Створений 4 серпня у Львові політичними діячами Наддніпрянської України, Союз визволення України солідаризувався з ухвалами Головної Української Ради (5 травня 1915 р. вона перетворилася в Загальну Українську Раду - репрезентанта всього українського народу перед Центральними державами). Головою її залишився К. Левицький. Від 3 листопада 1916 р. керівником політичного життя в Галичині стала Українська парламентарна репрезентація, яку очолив Є. Петрушевич. 13 листопада 1918 року Проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР).

У внутрішній політиці уряди ЗУНР особливу увагу звертали на функціонування й розвиток народного господарства. З огляду на те, що більшість населення краю була зайнята в сільському господарстві, яке за час війни було зруйноване, органи влади розробляли програму його докорінного реформування. Підготовлений спеціальною урядовою комісією проект закону про земельну реформу 14 квітня 1919 р. було схвалено. Закон передбачав збереження приватної власності на землю.

Зовнішня політика уряду ЗУНР спиралася на фундаментальні принципи - визнання за кожним народом природного права на самовизначення і державну незалежність. Водночас керівництво ЗУНР рішуче відкинуло будь-які спроби поставити під сумнів право українського народу на державну самостійність та соборність, а тим більше спроби силою зброї його поневолити. У зв'язку з цим, головні зусилля зовнішньополітичних відомств були підпорядковані тому, щоб донести до міжнародної громадськості та урядів країн Європи й Америки об'єктивну інформацію про боротьбу українського народу за незалежність і таким чином створити сприятливіші умови для захисту, самозбереження й визнання молодої держави [2].

Великим успіхом було винисення на Генуезьку конференцію розгляд питання про вирішення долі Східної Галичини, але недосягнувши результатів, а саме незалежності, отримавши лише автономію від Польщі, 30 червня 1923 року ЗУНР само розпустився.

Вважаємо за доцільне приділити увагу діяльності уряду Криму часів Жовтневої революції 1917 року, коли утворилася Кримська Демократична Народна республіка. У республіці було затверджено конституцію і сформовано національний уряд - Раду директорів (Директорію). До її складу увійшли 5 директорів: голова Ради та директор юстиції Ч. Челебієв, директор з зовнішніх та військових справ Д. Сейдамет, директор фінансів та вакуфів С. Хаттатов, директор у справах релігії А. Шукрі, директор народної просвіти І. Озенбашли. Одразу ж після проголошення, Кримську республіку визнала ЦР [11].

Такий стан речей не влаштовував більшовицьку владу, якою по черзі були захоплені найбільші міста Криму. Татарський уряд чинив відчайдушний опір, але більшовики застосували флот та артилерію, яка змусила ховатись місцеве населення у гірській місцевості [11].

Після численних спроб, все ж таки радянська влада закріпилась у Криму. За часів правління Ради директорії було здійснено ряд дипломатичних переговорів зі Скоропадським, Німеччиною, щодо незалежності цього краю, який у період 1917-1921 відчував на собі владу різних режимів.

Після розпаду Австро-Угорської імперії, закарпатські українці активно виступали за об'єднання Карпатської України з іншими українськими землями. 21 січня 1919 року на Народних Зборах («Соборі Русинів») у Хусті, де зібралося більше 400 депутатів з усього Закарпаття, було проголошено об'єднання Карпатської України з Українською Народною Республікою. Однак несприятлива міжнародна ситуація і критичне становище Директорії УНР, внаслідок агресії більшовицької Росії, не дозволили здійснити надії закарпатських українців на возз'єднання в єдиній Українській державі.

На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. і Тріанонського мирного договору 1920 р., Карпатська Україна увійшла до складу Чехо-Словаччини на правах автономії. Проте реальний автономний статус Карпатської України, передбачений договорами, так і не був забезпечений чехословацьким урядом. Українська громадськість і політичні партії на Закарпатті активно виступали за надання Карпатській Україні автономії, створення Української національної держави і возз'єднання у Соборній незалежній українській державі. Для цього регулярно проводилися «народовецькі» з'їзди [5].

Після Мюнхенського договору чотирьох держав (30 вересня 1938 року), складне міжнародне становище Чехо-Словаччини і всезростаюча боротьба українського населення за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. 8 жовтня 1938 р. було утворено перший автономний уряд на чолі з А. Бродієм (затверджений центральною владою 11 жовтня 1938 р.). 22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців.

26 жовтня 1938 року А. Бродія, який намагався проводити проугорську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром Карпатської України обрано Августина Волошина. Рішенням Першого Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року значна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачевський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачево і Берегово були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю Карпатської України 10 листопада було перенесено до Хуста.

Під час окупації Гітлером у 1939 році Богемії і Моравії, було дозволено угорському Міклошу Хорті здійснювати аналогічні дії щодо Закарпаття. Згодом після опору місцевого уряду, Августин Волошин змушений був емігрувати до Румунію.

В Україні перший радянський уряд називався Народним Секретаріатом, а другий створений 28 листопада 1918 під назвою «Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України». З цією назвою він діяв до січня 1919, до поки його не перейменовано на «Раду Народних Комісарів України» (РНКУ).

