Звичайно, як і в інших сферах політичного і правового життя, спосіб прийняття конституції специфічний для кожної країни і зумовлюється рівнем економічного, соціального і політичного розвитку, пануючою ідеологією в момент прийняття конституції, соціальними відносинами. Проблема внесення змін до Конституції набула в Україні останнім часом помітного значення, зважаючи на необхідність істотного удосконалення існуючої системи організації державної влади і місцевого самоврядування. Разом з тим варто відзначити, що існує проблема не лише визначення змісту вказаних змін, а й процедури внесення змін до чинної Конституції. На нашу думку, для оптимального вирішення проблеми, в який спосіб необхідно вносити зміни до чинного Основного Закону, доцільно було б дослідити практику зарубіжних країн щодо даного питання. Процедура внесення змін до Основного Закону залежить від того, чи є конституція жорсткою чи гнучкою, від характеру державно-правової системи Зміни до гнучких конституцій, а точніше, до законів, які входять до їх складу, здійснюються шляхом прийняття звичайного закону, а інші складові частини цих конституцій змінюються новими прецедентами, звичаями, доктринами. Кожен наступний закон, що містить конституційні норми, змінює чи встановлює положення, яке раніше не регулювалося. Прийняття наступного закону відбувається в тому ж порядку, що і попереднього. Так змінюються частково писані конституції Великобританії, Нової Зеландії [4, с. 171]. Процедури внесення змін до жорстких конституцій в різних країнах неоднакові, але можна виділити основні три етапи цієї процедури, які існують у всіх країнах: 1) ініціатива та розроблення акту про внесення змін до основного закону 2) розгляд та прийняття законів про внесення змін до конституції; 3) схвалення цих змін. Коло суб'єктів законодавчої ініціативи також різне. Ініціатива може надаватися законодавчий, виконавчий владі, та народу. В авторитарних країнах ця ініціатива належить главі державі (Саудівська Аравія, Оман). Виключно законодавчий владі ця ініціатива надається в Греції, Португалії. Конституція Іспанії надає це право уряду і обом палатам парламенту, а Конституція Франції-Президенту, який діє за пропозицією прем'єр-міністра, і членам парламенту. У Бельгії (стаття 195 Конституції) ініціативою внесення змін до конституції наділені парламент та голова держави, в Ірландії - нижня палата парламенту (стаття 46 Конституції). У Конституції Республіки Словенія (стаття 168) передбачено, що ініціювати зміни до Основного Закону можуть 20 депутатів Державних зборів, уряд або не менш ніж 30 тисяч виборців, у Румунії з ініціативою перегляду Конституції може виступити Президент за пропозицією уряду, не менш як одна чверть від загального складу парламенту депутатів чи сенаторів, а також не менш ніж 500 тисяч громадян, що мають право голосу. В Австрії, Італії, Філіппінах, Швейцарії законопроект про внесення змін до Основного Закону може бути внесено в порядку народної ініціативи (в Австрії, Швейцарії необхідно зібрати 100 тисяч підписів виборців, в Італії 500 тисяч, Філіппінах - не менше 20% зареєстрованих виборців). В Еквадорі та Гватемалі серед ініціаторів визначений конституційний суд, в Панамі - верховний суд [4, с. 171]. У федеративних державах ініціювати зміни до Конституції можуть суб'єкти федерації. Так, в Ефіопії законопроект про внесення змін до Основного Закону може бути запропонований законодавчими органами третини штатів, у Бразилії - більше як половиною чисельності таких органів, а в Росії - законодавчий (представницький) орган будь-якого суб'єкта федерації [5. 30]. Право прийняття законопроектів про внесення змін до Основного Закону правило, належить парламенту, який здійснює це самостійно чи за участі громадян (конституційний референдум). Як правило, зміни до Основного Закону повинні бути прийняті не простою а кваліфікаційною більшістю голосів парламенту (2/3, 3/4, 3/5). В деяких країн вимагається, щоб законопроект про внесення змін до Конституції було прийнято двічі, з певним інтервалом у часі. В більшості країнах парламент остаточно приймає закон про внесення змін до Конституції. Такий порядок існує в Грузії, Ліхтенштейні, Македонії, Монако, Німеччині, Португалії, Словаччині, Угорщині, Хорватії, Чехії та інших державах [4, с. 172] У деяких країнах рішення парламенту повинно бути затверджено референдумом або ж суб'єктами федерації. В першому випадку застосовується як обов'язковий, так і факультативний референдум. Обов'язковий референдум застосовується у Франції (якщо законопроект вносився депутатами), Єгипті, Філіппінах, Конго. Референдум є обов'язковою стадією в процесі внесення змін до конституції в і таких країнах, як Австрія, Албанія, Андорра тощо. У багатьох країнах референдуму щодо внесення змін до конституції передує їх схвалення парламентом або установчими зборами [4, с. 173]. Важливо виділити те, що в більшості конституцій окремі розділи чи статті не підлягають зміненню. Або окремі положення, як наприклад в конституції Франції встановлено, що республіканська форма правління не може бути переглянута. В Іспанії - це норми про права та свободи людини, в Індії - про федеративний устрій держави. У більшості країн - зокрема Бельгії, Іспанії, України - забороняється зміна положень конституції у надзвичайний та військовий стан. У більшості випадків Президент (глава держави) не може застосовувати право вето щодо законів про знесення змін до Конституції. Лише в деяких країнах вето президента розповсюджується на конституційні закони, але на практиці не використовується. Існують й інші особливості щодо застосування вето президента. Так, у Конституції Білорусії визначено, що заперечення Президента щодо змін і доповнень до конституції, тлумачення Конституції, прийняття програмних законів повинні повторно