Розмір наділу визначався залежно від місцевості та кількості ревізьких душ (особи чоловічої статі, жінки землею не наділялися) за добровільною угодою між поміщиком і селянами. Угода укладалася у письмовій формі під назвою "Статутна грамота". В ній обов'язково зазначалися розмір польового наділу і повинності (зобов'язання) за користування землею. Грамоти укладалися не з окремим селянином, а з миром (громада, община). Укладання статутних грамот доручалося самим поміщикам під наглядом мирових посередників, які призначалися з числа місцевих дворян-поміщиків. Селянинові надавалось обов'язкове право викупу садиби. Що стосується викупу польового наділу, то він повністю залежав від доброї волі поміщика і здійснювався не окремим селянином, а всім миром. У разі викупу польових наділів селяни переходили в розряд селян-власників, а ті, що не перейшли на викуп, іменувалися тимчасово зобов'язаними і чекали, коли поміщик виявить бажання перевести їх на викуп. Важливу роль у перерозподілі земельної власності в період селянської реформи відіграло визнання землі товаром. Особливо пожвавилися купівля-продаж землі після створення у 1882 р. Селянського поземельного банку. За період з 1863 по 1902 р. було здійснено актів купівлі-продажу на 25,6 млн десятин землі. Доречно зазначити, що кількість власників землі збільшувалась і серед селян. Так, до революції 1917 р. в приватній власності селян перебувало 9,5 млн десятин землі, або 43,4% усіх земель, які одержало селянство України у результаті реформи. Запроваджувалась оренда землі, хоча на перших етапах вона мала досить кабальні умови -- майже половину врожаю доводилося віддавати орендодавцеві Але все ж таки ця форма землекористування швидко поширювалася, що давало змогу селянам розвивати своє господарство. Перехід селян на викуп, тобто зміна їхнього статусу від тимчасово зобов'язаних до власників, відіграв прогресивну роль у пожвавленні сільського господарства на всій території України. Певним гальмом на шляху зростання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції було громадівське землеволодіння, яке найдовше зберігалося у південних губерніях. Найбільший опір переходу від громадівського до подвірного землекористування чинили самі поміщики, оскільки їх цілком влаштовувала кругова порука громади, яка спільно відповідала й за оброк, і за викупні платежі, й за кожного її члена. Таким чином, на порядку денному постало питання подальшого вдосконалення земельних відносин, яке могло бути розв'язане тільки шляхом нового перерозподілу земель. Аграрна реформа Столипіна Напередодні 1905 р. в Російській імперії склалася надзвичайно складна політична та економічна ситуація. У період запеклої боротьби селян із поміщиками земельне питання ще більше загострилося. За вирішення його взявся тодішній голова Ради Міністрів П.О. Столипін. Аграрна реформа цього періоду увійшла в історію під його іменем. Початком реформи вихід 9 листопада 1906 p. царського указу "Про селянське землеволодіння і землекористування", який набрав статусу закону лише 14 червня 1910 р. після затвердження його III Державною думою. Здійснювати земельну реформу було доручено Міністерству внутрішніх справ та Головному управлінню землеустрою і землеробства, а на місцях -- губернським та повітовим землевпорядкувальним комісіям. Головною ідеєю земельної реформи було наділення селян землею та формування реального власника і господаря на селі. Положеннями указу від 9 листопада 1906 р. передбачалося: Право вільного виходу селянина з сільської громади з метою закріплення землі у приватну власність. Забезпечення матеріальних вигод, пов'язаних із виходом з громади (наприклад, купівлі надлишків землі у сільської громади на пільгових умовах). Надання селянам землевпорядної та фінансової допомоги з боку уряду. Столипінська реформа мала надзвичайний вплив на розвиток земельних відносин та селянського господарства. Відбулися значні зміни в формах господарювання: від тисячолітньої громадівської форми у Росії здійснювався перехід до селянського господарства на основі приватної власності на землю (за роки реформи було створено 2 млн. самостійних селянських господарств фермерського типу). Підвищилася продуктивність праці, збільшилося виробництво сільськогосподарської продукції (за роки проведення земельної реформи у два рази зріс валовий збір зерна, а в 1916 р. він перевищив річну потребу Росії майже на 15 млн. т). Селянство повірило у незворотність земельної реформи, оскільки відчувало різнобічну державну підтримку: організаційну, матеріальну, фінансову, консультативну. Столипінська аграрна реформа показала, що будь-які зміни в земельних відносинах вимагають наполегливої роботи, спрямованої на подолання усталених (хоч вже й відживаючих) традицій, які міцно вкоренились у свідомості селян і сформували відповідну психологію, на розвиток природного бажання кожної людини -- стати заможнішим від своєї праці. На жаль, розраховані на 20 років перетворення земельних відносин в аграрній сфері були перервані через десять років від їхнього початку, причому в мирних умовах вони відбувалися лише сім років. Управління землею в умовах радянської влади Лютнева революція 1917 р. не вирішила земельного питання. Навпаки, воно ще більше загострювалося. В червні 1917 р. Тимчасовий уряд скасував столипінську програму аграрної реформи. Замість неї була висунута ідея нової аграрної реформи, яка б враховувала ситуацію та розклад політичних сил на той період. Було створено Лігу аграрних реформ, до організаційного комітету якої увійшли відомі вчені, у тому числі: М.А. Макаров, М.І. Туган-Барановський і О.В. Чаянов. В квітні 1917 р. на установчому з'їзді Ліги з доповіддю виступив О.