Органи державного управління УРСР в особі Ради Міністрів УРСР, державних комітетів, міністерств та відомств на початку періоду, що розглядається, були суттєво перебудовані передусім у зв'язку з господарською реформою 1965 року. На початку 1967 року система органів державного управління УРСР складалася з Ради Міністрів УРСР, 27 союзно-республіканських і 5 республіканських міністерств, державного планового комітету Ради Міністрів УРСР, державного комітету Ради Міністрів УРСР у справах будівництва, комітету народного контролю УРСР, державного комітету Ради Міністрів УРСР з професійно-технічної освіти, державного комітету Ради Міністрів УРСР з хлібопродуктів і комбікормової промисловості, державного комітету Ради Міністрів УРСР з нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості й гірничого нагляду, комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, українського об'єднання Ради Міністрів УРСР із продажу сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних добрив та інших матеріально-технічних засобів, організації ремонту та використання машин у колгоспах і радгоспах, головного управління Ради Міністрів УРСР з матеріально-технічного постачання, центрального статистичного управління при Раді Міністрів УРСР. До зазначеної системи входили також деякі спеціальні комітети і головні управління при Раді Міністрів УРСР, створені урядом республіки на підставі ст. 43 Конституції УРСР 1937 року.

У подальшому система державних комітетів, міністерств та інших центральних органів управління України неодноразово перебудовувалась. Створювались нові галузеві органи, змінювались їх підпорядкованість та найменування. У середині 70-х років система органів Державного управління УРСР складалась із Ради Міністрів УРСР, 29 союзно-республіканських міністерств, 6 республіканських міністерств, головних управлінь Ради Міністрів УРСР, комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, українського об'єднання Ради Міністрів УРСР «Укрсільгосптехніка», центрального статистичного управління при Раді Міністрів УРСР, комітетів при Раді Міністрів УРСР.

Глава 13 Конституції УРСР 1978 року цілком присвячена визначенню правових основ організації та діяльності Ради Міністрів УРСР. У ст. 115 Рада Міністрів УРСР - уряд республіки - визначалась як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади Української РСР. Рада Міністрів УРСР була відповідальною перед Верховною Радою УРСР і мусила не рідше одного разу на рік звітувати про свою роботу перед нею (ст. 117). При визначенні прав Ради Міністрів УРСР, Конституція виходила із такого загального положення: «Рада Міністрів Української РСР правочинна вирішувати всі питання державного управління, що належать до відання Української РСР, оскільки вони не входять, згідно з Конституцією Української РСР, до компетенції Верховної Ради Української РСР та її Президії, Голови Верховної Ради Української РСР» (ст. 118). 19 грудня 1978 року був прийнятий Закон «Про Раду Міністрів Української РСР», який докладно регламентував правове становище уряду України. Так, в ст. 2 цього Закону перелічувались основні напрями діяльності Ради Міністрів УРСР. Розділ II докладно визначав компетенцію Ради Міністрів, тобто основні повноваження уряду в таких галузях: розвитку економіки; соціального розвитку і культури; планування економічного й соціального розвитку; фінансів, кредиту та цін; науки і техніки; забезпечення законності, безпеки і обороноздатності країни; зовнішньополітичної діяльності.

Рада Міністрів УРСР утворювалася Верховною Радою УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, міністрів УРСР, голів державних комітетів УРСР. За поданням голови Ради Міністрів УРСР, Верховна Рада УРСР могла включити до складу уряду УРСР керівників інших органів і організацій УРСР. Для вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням керівництва народним господарством, та інших питань державного управління, як постійний орган Ради Міністрів УРСР, діяла Президія Ради Міністрів УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, а також інших членів уряду. Відповідно до Закону про Раду Міністрів Української РСР від 19 грудня 1978 року, Рада Міністрів УРСР мала право видавати постанови і розпорядження, які були обов'язковими на всій території УРСР.

За Конституцією УРСР, центральними органами державного управління виступали союзно-республіканські та республіканські міністерства та державні комітети УРСР, інші органи, підвідомчі Раді Міністрів УРСР. Перелік зазначених органів державного управління містився у Законі про Раду Міністрів Української РСР. Союзні республіканські міністерства і державні комітети були покликані керувати дорученими їм галузями управління, підлягаючи як Раді Міністрів УРСР, так і відповідному союзно-республіканському міністерству або державному комітету СРСР. Республіканські міністерства і державні комітети повинні були керувати дорученими їм галузями управління або здійснювати міжгалузеве управління, підлягаючи Раді Міністрів УРСР.

РОЗДІЛ ІІ. СТАНОВЛЕННЯ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ. ДІЯЛЬНІСТЬ УРЯДІВ ЗА ЧАСІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Кабінет Міністрів України був створений на підставі Закону Української РСР від 18 квітня 1991 року № 980-XII. До його складу входили прем'єр-міністр, перший віце-прем'єр, віце-прем'єр, державний секретар Кабінету Міністрів, державні міністри і міністри Української РСР.

Згідно статті 116 Конституції України від 20 квітня 1978 р. (в редакції Закону України від 14 лютого 1992 р. № 2113-XII) до складу Кабінету Міністрів України входили: Прем'єр-міністр України, Перший віце-Прем'єр-міністр, Віце-прем'єр-міністр, керівники міністерств закордонних справ, оборони, фінансів, економіки, юстиції, внутрішніх справ, зовнішніх економічних зв'язків, зв'язку, транспорту, Служби національної безпеки, Державного комітету у справах охорони державного кордону та Державного митного комітету. Президент України міг ввести до складу Кабінету Міністрів України інших керівників центральних органів державної виконавчої влади України.

