Часи давньоруської державності За часів Давньої Русі поступово відбувалася заміна патріархальної родової громади сільською або так званою сусідською територіальною громадою. Її члени вже були пов'язані між собою не родинними відносинами, як раніше, а господарсько - територіальними. Виробництво тут здійснювалось окремими дворами, а двір користувався землею громади. Ліси, вигони та водопої знаходились у спільному володінні, а орні землі розподілялися між господарствами (дворами) й поступово переходили у власність двору (сім'ї). Процес розвитку земельних відносин в цей час характеризується появою нових форм власності на землю: спадкове володіння князів і бояр; державна форма власності, яка виникала шляхом завоювання сусідніх земель. Але землі ні першої, ні другої форми власності не були особистою власністю князя. Це була власність «столів», за якими вони сиділи. Втрачаючи «стіл», князь втрачав власність на землю. Після прийняття християнства почало з'являтись і церковне землеволодіння за рахунок дарування землі князями, боярами, придбання, освоєння пустищ тощо. В основі відносин між людьми, у процесі використання земель лежало давнє звичаєве право. Проте розвиток феодальних відносин, прийняття християнства і культурне зближення з Візантією зумовили запозичення візантійського права. На цей час припадає створення першої редакції «Правди Руської», яку започаткував Ярослав Мудрий. У центрі уваги цього документу були питання про власність на землю і майно, відносини між верховенством і підданими, соціальний статус окремих категорій населення. Важливою складовою в системі управління земельними ресурсами на території Київської Русі був розвиток існуючих і створення нових міст, сіл і хуторів. В системі управління земельними ресурсами надзвичайно важливе місце належало справлянню податку за використання землі. Економічною основою оподаткування був розмір селянського землекористування. Податок справлявся від «плуга», що був прирівняний до 15 га землі. У тих випадках, коли землекористування за своїм розміром складало меншу площу, одиницею оподаткування виступало «рало». На основі родинних зв'язків окремі господарства („дими”) об'єднувалися в дворища по 10-15 димів. Останні входили до складу громади, яку очолював староста. Крім земельних ділянок індивідуального користування (димів), у громаді були неподільні угіддя, якими користувалися всі її члени. На історичному шляху розвитку суспільства феодалізація общинних земель привела до трансформації данини у феодальну ренту в формі відробітків. Але в процесі розвитку продуктивних сил держави з'ясувалось, що ця форма оподаткування носила обмежений характер в господарській еволюції держави. На заміну їй прийшла грошова рента, яка у ХІІ-ХІІІ ст. поширилась по всій Русі. У системі управління земельними ресурсами важливе значення приділялося структурі земельних, в тому числі сільськогосподарських угідь, розглядалися питання, стосовно розв'язання земельних і майнових спорів, складання проектів організації території, картографічного забезпечення тощо. Із втратою державності Україна упродовж кількох століть перебувала під управлінням Литви та Польщі. Це, звичайно, не могло не позначитись на розвитку системи управління земельними відносинами. Дотримуючись зразків західних держав, Великі Литовські князі запровадили створення системи удільних князівств, князі яких не мали ніяких особистих прав: вони залишались підлеглими Великому князю. Протягом другої половини ХІV-XV ст. на українських землях набуває широкого розвитку магнатське і шляхетське землеволодіння. В цей же час продовжує зростати власність церкви. З появою на українських землях католицьких метрополій і єпископств останні отримали королівські дарчі грамоти на землекористування, населення яких не підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялось від загальнодержавних податків. Протягом другої половини ХІV-ХV ст. було уніфіковано правовий статус селян, в результаті чого їх стали називати «панськими». Як результат цього, почало руйнуватись селянське землеволодіння, посилилась феодальна залежність селян, поширився процес їх закріпачення, почала складатись багатогалузева система господарства. У системі управління земельними ресурсами важливе значення мало містобудування, надання багатьом містам «магдебурзького права», що, власне, забезпечувало громадянам більшу самостійність і незалежність від органів державної влади. Управління земельними ресурсами було спрямоване на задоволення інтересів пануючого класу за рахунок поневоленої частини суспільства. Основною формою землекористування були фольварки, які нагадували не що інше, як радянські колгоспи, різні за своїми розмірами. В основі розвитку фольваркового землекористування було покладено так званий «Устав про волоки», згідно з яким уся земля, якою володіли селяни, поділялась на ділянки - волоки, і кожен двір, наділяючись волокою, зобов'язаний був відробляти панщину та інші повинності. Часи Козаччини Наслідком визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування було утвердження так званої «козацької власності» на землю. Вона визначалась як корпоративна, оскільки належала корпорації козаків Війська Запорозького. Юридично це було затверджено під час Переяславської Ради у 1654 році. Козацька власність мала корпоративний характер, тобто суб'єктами власності був не окремий козак, а корпорація козаків в особі Війська Запорізького. Козаки одержували землю у власність, якою раніше володіли, лише після вступу до козацького війська. Підкреслюється службовий характер земельної власності, оскільки вона була обтяжена відбуванням військового примусу на користь Війська Запорозького. Козаки мали право вільно купувати і продавати землю, засновувати нові поселення. Важливим досягненням у ході визвольної війни стало визнання селянської власності. Селяни вважали землю своєю власністю і з повним правом розпоряджались нею і результатами своєї праці. Держава не регламентувала права