З правової точки зору, конституція (від лат. constitutio -- устрій, установлення) - Основний Закон держави, що має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, має особливий порядок прийняття, внесення змін і охорони, захисту, гарантування. Термін «конституція» як правило, вживається у двох значеннях: конституція фактична (реальна, існуюча в дійсності організація держави і суспільства та взаємовідносини їх з людиною) і конституція юридична (як політико-правовий документ). Причому, якщо у матеріальному значенні її варто розуміти як писаний акт або сукупність актів чи конституційних звичаїв, що проголошують та гарантують права і свободи людини та громадянина і визначають основи суспільного ладу, форму державного і правління, форму державного устрою, і систему органів державної влади, місцевого самоврядування та інші питання конституційного значення, то у формальному -- як документ, тобто основний закон держави, який приймається і змінюється в особливому порядку, встановленому, як правило, ним самим, і який має найвищу юридичну силу. Тому за своєю суттю конституція -- це особливий інститут, що це регулює найважливіші суспільні відносини, встановлює основи конституційно-правового порядку, за яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом й на основі поєднання інтересів особи, суспільства та держави [9, с. 61]. Конституція -- це єдиний нормативно-правовий акт, який має особливий юридичний характер, і з допомогою якого український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні засади устрою суспільства і держави, визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, основи правового статусу особи, територіального устрою держави [10,с. 9]. Розвиток Української держави після проголошення її незалежності проходив у безпосередньому зв'язку з утвердженням основ конституціоналізму, забезпеченням фундаментальних конституційних принципів народного суверенітету, верховенства права, пріоритету прав і свобод людини і громадянина, законності, поділу державної влади, демократизму тощо. В цьому сенсі, як конституційний процес в цілому (прийняття конституції України 1996 року, конституційний референдум 2000 року, внесення змін до Конституції наприкінці 2004 року), так і сама Конституція України, як Основний закон держави і суспільства, виступили тією глибинною правовою основою, на якій відбувалися державотворчі процеси. Це означає, що розвиток Української держави проходив в межах тих параметрів, які були завдані на конституційному рівні і принаймні в теоретичному плані був покликаний сприяти реалізації основних конституційних норм. Однак, як засвідчує державотворча і правотворча практика, далеко не всі такі норми і принципи виявилися достатньою мірою реалізованими і забезпеченими (наразі ми маємо на увазі не лише ті чи інші конституційні права і свободи людини і громадянина, забезпечення яких передбачає відповідну "здатність держави", але й базові демократичної і правової держави інститути). У зв'язку з чим, постає серйозне й актуальне для науки конституційного права питання стосовно тієї ролі, яку Конституція України повинна відігравати в процесі державного розвитку, і яку вона об'єктивно відіграє. Ми пропонуємо звернутися не до всієї сукупності державотворчих процесів, а тільки тих, які пов'язані із організацією і функціонуванням системи державної влади. Таке акцентування на проблемах організації і функціонування державної влади видається цілком виправданим з огляду на те, що процес забезпечення конституційних норм напряму залежить від того, наскільки органи державної влади здатні у своїй сукупності гарантувати передбачені конституцією засади розвитку суспільства. Тому, кажучи про конституційні основи суспільного розвитку України, ми, звісно ж, маємо на увазі не просто певну сукупність юридичних норм. які закріплені Конституцією України (безвідносно до того як, ким і чи взагалі вони реалізуються), але й те, наскільки ефективною є організація державної влади, чи функціонує вона з метою сприяння суспільному розвитку, чи відповідає конституційна модель організації нової влади тим цілям суспільного розвитку, що встановлюються на найвищому конституційному рівні. Таким чином, конституційно-правове дослідження ролі та значення Конституюй України в забезпеченні організації і функціонування державної влади видається актуальною розвідкою, що здатна поставити, і можливо - розв'язати, важливі проблеми, які нині постали перед Українською державою [11, с. 75] Саме визначення Конституції як Основного закону є цілком усталеною дефініцією як у вітчизняному , так і в зарубіжному конституційному праві. Так, на думку В. Чиркіна, суть конституції проявляється в тому що як акт вищої юридичної сили, вона є Основним законом чи основою законодавства та гарантією його стабільності [12, с. 35]. У визначенні В. Погорілка конституція - це основний закон держави і суспільства, який має найвищу юридичну силу, регулює найважливіші суспільні відносини, має особливий порядок прийняття, внесення до неї змін і її охорони [13, с. 141]. Схожу позицію займає О. Тодика, яка обґрунтовуючи роль конституції як Основного закону, зазначає, що за своїм призначенням вона покликана встановлювати основні напрямки розвитку держави та суспільства [14, с. 3]. Утім, вже в цьому первинному визначенні конституції міститься важлива для нашого дослідження теоретична іплікація. Справді, якщо ми підходитимемо до тлумачення закону як "нормативно-правового акту представницького вищого органу державної влади (або безпосередньо народу), який регулює найбільш важливі питання суспільного життя, встановлює права та обов'язки громадян, має вищу юридичну силу та приймається із дотриманням законодавчої процедури", то тоді Основним законом виступатиме лише такий, який встановлюватиме вихідні норми по відношенню до самої державної влади та суспільства. В цьому сенсі, наявність Основного закону виступає обов'язковою характеристикою