обговорені та проголосовані не менш як трьома чвертями повного складу палат, водночас як для подолання президентського вето та звичайних законів вимагається кворум у розмірі двох третин [4,с. 174]. Зміни до конституції мають форму нормативно-правового акта, який має таку ж саму юридичну силу, як і конституція. Цей документ, як правило, має назву закону про внесення змін. Така назва спричиняє ряд непорозумінь у теорії конституційного права і стосується співвідношення понять конституції та закону та при визначенні юридичної природи актів. У ряді країн для позначення актів про внесення змін до основного закону використовуються інші назви - конституційні закон, поправка, зміна до конституції тощо. Після набуття чинності акти про внесення змін до конституції, як правило стають частиною основного закону. Виключенням є США, де поправка відіграє роль додатку до основного тексту конституції [4, с. 175]. 28 червня 1996 р. в результаті тривалого й напруженого конституційного процесу була прийнята нова Конституція України. Ця подія стала знаменною віхою в розвитку нашого суспільства і держави, у створенні правових засад дійсно суверенної і незалежної України. Процес розробки і прийняття Конституції України розпочався 16 липня 1990 р. з прийняттям Декларації про державний суверенітет України. А вже 24 жовтня розпочала роботу перша Конституційна комісія. І вже 19 червня 1991 р. Верховна Рада схвалила Концепцію нової Конституції України, що стало визначальною віхою в конституційному становленні держави. Конституція України мала ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет, на ідеалі правової держави, на тому, що найвищою соціальною цінністю в Україні стає людина, її права і свободи, що як Основний Закон держави вона мас бути юридичним документом з нормами прямої дії. Основою державного устрою проголошувався унітаризм, основою державного ладу -- економічний, політичний, ідеологічний плюралізм, багатопартійність, самоврядування[6, 95]. Але робота над проектом нової Конституції затягнулася. Проект, підготовлений Конституційною комісією, було опубліковано лише 1 липня 1992 р., за яким Україна мала стати президентською республікою з двопалатним парламентом. З'явилися й альтернативні проекти. Через деякий час, 26 жовтня 1993 р., побачив світ ще один офіційний проект, який, однак, викликав чимало запитань і не став цементуючим фундаментом майбутнього Основного Закону держави. В основі дискусій знаходилися питання державного устрою (проблема федералізації), поділу влади, місцевого самоврядування, ринкової економіки та приватної власності. Не було одностайності й у визначенні органу, який мав приймати нову Конституцію. Дискутувалися чотири точки зору: перша -- що це має робити Верховна Рада України, друга -- референдум, третя -- Конституційна асамблея (спеціально утворений із цією метою орган), четверта -- Верховна Рада разом із референдумом [6, с. 96]. Але до прийняття нового Основного Закону країни залишався ще рік напруженої роботи. Зупинімося на основних моментах тодішнього конституційного процесу. У листопаді 1995 р. Конституційною комісією було ухвалено дещо модифікований Конституційний проект, а в лютому 1996 р. -- ще один. Характерно, що за цими проектами Президент віддавав частину власних,-- вже реально зафіксованих, повноважень парламентові і в Україні мала утвердитися «змішана» президентсько-парламентська форма правління. Згодом у Верховній Раді відбулося два парламентських слухання проекту. У перебігу дебатів парламентарі відмовилися від ідеї бікамералізму, що стало найсуттєвішою новелою тодішніх дискусій [6, с. 97]. Маємо надію, що день 28 червня 1996 р. в пам'яті нащадків залишиться як епохальна подія в житті новоутвореної держави. Розглянемо питання про внесення змін в Конституції України. Оскільки закон про внесення змін до конституції за правовою формою є актом законодавчої влади, легітимність відповідних змін обумовлена тим, що порядок прийняття зазначеного закону передбачений самою конституцією. Спеціальний порядок внесення змін до Конституції покликаний забезпечити її стабільність як Основного Закону держави, а дотримання такого порядку обумовлює ступінь легітимності закону про внесення змін до Конституції України [7, с. 46]. Порядок внесення змін до Конституції України визначений в розділі XIII. При цьому процедура внесення змін до Основного Закону, як відомо, залежить від предмета цих змін. Зокрема, зміни до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» з огляду на їх фундаментальне значення для конституційного ладу держави передбачають більш складну процедуру, ніж до інших розділів. Так, відповідно до статті 156 Конституції України зміни до розділів І, III, XIII Конституції України приймаються не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і затверджуються всеукраїнським референдумом. Зміни до інших розділів Основного Закону держави мають бути попередньо схвалені більшістю від конституційного складу Верховної Ради України і вважаються прийнятими, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за них проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Парламенту [4, с. 174]. Разом із тим Конституцією України (статті 157 і 158) прямо визначені обмежувальні умови щодо внесення змін до Основного Закону. Зокрема, за змістом відповідні зміни не повинні передбачати скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, бути спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Крім цього, заборонено вносити зміни до Конституції України в умовах воєнного чи надзвичайного стану, а також змінювати двічі одні і ті самі положення Основного Закону Парламентом протягом скликання [7, с. 47]. Постає питання: який механізм має протидіяти ситуації, коли у неконституційний спосіб внесено зміни до Основного Закону?