Дане питання досить детально досліджував відомий російський цивіліст, професор Й.А. Покровський (1868-1920). Зокрема, відома його праця “Історія римського права”.
Організація економічної діяльності суспільства передбачає , перш за все, визначення юридичного відношення господарюючих суб'єктів, тобто людей, до речей, що знаходяться в сфері володіння даного суспільства, їх розподіл між особами. Такий розподіл набуває форми суб'єктивних прав: особи наділяються певними правами на речі, при чому ці права складають особливу категорію речових прав [36, с.192]. Між особою і річчю виникає певний юридичний зв'язок: річ підпадає під панування, волю певної особи. З іншого боку, усім іншим особам забороняється вчиняти будь-які дії, що здатні порушити таке панування.
Поява речових прав, тобто побудова відносин людей до речей за типом суб'єктивних індивідуальних прав - це досить тривалий історичний процес.
Почуття приватної, індивідуальної належності речі (зародження права власності) з'являються вперше по відношенню до речей рухомих; нерухомість (земля) спершу знаходиться в тому чи іншому колективному володінні. Вбита тією чи іншою особою дичина, виловлена риба, створена працею зброя природно розглядається як річ, належна тому, хто її здобув або створив [37,с.199]. Природньо, що людина буде захищати свою річ від посягання з боку інших осіб і буде намагатись повернути її силою з чужого володіння. Однак вимога повернути річ ще довгий час буде спиратись не на юридичну належність речі певній особі, а на делікт - самовільне заволодіння річчю. Так, у найдавнішому римському праві підставою позову було не право позивача на річ, а делікт відповідача. Тобто почуття приналежності речі ще не вилилось в розуміння юридичного права на річ. Лише коли юридична належність речі особі стала підставою для заяви позову, можна говорити про виникнення права власності в правовому розумінні.
Інакше складались відносини щодо нерухомості. Коли стерлось уявлення права на землю усього народу (тобто захист своєї території від посягань з боку інших племен, народів), належність тієї чи іншої ділянки землі почали пов'язувати з сім'єю, що її займала. Кожна сім'я вважала займану ділянку землі своєю. Причому процес послаблення общинної чи родової і посилення сімейної власності здійснювався неоднаково щодо земель різних категорій: в першу чергу освоювались землі, що потребують великих вкладень праці (присадибні чи орні землі), в той час як луги, ліси, інші угіддя ще довго залишаються в нероздільному користуванні всього роду чи общини [37, с.319]. І цей процес відбувався неоднаково у різних народів: на відміну від римлян у германців общинне землеволодіння (марка) зберігалось ще дуже довго.
Якщо говорити про розвиток права власності в римському приватному праві, то слід зазначити, що воно знало декілька видів права власності: квіритська власність, преторська (бонітарська) власність, власність перегрівів, провінційну власність [33, с.136]. Лише з кінця ІІІ ст. н.е. поступово зникають відмінності в правових режимах власності і закладаються основи права власності в сучасному розумінні [41, с.162].
Так, спершу земля розподілялась в середині роду (племені) між сім'ями як прояв певного суспільного порядку: той чи інший суб'єкт володіє нерухомістю як член певного союзу, на основі публічного поділу землі. Тому і особа, що заволоділа чужою землею, хоча б і без всякого делікту, цілком добросовісно, порушила вимоги публічного порядку і тому повинна була повернути землю тому, кому вона була надана [36, с.194]. Причому земля належить не одній особі, а сім'ї в цілому, в особі її домовладики. Саме такою була квіритська власність в римському приватному праві. Оскільки відчуження землі приватним актом у цей час було немислимим, право на нерухомість включало в себе два елементи права власності - володіння і користування, - то відсутнім був третій елемент - розпорядження.
В ході подальшого історичного розвитку право на нерухомість і право на рухомість між собою зближуються. З одного боку, право на нерухомість починає захищатися не на деліктній підставі, а на підставі самої належності речі особі, з іншого боку, право на нерухомість звільняється від свого початкового публічно-правового характеру. Причому власність сімейна перетворюється у власність індивідуальну і поступово обростає правом повної свободи розпорядження. У одних народів цей процес об'єднання права власності здійснюється швидше і повніше, у інших, навпаки, повільніше із збереженням більш або менш значних слідів минулого.
Тут римське цивільне право є зразком швидкого і повного такого перетворення. Досить рано в ньому зникають сліди первинного розмежування і виникає єдине поняття права власності, що включає в себе всю повноту розпорядження. Розмежування між нерухомістю і рухомістю в римському праві має мінімальне значення; як зміст права власності, так і форми речового обороту визначаються в ньому для обох категорій речей цілком однаково [40, с.64].
1.3 Правовідносини власності і їх елементи (суб'єкти, об'єкти, зміст).
Будь-які норми права створені і існують для того, щоб врегулювати певні суспільні відносини. Відповідно, реально діючими, такими, що виконуються, будуть лише ті правої норми, приписи яких втілюються у поведінці учасників суспільного життя. Відмінність між приписами норм позитивного права і реально існуючими суспільними відносинами, що повинні врегульовуватись цими нормами є показником неспроможності з тих чи інших причин виконання нормами права своїх функцій. Відповідно і норми права власності повинні втілюватись у правовідносинах. Це стосується і позитивного права власності, адже воно складається з правових норм, спрямованих на врегулювання суспільних відносин, і суб'єктивного права власності, оскільки воно є відбитком об'єктивного права власності, втілення об'єктивного права власності в суспільне життя. В іншому випадку суспільні відносини з приводу привласнення матеріальних і інших благ, що реально існують у суспільстві, будуть позбавленні правового статусу (з точки зору позитивного права).