Указом Президента України від 25 лютого 1992 р. № 98 до складу Кабінету Міністрів України введені додаткова посада Віце-прем'єр-міністра України, Міністр Кабінету Міністрів України, Голова правління Фонду державного майна України, скасовано інститут державних міністрів України.

У жовтні 1990 р. на Вітольда Фокіна було покладено виконання обов'язків Голови Ради Міністрів України. У листопаді того ж року був затверджений на цій посаді. З березня 1991 р. став Прем'єр-міністр України.

В. Фокін один з тих, хто підписав Угоду урядів Білорусії, Росії та України про впровадження узгодженої економічної політики. У цьому документі передбачалося проведення скоординованих реформ з послідовним впровадженням ринкових механізмів, продумана трансформація форм власності, забезпечення вільного підприємництва. Було, зокрема, записано: «... підприємці трьох країн будуть утримуватися від заподіяння шкоди один одному». У цьому документі містилася домовленість - будувати економічні відносини на базі існуючої грошової одиниці-карбованця (рубля), а перехід, у перспективі, на національну валюту вимагав попереднього сповіщення. Глави урядів зобов'язувалися проводити політику обмеження грошової емісії, впроваджувати механізми ефективного контролю над грошовою масою, удосконалювати систему взаємозаліків, проводити узгоджену політику скорочення дефіциту бюджетів, координувати ставки податку на додану вартість.

2 жовтня 1992 року Вітольд Фокін подав у відставку, на його місце було назначено виконуючого обов'язків Прем'єр міністра Валентина Симоменка (перший віце-прем'єр в попередньому уряді). Але пробувши на посаді всього 11 днів, він її звільнив. Далі уряд очолив Леонід Кучма, і відразу ж стикнувся з проблемами економічної кризи. Уряд всіляко намагався стабілізувати становище шляхом відновлення командно-адміністративної системи управління державними підприємствами, введення директивних цін, обмеження доходів. Але ці кроки лише віддалили Україну від цивілізованої економіки.

Цікавим фактом була прийняття Закону України «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання», що передбачав затвердження декретів урядом з приводу відносин власності, митної політики. Наголосимо, що закон мав лише тимчасову дію, і не був продовжений, на чому всіляко наполягав Л. Кучма. Після отримання негативної відповіді щодо продовження дії закону, Л.Д. Кучма подав у відставку.

Далі посаду Прем'єр-міністра обійняв Юхим Звягільський, але лише як виконувач обов'язків. Зазначимо, що у зв'язку з хворобою Ю. Звягільського, даний пост фактично очолював Л. Кравчук, відповідно до Указа Президента України від з 27 вересня 1993 р.

27 березня 1994 р. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Найбільше місць отримали КПУ - 96, Народний Рух України - 20, СелПУ - 18 і СПУ - 14, що засвідчило домінування лівих сил. Головою Верховної Ради було обрано Олександра Мороза. Новий парламент затвердив Прем'єр-міністром Віталія Масола. Один з основних доробків прем'єр міністра стало зменшення ставки податку. Він подав у відставку в березні 1995 р. [10].

Президент Л. Кучма указом від 3 березня 1995 року (N 166/95) призначив Євгена Марчука виконувачем обов'язків Прем'єр-міністра.

Під час підписання Конституційного договору між президентом і парламентом (08.06.1995. № 1к/95-ВР), Указом Президента Л. Кучми (N 433/95) Перший віце-прем'єр-міністр Є. Марчук призначений Прем'єр-міністром України [9].

Є. Марчук відсторонений з посади голови уряду 27 травня 1996 «за формування власного політичного іміджу». Хоча, вважається, що причини були набагато прозаїчніші - нестача економічних знань у Євгена Кириловича. Є. Марчук був депутатом Верховної Ради України 13 скликання (обраний в одному з округів на Полтавщині ще в грудні 1995 року - під час прем'єрства, це передбачалось тогочасним законодавство України).

28 травня 1996 року Павла Лазаренка (у минулому Народний депутат Верховної Ради України, представник президента в Дніпропетровській області, губернатор Дніпропетровської області, перший Віце-прем'єр) було назначено Прем'єр-міністром України. Основним його досягненням стало запровадження національної грошової одиниці - гривні. Цікавим фактом залишається те, що Віктор Ющенко у цей період був Головою Національного банку України.

П. Лазаренко 2 липня 1997 року був відправлений у відставку за станом здоров'я. Експерти відзначають, що справжньою причиною є зупинка корупції і розвиток авторитету П. Лазаренка як політичного діяча [7].

Указом Президента України від 2 липня 1997 р. Василь Васильович Дурдинець призначений виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра України. 30 липня 1997 року - звільнений з посади в. о. Прем'єр-міністра України й призначений директором Національного бюро розслідувань України.

З 16 липня 1997 року Валерій Пустовойтенко очолює український уряд. Одним з перших його кроків на цій посаді стало створення Інституту економічного прогнозування при Кабінеті Міністрів України, метою якого була розробка стратегічних планів розвитку української економіки. При відновленні економіки держави Прем'єр В. Пустовойтенко зробив акцент на відродженні трьох провідних галузей: енергетики, транспорту та агропромислового комплексу. Також за час свого прем'єрства В. Пустовойтенко відновив галузь вітчизняного кораблебудування (за його підтримки в 1998 році на воду було спущено 17 українських кораблів). Тоді ж був реконструйований олімпійський стадіон та розпочато відновлення Успенського та Михайлівського соборів у Києві, були виділені кошти на реконструкцію старовинного міста-музею Кам'янця-Подільського та відкрита лінія швидкісного трамвая в Кривому Розі [14].