Проіснувавши недовгий час, з 1919 по 1920 рр. РНК УСРР була ліквідована, а її обов'язки були делеговані Всеукраїнському Революційному Комітету. Згідно з ст. 16 конституції УРСР 1919 року, раднарком УРСР міг розглядати всі справи законодавства й управління країною, але вирішувати тільки ті з них, що були передані йому ВУЦВК на основі загального або спеціального уповноваження. Конституція УРСР 1919 року не називала кількості народних комісарів і не визначала їх функцій. Рядом галузей управління в УРСР керували відповідні наркомати РРФСР (військової справи, зовнішньої торгівлі, пошти і телеграфа, транспорту тощо), що мали при наркоматі УРСР представників. У 1919-1921 рр., відповідно до спеціальних угоди між УРСР і РРФСР, права керівництва галузями було передано у відання наркоматів РРФСР.

Після утворення СРСР, у 1923 році компетенції центральних органів СРСР були дещо обмежені: раднарком СРСР отримував від ЦВК СРСР законодавчі повноваження тільки у важливіших справах СРСР. Раднарком УРСР складався з народних комісарів, уповноважених народних комісарів СРСР при уряді УРСР, уповноваженого ДПУ СРСР та інших осіб, включених в його члени на основі постанови ЦВК. Згідно з конституцією СРСР 1924 року, УРСР мала 11 народних комісаріатів, у тому числі 5 одноіменних з союзними народними комісаріатами (в. т. ч. об'єднані наркомати): фінансів, праці, робітничо-селянської інспекції, продовольства (пізніше перейменований на внутрішньої торгівлі) і Вищої Ради народного господарства та 6 самостійних (юстиції, внутрішніх справ, освіти, соціального забезпечення, земельних справ й охорони здоров'я). Крім того, до складу РНК УРСР входило 5 уповноважених, в. т. ч. «злитих», тобто загально-союзних народних комісаріатів СРСР з правом дорадчого або вирішального голосу за вирішенням ЦВК СОСР (закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошти і телеграфу) [15].

Конституція 1936 року, в принципі, зберегла цей поділ, увівши нові назви для наркоматів: а) загально-союзні, що керували дорученою їм галуззю державної адміністрації на всій території СРСР безпосередньо або через підлеглі їм органи; б) союзно-республіканські, що керували відповідною галуззю за списком підприємств чи установ через однойменні наркомати в республіці; в) республіканські, підпорядковані тільки РНК республік. Крім наркоматів, до РНК УРСР належали державні комітети і центральні управління (Держплан, Головне управління організованого набору робітників і переселення та ін.). Відповідно до реформи управління господарством у 1932-1934, кількість народних комісаріатів СРСР збільшилася. Згідно з офіційною теорією РНК стала найвищим адміністративним органом, який під керівництвом партії у межах своїх компетенцій мав виконувати обов'язки уряду радянської держави з метою побудови соціалістичного суспільства.

Голову і членів РНК УРСР формально призначав ВУЦВК, з 1937 року Верховна Рада УРСР, яким РНК була підзвітна. Проте вирішальний вплив мало московське керівництво ВКП(б) та ЦК КПУ. Під їх контролем РНК УРСР здійснювала доручені їй законодавчі й виконавчі обов'язки. Нормативні акти РНК, за конституцією СРСР 1924 року, мали форму декретів і постанов, а за конституцією 1936 року - постанов і розпоряджень.

Війна внесла свої корективи в виконавчу владу України, завданнями якої в перші післявоєнні роки було здійснення відбудови промисловості.

У середині січня 1944 року Раднарком, ЦК КП(б)У, Президія Верховної Ради УРСР, ряд наркоматів та інших республіканських організацій були перебазовані в м. Київ. З метою зосередження управління відбудовними роботами в одних руках, перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов з лютого 1944 року очолив й Раднарком. Таке поєднання функцій ніколи раніше не практикувалося [15].

Раднарком утворювався Верховною Радою і становив найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади УРСР. Він об'єднував і направляв роботу наркоматів республіки, координував діяльність уповноважених загальносоюзних наркоматів, керував виконкомами обласних Рад депутатів трудящих.

Відповідно до Конституції СРСР і Конституції УРСР наркомати поділялись на союзні, союзно-республіканські та республіканські, їх кількість у складі Раднаркому УРСР не залишалась незмінною. У червні 1938 року було утворено наркомат харчової промисловості УРСР. У зв'язку з появою наркомату промисловості будівельних матеріалів СРСР, 1 квітня 1939 року було утворено союзно-республіканський наркомат промисловості будівельних матеріалів УРСР. 22 квітня 1939 року наркомат легкої промисловості республіки було розділено на два наркомати: текстильної і легкої промисловості, а у травні 1939 року з наркомату харчової промисловості виділено наркомати молочної і рибної промисловості. 11 липня 1939 року утворений наркомат автомобільного транспорту УРСР.

У 1940 році, з метою посилення державного контролю, комісію радянського контролю було реорганізовано в наркомат державного контролю СРСР. 29 листопада 1940 року в Україні теж створено союзно-республіканський наркомат державного контролю УРСР.

5 червня 1941 року Раднарком СРСР прийняв постанову про утворення державної штатної комісії. Урядам союзних республік і відомствам було заборонено проводити без її дозволу будь-яку реорганізацію апарату, утворювати нові установи і організації та ін.

Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) 13 березня 1938 року прийняли постанову «Про утворення колегій при Народних комісаріатах СРСР». На цій основі при наркоматах УРСР було знову утворено колегії, склад яких затверджувався Раднаркомом УРСР.