Таким чином, правовідносини власності є зв'язуючою ланкою між нормами права власності і суспільними відносинами з приводу привласнення майнових (або економічних) благ. Тому вивчення правовідносин власності має велике значення для розуміння суті і змісту права власності як такого.
Правовідносини власності можна визначити як вольові майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, в якому його учасники юридично пов'язані наявністю суб'єктивних прав і обов'язків [22, с.46].
Будь-яке цивільне правовідношення являє собою складне правове явище. Воно складається з трьох елементів:
суб'єктів правовідношення;
об'єкта;
змісту правовідношення власності.
Розглянемо кожний з цих елементів окремо.
Суб'єкти права приватної власності.
Як на мене, то на сьогодні це питання є проблемним. Діючий Закон України “Про власність” закріпив (п.4 ст.2 Закону) три форми власності в Україні, в тому числі і приватну. Відповідно до ст.11 цього Закону, суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства. Тобто фізичні особи.
Проте в Конституції України передбачено лише такі форми власності як приватна, державна, муніципальна.
Ст.321 проекту ЦК України передбачає право приватної власності фізичних осіб. Що стосується осіб юридичних, то за чинним законодавством вони є суб'єктами права колективної власності (ст.20 Закону України “Про власність”). Ст.322 проекту ЦК України передбачає право власності юридичних осіб. На думку ряду науковців [38, с.163], за своїм економічним змістом власність недержавних юридичних осіб також повинна розглядатись як приватна. Тому в перспективі можливе розширення законодавцем кола суб'єктів права приватної власності.
Проте на сьогоднішній день вітчизняні науковці у своїх працях вживають таке поняття як “право власності юридичних осіб” і розглядають право власності юридичних осіб (а не право колективної власності) як окрему форму права власності.
Таким чином, на сьогодні суб'єктом права приватної власності є лише фізичні особи. Крім того, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм майна на території України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.
У п.2 ст.321 проекту ЦК України зазначено, що кожна фізична особа має право володіти, користуватись і розпоряджатись свою власністю. Такі поняття як “громадянин України”, “іноземний громадянин”, “особа без громадянства” тут не вживаються.
Що стосується встановлення законодавством вимог до фізичної особи як суб'єкта права власності, то тут слід звернутись до загальних положень про фізичну особу як суб'єкта цивільного права.
Для того, щоб бути учасником цивільно-правових відносин, фізична особа повинна бути наділена цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю (відповідно, ст.9 і 11 ЦК).
Цивільна правоздатність являє собою здатність мати цивільні права і обов'язки.
Усі громадяни (а також і інші фізичні особи) мають цивільну правоздатність з моменту народження, незалежно від віку та стану здоров'я. Припиняється проздатність громадянина з моменту його смерті. Цивільне законодавство (ст.12 ЦК України) також передбачає реальність і гарантованість правоздатності. Сам зміст цивільної правоздатності полягає можливості набуття цивільних прав і обов'язків. Цивільна правоздатність характеризує лише відношення між громадянами і державою [44, с.10]. Співвідношення між правоздатністю і суб'єктивними цивільними правами таке, як між можливістю і дійсністю. Таким чином, правоздатність фізичних осіб як така не впливає на зміст і межі здійснення приватної власності.
Проте правоздатність є передумовою самої можливості виникнення права приватної власності. Зокрема, не мають такої можливості іноземці щодо земельних ділянок в Україні (п.3 ст.11 Закону України “Про власність”). З цієї точки зору їх правоздатність порівняно з правоздатністю громадян України все ж обмежена.
В цивільному законодавстві дієздатність визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (ст.11 ЦК України). В цивілістичній літературі в змісті цивільної дієздатності виділяють такі елементи [48, с.66]:
правонабувна здатність. Здатність власними діями набувати цивільні права і створювати цивільні обов'язки;
правоздійснювальна (правовиконавча) здатність. Здатність своїми діями здійснювати належні особі права і обов'язки;
праворозпорядча здатність. Здатність особи своїми діями розпоряджатись належними їй правами;
деліктоздатність. Здатність нести цивільно-правову відповідальність за вчинення цивільних правопорушень.
Ст.12 ЦК України містить положення про те, що ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і порядку, передбачених законом.
На відміну від правоздатності, дієздатність, а точніше її обсяг, залежить від віку і стану здоров'я особи. Розрізняють такі види дієздатності як:
повну;
часткову;
обмежену;
мінімальну;
визнання громадянина недієздатним.
Обсяг правоздатності особи суттєво впливає і на зміст, і на межі здійснення її права власності. Так, відповідно до ст.16 ЦК України, від імені особи визнаної недієздатною, угоди укладає її опікун. А відповідно до ст.52 ЦК України, угода, укладена громадянином, що визнаний недієздатним, є недійсною. Таким чином, особи, визнані недієздатними, хоча і залишаються власниками належного їм майна, проте втрачають правомочності щодо розпорядження своїм майном. Відповідно, належне їм право власності зазнає суттєвих обмежень. В меншій мірі обмежуються правомочності щодо розпорядження своїм майном інших осіб, що не мають повної дієздатності.
На підставі вищевикладеного, можна зробити висновок, що зміст і межі здійснення права приватної власності залежить від правового статусу власника.
Об'єкт права приватної власності.
