ПЛАН

Вступ

Розділ І. Історичні віхи творення влади в Україні

Розділ ІІ. Становлення Кабінету Міністрів України. Діяльність урядів за часів незалежності

Розділ ІІІ. Кабінет Міністрів як вищий орган виконавчої влади

3.1 Поняття виконавчої влади в Україні

3.2 Порядок формування Кабінету Міністрів України

3.3 Структура та розподіл повноважень між посадовими особами уряду України

3.4 Взаємодія з іншими органами державної влади

Розділ ІV. Нормативно-правові акти, які видає Кабінет Міністрів України

Розділ V. Перспективи розвитку конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України

Висновки

Список використаних джерел

кабінет міністр виконавча влада

ВСТУП

Наукові дослідження конституційно-правового статусу суб'єктів публічного права завжди є актуальними, що обумовлюється можливістю цих суб'єктів ефективно здійснювати свої завдання, функції, компетенцію і повноваження, права та обов'язки, місцем у системі державного управління. Особлива увага в науковій літературі приділяється встановленню конституційно-правового статусу органів виконавчої влади, які посідають важливе місце серед органів державної влади, забезпечуючи реалізацію законів, законності, дотримання прав та свобод особи, загальнодержавних програм. З огляду на те, що вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, визначення його конституційно-правового статусу, взаємовідносин з іншими органами державної влади, вищими посадовими особами, зокрема Президентом України та Головою Верховної Ради України, набувають особливого значення у контексті подальшого удосконалення чинного законодавства.

Актуальність теми зростає й з огляду на ті зміни, які відбулися в політичному і правовому житті України і які знайшли своє відображення в національному законодавстві, насамперед, внесення змін і доповнень до Конституції України щодо правового статусу Кабінету Міністрів України і прийняття Закону «Про Кабінет Міністрів України» (2008 р.).

Приведення конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України у відповідність до цілей та пріоритетів сучасного розвитку України, докорінних змін у змісті його діяльності та компетенції як вищого органу в системі органів виконавчої влади та вдосконалення функцій, контрольної діяльності, форм та методів у сфері державного управління значною мірою залежить від науково-теоретичних напрацювань і створення цілісної теоретичної бази щодо органів виконавчої влади.

У ракурсі нашої курсової роботи нам цікаві праці таких відомих учених як: В. Авер'янов, О. Андрійко, І. Бачило, Л. Біла, Ю. Битяк, І. Голосніченко, Є. Додін, А. Заєць, І. Залюбовська, Д. Калаянов, В. Карташкін, С. Ківалов, А. Коваленко, Б. Кормич, В. Краснов, Л. Кривенко, В. Лафітський, Г. Мальцев, О. Марцеляк, О. Мурашин, Н. Нижник, Л. Окуньков, М. Орзіх, В. Погорілко, В. Савицький, Н. Саліщева, О. Скакун, Ю. Соколова, Ю. Тихомиров, О. Фрицький, Ю. Фрицький, Н. Хаманєва, О. Харитонова, В. Цвєтков, М. Цвік, В. Шаповал, М. Якимчук, Х. Ярмакі та ін. Їхні напрацювання збагатили юридичну науку і створили теоретичний фундамент для подальших наукових досліджень проблемних питань органів державного управління. Отже, ці та інші напрацювання дозволять нам, з урахуванням змін у чинному законодавстві, розкрити теоретичні аспекти конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України.

Об'єктом дослідження є правовий статус Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади.

Предметом дослідження є конституційно-правовий статус Кабінету Міністрів України.

Мета нашої роботи полягає у науково-теоретичному розкритті сутності та змісту конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України.

Для досягнення зазначеної мети поставлено такі завдання:

- охарактеризувати історичні віхи творення влади в Україні;

- розкрити становлення Кабінету Міністрів України та діяльність урядів за часів незалежності;

- показати особливості Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади;

- охарактеризувати нормативно-правові акти, які видає Кабінет Міністрів України у контексті основних напрямків удосконалення системи і структури державних органів;

- показати перспективи розвитку конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України.

РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНІ ВІХИ ТВОРЕННЯ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Насамперед, вважаємо за необхідне, зупинитися на історичних аспектах творення влади в Україні. У цьому сенсі нам будуть цікаві діяльність урядів Центральної Ради, гетьмана Скоропадського та Директорії, ЗУНР, Кримської Демократичної Народної республіки та ін.

У становленні й творенні влади в Україні важливу роль відіграла лютнева революція в Росії (23 лютого 1917 р.). Відразу ж після петроградських подій 3-4 березня 1917 р. в Києві було створено Центральну Раду (ЦР) як представницький орган київських українських громадських організацій. Її очолив видатний український історик, професор Михайло Грушевський.

10 червня 1917 р. Центральна Рада обнародувала свій Перший Універсал, в якому проголошувалася автономія України. 15 червня М.Грушевський на сесії Ради виступив з повідомленням про створення нового виконавчого органу - Генерального Секретаріату, що мав здійснювати функції уряду України і складався з восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Генеральним секретарем народної освіти призначено Івана Стешенка - відомого історика, літературознавця, письменника і громадського діяча, дійсного члена Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка [8].

Зміст Другого Універсалу свідчить, що ЦР зробила істотні поступки Тимчасовому уряду, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Зокрема, не окреслювалася територія, на яку мала поширюватися влада ЦР та її Генерального секретаріату; не окреслювалися повноваження Секретаріату. У серпні 1917 року Тимчасовий уряд видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка значно обмежувала права України [11].

