речових прав. А згідно п. 1 ст. 598 проекту ЦК, предметом застави може бути будь-яке майно (в тому числі речі, цінні папери і майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Таким чином, у даному випадку в сферу об'єктів речового права потрапляють майнові права. Аналогічна ситуація виникає і при аналізі норм чинного Закону України “Про заставу”.