В. Чаянов, який сформулював основні положення реформи: трудове селянське господарство повинне стати основою аграрного будівництва Росії і йому мають бути передані всі землі; передача земель повинна здійснюватися на основі державного плану земельного устрою, розробленого з урахуванням побутових та економічних особливостей окремих районів країни. Але в 1917 р. селянство не чекало милостині, а рішуче боролося за право на землю. Право й порядок одержання селянами земель були встановлені Декретом про землю 8 листопада 1917 р. та селянським наказом, складеним на основі 242 місцевих селянських наказів. Декретом скасовувалася приватна власність на землю, а це означало, що вона не могла відчужуватися ніяким способом, у тому числі купівлею-продажем, орендою і заставою. Селяни одержали в користування землю, яка стала повністю державною власністю. Таким чином, відбулося примусове вилучення державою земель, що знаходились у приватній власності, причому спочатку поміщицьких, а згодом і земель, які перебували у приватній власності селян, насамперед заможних, так званих куркулів. Невдовзі, 19 лютого 1918 p., було прийнято другий декрет "Про соціалізацію землі", що передбачав віддання переваги при передачі землі в користування трудовим сільськогосподарським товариствам з урахуванням застосування особистої праці. Він і започаткував перехід до спільного обробітку землі, колективної організації виробництва. В березні 1918 р. на II Всеукраїнському з'їзді Рад було прийнято Тимчасове положення про соціалізацію землі, яким підтверджувалося скасування назавжди й без будь-якого викупу приватної власності на землю. Перевага в користуванні землею віддавалася трудовим сільськогосподарським комунам і товариствам, що переходили до громадського обробітку землі. Було взято напрямок на створення державних радянських господарств, тобто формувався соціалістичний уклад господарювання на селі. Усуспільнення землі стало прообразом формування великих громадських сільськогосподарських підприємств, у яких із часом усуспільнилися й засоби виробництва. Попередній розподіл земель тривав до 1920 р. та мав на меті передачу конфіскованих земель трудящим, насичення земельного голоду малоземельних і безземельних верств селянства. Загальні підсумки розподілу конфіскованих земель станом на 1924 р. були на користь селян України - вони одержали у своє розпорядження 91,8 % загальної площі сільськогосподарських земель. Завдяки націоналізації селянство одержало землю та почало розгортати своє господарство. В березні 1921 р. X з'їзд РКП (б) прийняв рішення про перехід до нової економічної політики (НЕПу). Одним із заходів цієї політики стало повернення з 1922 р. права (хоч і обмеженого) на оренду засобів виробництва, включно із землю. Це сприяло, з одного боку, розширенню площі земель господарюючим суб'єктам, а з другого - передачі в оренду свого земельного наділу при можливості його обробляти. Подальший крок у земельних відносинах в Україні було зроблено у грудні 1927 року проголошенням курсу на колективізацію сільського господарства. 15 грудня 1928 року був прийнятий Закон "Загальні начала землекористування і землеустрою". У ньому наголошувалося, що націоналізація земель, яка є основою всього радянського земельного ладу, забезпечує соціалістичну перебудову сільського господарства. Право виключної державної власності на землю визначалося за Союзом РСР. Починаючи з 1929 року Україну охопила масова колективізація. Це суперечило споконвічному прагненню селянства мати свою землю й вільно на ній господарювати. Все це знову забирала держава: право на землю мало здійснюватися землекористувачем лише у складі новоявленої земельної громади з підкоренням встановленому громадою порядку землекористування. Купівля, продаж, передача у спадщину або дарування, а також заклад землі заборонялися, а особи, винні в учиненні їх, крім кримінальної відповідальності, позбавлялися землі, що знаходилася в їхньому користуванні. 3 вересня 1932 р. для зміцнення сталості землекористування колгоспів як запоруки соціалізму була прийнята постанова ЦВК і РНК СРСР від "Про створення сталого землекористування колгоспів". Нею заборонялися переділи земель між колгоспами, встановлювався порядок зміни меж колгоспів у зв'язку з їхнім укрупненням чи розукрупненням. Постанова РНК СРСР від 7 липня 1935 року "Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (довічне) користування землею" призвела до проведення великих обсягів землевпорядних робіт протягом 1935-1937 рр., які остаточно ліквідували в Україні селянські землекористування. Кожному колгоспу видавали державний акт на безстрокове (довічне) користування землею. Під час Другої світової війни з метою забезпечення армії та населення продуктами харчування при підприємствах і установах організували широку мережу підсобних господарств для виробництва сільськогосподарської продукції. Значно розвинулось колективне та індивідуальне городництво - кожній сім'ї виділялося від 0,12 до 0,25 га землі під городи. У післявоєнний час зміст і обсяг землевпорядних робіт визначалися спеціальними постановами. Насамперед, треба було відновити межі землекористувань, порушені сівозміни й земельно - облікову документацію колгоспів, радгоспів та адміністративних районів. В лютому 1947 р. пленум ЦК ВКП (б) переорієнтував землевпорядкування на однотипні сівозміни у всіх господарствах, незважаючи на різноманітний ґрунтовий покрив, неоднакову забезпеченість кормовими угіддями та інші фактори. Значний вплив на зміст внутрішньогосподарського землевпорядкування мала постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 20 жовтня 1948 року "Про план лісонасаджень, запровадження травопільних сівозмін, будівництва ставів і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових і лісостепових районах європейської частини СРСР". Полезахисні смуги, зрошувані ділянки і водойми стали необхідними й важливими елементами внутрішньогосподарського землевпорядкування колгоспів і радгоспів. До 1950 року проекти внутрішньогосподарського землевпорядкування мали майже всі колгоспи і радгоспи. Однак, розміри землекористувань і польові сівозміни багатьох колгоспів не забезпечували умов для продуктивного використання нової техніки, впровадження досягнень науки й передового досвіду.