держави, де визнається верховенство права [11, с. 75]. Проте не слід скидати з рахунку ту обставину, що за тоталітарних режимів, з якими переважно пов'язана історія України, конституційні акти, які право загалом, не відігравали і не могли відігравати скільки-небудь помітної ролі в житті та розвитку суспільства і держави, забезпеченні прав та свобод людини і громадянина. Саме в цьому, очевидно, головна причина стійкою психологічного стереотипу, що вкоренився в суспільній свідомості і виявляється в недостатній повазі до Основного Закону, законодавства, недооцінці їхньої ролі в житті як держави, так і громадян. Хіба рідко доводиться зустрічатися і сьогодні зі ставленням до Конституції та права як до засобу обслуговування поточних політичних інтересів та потреб? Такі утилітарні, вузькоегоїстичні підходи треба рішуче ламати, у тому числі шляхом наукових дискусій, винесення найбільш актуальних проблем на широке громадське обговорення. Конституція, як акт вияву вищої, установчої волі українського народу, остаточно підтвердила, що його історичний вибір -- жити в суверенній, демократичній, соціальній, правовій державі -- є остаточним і не підлягає перегляду. Це документ, який базується на принципово нових для українського соціуму філософії й концептуальних засадах державотворення. Вперше в тисячолітній історії України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані найвищою цінністю, а права та свободи людини і громадянина стали визначати зміст і спрямування всієї діяльності держави. Тепер ключове завдання полягає в тому, щоб кожен з наших співвітчизників реально відчув практичну дію конституційних настанов у своєму повсякденному житті [15, с. 4]. Значення правових норм, закріплених у Конституції України 1996 р. з точки зору їх ролі у процесі модернізації держави і суспільства можна розглядати принаймні в трьох основних аспектах. По-перше, значна частина цих норм може бути визначена як «норми-орієнтири» чи «норми-цілі». їх специфіка полягає в тому, що вони встановлюють ті загальні напрями, а разом з ними і принципи державного і суспільного розвитку, які визначають характер подальшого реформування всього спектра суспільно-політичних відносин. По-друге, всі конституційні норми та принципи є нормами прямої дії. Значущість цього положення полягає в тому, що між сферами дії конституційних приписів і реальними суспільно-політичними відносинами встановлюється чіткий взаємозв'язок, який робить можливим подальший перехід до практичного запровадження конституційних норм. Фактично ця властивість конституційних норм зафіксована ст. 8 Конституції: «Конституція України мас найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії» [16, с. 270]. І, по-третє, всі конституційні норми є основою функціонування суспільно-політичних відносин, які виникають у державі, суспільстві, а також у процесі їх взаємодії. Тобто конституційні принципи встановлюють не лише своєрідний ідеал розвитку держави і суспільства, але й виступають базисом розробки, реформування і розвитку всієї системи чинного українського законодавства, оскільки відповідно до згадуваної вище ст. 8 Конституції України всі закони та інші акти органів державної влади приймаються на основі Конституції і мають їй відповідати. Важливим аспектом Конституції Україні є конституційно-правове закріплення моделі ієрархічної структури законодавства: 1) у ній знайшов законодавче закріплення статус Конституції як Основного Закону держави щодо ключових аспектів розвитку суспільства, держави та права, а також стосовно законодавства, що випливає зі змісту Конституції України (ст. 8); 2) вона визначає основи чинності на території України міжнародних договорів (ст. 9), визначаючи їх співвідношення із Основним Законом України; 3) вона закріплює правовий статус законів як основоположних актів парламенту, які покликані регламентувати найбільш суттєві та значимі, з точки зону інтересів особи, суспільства та держави, відносин; 4) у ній знаходять своє закріплення питання сутності та статусу актів законодавства, які видаються Президентом України (статті 102,106), Кабінетом Міністрів України (статті 113, 116), закріплюючи за ними статус підзаконних нормативно-правових актів; 5) у ній знаходять своє закріплення окремі риси актів законодавства міністерств, інших органів виконавчої влади (статті 117-120), органів АР Крим (етапі 135-139) та органів місцевого самоврядування (статті 140-143), констатуючи їх підзаконний характер; 6) вона визначає та конкретизує місце окремих рішень Конституційного Суду України у системі актів законодавства шляхом провадження останнім функції конституційно-правового контролю за конституційністю законодавства; 4) З позицій сьогодення конституційно-правове закріплення основоположних засад та принципів ієрархічної структури законодавства, механізмів контролю за їх виконанням слугуватиме важливим чинником ефективності не лише Конституції України, а й національного законодавства України в цілому [9, с. 64]. Загалом же, проблематика конституційного забезпечення функціонування системи державної влади в Україні видається перспективним та актуальним напрямом досліджень в галузі конституційного права, оскільки лише формування надійних науково обґрунтованих конституційних засад державотворчого процесу здатне забезпечити надійне просування України на її шляху до демократичної і правової держави [11, с. 80]. Поняття легітимності було введено в юридичну науку Максом Вебером та згодом розроблялося його послідовниками, зокрема Г. Еллінеком. Термін легітимність - латинського походження, означає законний, правовий, правомірний, правильний тощо. Зрозуміло, що повного мірою зміст легітимності можна проаналізувати лише враховуючи особливості об'єкта, характерною рисою якого вона виступає, у даному випадку - конституції. Стосовно конституції легітимність - одна із її юридичних властивостей, що має важливе значення для забезпечення її верховенства.