використання землі, але оплата податків на утримання війська та адміністративного апарату була для селян обов'язковою умовою. В Універсалах Хмельницького, який прагнув розв'язати соціальні суперечності в Україні, було скасовано панщину, а відробіткова рента змінювалась грошовим чиншем. Земельна політика Б. Хмельницького носила прогресивний характер: змінився інститут приватної власності, в результаті чого козаки і селяни могли забезпечити свої інтереси. Основними формами господарювання товариств стали дрібні землеволодіння селян і міщан. Таким чином, на території української козацької держави було знищено велике й середнє феодальне землекористування. Переважною стала державна та козацька власність на землю, було запроваджено вільну купівлю, продаж і заставу землі. У приватній власності залишались землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан. На основі приватної власності на землю набувало розвитку дрібнотоварне козацьке й селянське господарство. Створювалися умови для інтенсивного розвитку прогресивніших земельних відносин, перетворення козацько - селянських маєтків у господарства фермерського типу. Особливим етапом в еволюції державного управління земельними відносинами є період гетьманства Івана Мазепи (1687-1709 рр.), який був розумним політиком свого часу. Він видав майже 1000 універсалів з питань земельних справ, які здебільшого сприяли зростанню старшинського землеволодіння. За період гетьманства Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола, Розумовського, старшині, монастирям і частково купецтву було надано сотні сіл з десятками тисяч дворів. За їх універсалами (указами) козацька земля могла надаватись будь-кому з видачею відповідного документа (грамоти) на право на землю. У системі управління земельними ресурсами вони стежили за належним справлянням податків за використання землі. Однак подальший розвиток земельних відносин цим шляхом в українській держави перервало скасування її автономії в кінці XVIII ст. Скасувавши гетьманство у 1765 році Катерина ІІ видала маніфест про генеральне межування, тобто точне визначення в натурі меж землеволодінь козаків, селян, церкви тощо. В Україну знову повернулися феодальні порядки. Незважаючи на боротьбу українських селян з великими землевласниками, зростання феодального землеволодіння продовжувалося. Царський уряд певною мірою обмежував його зменшенням кількості феодалів в Україні, довівши її до 300. Але більша частина землі у середині XVIII ст. була сконцентрована в руках феодалів. Селянська реформа 1861 р. Невідповідність виробничих відносин характеру продуктивних сил у суспільстві царизм був змушений розв'язати проведенням селянської реформи 1861 p., яка неоднозначно була сприйнята селянами і по-різному оцінена вченими -- істориками, економістами, керівниками та державними діячами всіх рівнів. Хоча, немає сумніву, що це була найсуттєвіша соціально-економічна подія XIX ст. в Росії. Реформа 1861 р. готувалася протягом тривалого часу (майже п'ять років) в умовах надзвичайно гострих суперечностей. Спеціально створені царським урядом Росії комітети готували пропозиції щодо умов і порядку відміни кріпосного права, які надсилались у редакційні комісії. Перша програма, викладена в рескриптах, передбачала скасування лише особистої залежності кріпосного селянина при збереженні існуючих феодальних виробничих відносин. Друга програма, прийнята у кінці 1858 p., визнавала необхідність поступової ліквідації феодальних відносин зі згоди поміщика. Програми, розроблені царським урядом раніше, були значно розширені й уточнені. З урахуванням надісланих комітетами до Петербурга пропозицій було остаточно сформовано проект реформи. Ним передбачалося наступне: Селяни одержують особисту свободу і входять до складу вільного сільського стану. В адміністративному відношенні селяни становлять сільські громади, які обирають органи мирського управління. Поміщик повинен мати справу з миром, а не з окремою особою селянина. Крім забезпечення селянина земельним наділом у постійне користування, необхідно давати йому можливість викупити цей наділ у власність. З цією метою уряд надає підтримку селянам через організацію кредиту; Регламентується за строками положення про тимчасово зобов'язаних селян. У жовтні 1860 р. завершилися роботи редакційних комітетів з опрацювання Положення про селян, які виходять із кріпосної залежності. Проект цього Положення було передано Головному комітету в селянських справах. У кінці січня 1861 р. Державна рада розглянула і затвердила його, а 19 лютого 1861 р. Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності, підписав Олександр II. На початку березня було опубліковано Маніфест про селянську реформу. До маніфесту додавався ряд документів, які трактували різні питання реформи. Найбільше захоплення у селян викликала довгоочікуване скасування кріпосного права. Однак це захоплення тривало недовго, оскільки згодом основну увагу селяни стали приділяти економічним положенням реформи, насамперед земельним питанням. Головним чином їх цікавили розмір наділу та умови користування ним. Селян влаштовував дворічний, так званий перехідний період вступу в дію "Положення 19 лютого", оскільки багато з них не втрачали надії на безплатний наділ землі. Передбачалося, що поміщики зберігають власність на всі землі, які їм належали. Селянам же вони були зобов'язані надати у постійне користування садибу разом із присадибною ділянкою і, крім того, польовий наділ для забезпечення їхнього побуту та виконання зобов'язань перед урядом і поміщиком. Користування поміщицькою землею, тобто польовими наділами, зобов'язувало "вільних" селян відбувати панщину й платити оброк. Більше того, протягом дев'яти років після звільнення селянин не мав права відмовитися від польового наділу, бо це позбавило б поміщика не тільки робочої сили, а й доходу. Правом на польовий наділ згідно з Положенням користувалися селяни, які були приписані за десятою ревізією до даного селища.