7 листопада 1917 року ЦР виступила з Третім Універсалом, що проголошував Українську Народну Республіку (УНР), яка мала перебувати у федеративних відносинах з Росією. Згідно з цим документом, уся влада в державі повинна була належати ЦР та її виконавчому органу - Генеральному секретаріатові, а на місцях - думам і земствам [4].

Четвертий універсал ЦР проголосив незалежність УНР, що стало переломним етапом у державотворчому процесі.

29 квітня 1918 р. відбувається останнє засідання Малої ради (виконавчого комітету Центральної Ради). Починається період Гетьманату (30 квітня 1918 р. до ліквідації - 15 грудня 1918 р.) [20].

Тимчасово, до обрання парламенту, законодавча влада зосереджується в руках гетьмана, який залишив за собою всю повноту виконавчої і судової влади. 30 квітня Микола Василенко призначається головою Ради Міністрів, фомує уряд, і того ж дня передає прем'єрські повноваження Федору Лизогубу - прихильникові російської орієнтації, а сам очолює Міністерство народної освіти.

14 листопада 1918 р., коли гетьман П.Скоропадський проголосив Акт федерації, українська опозиція сформувала альтернативний орган влади - Директорію на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою, які відкрито виступали проти гетьманського режиму. Останній заявляв, що виступатиме за встановлення влади, відповідальної перед парламентом. 14 грудня, коли Гетьман Павло Скоропадський зрікся влади, війська Директорії вступили до Києва.

Головою першого уряду Директорії УНР - Ради народних Міністрів - став В. Чеховський. Було відновлено закони УНР. 25 грудня 1918 р. керівництво Директорії запропонувало ректорові Кам'янецького університету Івану Огієнку очолити Міністерство освіти. За його пропозицією при Міністерстві освіти було створено Велику раду, до складу якої ввійшли видатні вчені та громадські діячі [19].

За часів Директорії (середина грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р.) було прийнято постанови про запровадження в Україні всенародного і безкоштовного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою; підготовлено „Проект єдиної школи в Україні”, який передбачав створення такої системи загальної освіти: молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія (4 роки). Перших два ступені утворювали основну школу, а третій - середню. Директорія видала декрет про державну українську мову в Українській Народній Республіці [3].

2 лютого 1919 р., Директорія, у зв'язку з наступом більшовицьких військ змушена була переїхати до Вінниці. Російські частини вдруге захопили Київ і знову в місті розгортається масовий терор проти українців, як і на початку 1918 р.

16 грудня 1919 р. більшовики вибили Денікіна з Києва. Цього ж місяця Іван Огієнко, як міністр УНР, створив при Кам'янець-Подільському державному університеті три комісії: для вироблення правничої термінології, для складання історичного словника української мови та комісію при богословському факультеті університету для перекладу Святого Письма українською мовою.

14 лютого 1919 р. радянський уряд України перебрався з Харкова до Києва. Державною мовою стає російська. На селах почалися репресії, жертвами якого стали відомі діячі культури і науки України: це український педагог Юхим Щириця; Володимир Науменко - член київської «Старої Громади», відомий український громадський і педагогічний діяч, історик, філолог, журналіст, колишній редактор часопису «Киевская старина»; Петро Дорошенко - культурний діяч, засновник української гімназії в Чернігові, один із засновників українського драматичного театру у Києві; професор Київського університету, геолог Петро Армашевський.

28 квітня 1920 р. уряд Директорії підписав з Польщею Варшавський договір, а також окрему військову конвенцію, згідно з якій Польща визнала УНР і зобов`язалася надати їй військову підтримку. Варшавський пакт Семена Петлюри з Польщею від 21 квітня 1920 р. про спільний наступ проти більшовиків дорого обійшовся Україні. В кінцевому результаті різні частини її опинилися під різними окупантами: Буковина - під румунськими (з 1918 р.), Закарпаття - під чеськими (з 1919 р.), Галичина - під польськими (з 1919-1920 рр.) і Наддніпрянщина - під російсько-радянськими (з 1920 р.).

Варто зауважити, що на всіх окупованих землях доля української школи - початкової, середньої, вищої - складалась по-різному. Спільним було одне - обмеження прав українців на освіту рідною мовою. Це відбувалось повсюди, на всіх територіях. Русифікація освіти, як і всього культурного та суспільно-політичного життя Наддніпрянської України, не була винятком із загального правила поведінки окупантів. Прикладом може слугувати політика так званої утраквізації (шкільна ситема, згідно з якою навчання учнів здійснюється двома мовами, причому офіційною стає не українська мова) на українських територіях. Це призвело практично до знищення українського шкільництва [8].

18 березня 1921 р. в м. Рига між Польщею, РСФРР та УСРР був підписаний мирний договір, який фактично анулював попередній Варшавський договір між Польщею і урядом УНР від 21 квітня 1920 р. Згідно з Ризьким договором було проведено новий поділ українських земель, цього разу вже між Польщею і радянськими Росією та Україною. Польський окупаційний режим взагалі забороняв діяльність українських шкіл.

Відновлення у 1917-1918 рр. державності України, зокрема в західних землях, після багатовікового поневолення та розчленування її земель сусідніми країнами - феноменальне явище у політичній історії українського народу. Воно, однак, не було випадковістю, а зумовлювалося кількома обставинами загальноукраїнського та міжнародного характеру.