Цей недолік всунула постанова Ради Міністрів СРСР від 30 травня 1950 року "Про укрупнення колгоспів і завдання партійних організацій у цій справі". Масове укрупнення колгоспів вимагало проведення великого обсягу робіт з міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування. Міжгосподарське землевпорядкування полягало в утворенні великих земельних площ, землекористувань, усуненні їхніх недоліків (черезсмужжя, вклинювання, вкраплювання, ламаність меж тощо) та видачі господарствам нових державних актів. Важливе значення для подальшого розвитку земельних відносин мало прийняття в 1968 році Основ земельного законодавства СРСР та союзних республік. Цей документ став основним законодавчим актом щодо регулювання земельних відносин і проведення державного землевпорядкування. Але він був розрахований не на господарську самостійність селян і не на різноманітність форм користування землею, а на жорстку централізацію й командне управління сільським господарством. Проголошена в "Основах" концепція матеріальної зацікавленості колгоспів, радгоспів, селян в ефективнішому використанні та охороні земель не була підкріплена належним господарським механізмом. Навіть такі правові вимоги, як дотримання пріоритету сільськогосподарського землекористування, недопущення розбазарювання цінних угідь, перекреслювалися практикою. З метою розвитку і доповнення "Основ" в Україні у 1970 році був прийнятий Земельний кодекс. Проте він не вніс та й не міг внести за існуючого політичного режиму щось нове і важливе для земельних відносин в Україні, хоча життя настирливо вимагало врахування національно-територіальних особливостей внутрішньогосподарського використання, охорони та поліпшення земель. У 70-ті рр ХХ ст. до традиційного міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування додалися нові напрями в організації використання земель, зокрема, прогнозування і планування використання земель у Генеральних схемах використання земельних ресурсів, схемах землевпорядкування областей і районів країни, рекультивація земель, проведення земельно - кадастрових робіт, робоче проектування, пов'язане з поліпшенням окремих земельних ділянок. У землевпорядних проектах більше уваги стали приділяти економічному обґрунтуванню проектних рішень, істотно розширилися природоохоронні функції землевпорядкування, почали враховуватися міжгосподарські зв'язки сільськогосподарських і переробних підприємств. Постанова Ради Міністрів СРСР від 10 червня 1977 року "Про порядок ведення державного земельного кадастру" сприяла розгортанню широкого фронту робіт із земельного кадастру, визначення продуктивної здатності земель різної якості, в результаті чого була створена єдина загальносоюзна методика з оцінки земель. Запроваджувалася державна реєстрація землеволодінь і землекористувань як складова земельного кадастру, який забезпечує вивчення правового і визначає господарський стан земель, бонітування ґрунтів та економічну оцінку земель. Проте, в 70-80-их рр ХХ ст. розвиток земельного законодавства почав спрямовуватися у бік кооперування селян. Поступово колгоспне законодавство затіняє земельне. Колгоспне законодавство вбирає в себе закони й укази, Примірний Статут колгоспу, спільні рішення партії та уряду, інші правові акти з питань діяльності колгоспів. Проте колгоспний лад не змінювався, а почав трохи занепадати. На порядку денному виникло питання розуміння можливих перспектив розвитку нових форм господарювання. В 1982 р. травневий Пленум ЦК КПРС з метою розв'язання продовольчої проблеми прийняв Продовольчу програму країни на період до 1990 р. Вона висунула ряд завдань, серед яких одним із найважливіших було вдосконалення управління земельними ресурсами. Зростання цінності землі, необхідність ощадливого розподілу між галузями народного господарства вимагали подальшого вдосконалення структури, форм і методів організації використання землі із застосуванням сучасних методів одержання, опрацювання, зберігання та видачі оперативної інформації про землю. Впроваджувалася науково обґрунтована система землеробства з урахуванням і природно-кліматичних умов зон, областей, районів (особливо на зрошуваних територіях) і контурно-меліоративного землеробства. Важливим соціально-економічним завданням стала рекультивація земель, порушених промисловістю. З середини 80-х рр ХХ ст. почався новий етап відновлення оренди землі в Україні та земельних орендних відносин. Форми цих відносин були різноманітними: колективні, сімейні, індивідуальні. Становлення орендних форм використання землі незабаром одержало підтримку в законодавчому акті СРСР "Про кооперацію в СРСР", який був введений в дію з 1 липня 1988 року. В подальші роки напрацьовувалася законодавча база орендних відносин. Основи законодавства Союзу РСР і соціалістичних республік про оренду запровадили такі види оренди: оренда майна підприємства (об'єднання), оренда майна громадянами у вигляді індивідуальної й трудової оренди, внутрішньогосподарська оренда (орендний підряд). Оренда землі законодавчо визнавалася самостійним інститутом земельного законодавства як специфічна форма тимчасового користування землею на умовах, визначених угодою сторін. Про масштаби землевпорядних робіт з організації використання земель можна судити з того, що з 1940 по 1960 рік в основному проводилися роботи з укрупнення колгоспів, а з 1970 р. по 1983 р. -- з організації державних та міжгосподарських сільськогосподарських підприємств. У 1990 році велика робота проводилася з організації колективних садів. Про ефективність здійснюваних заходів і використання земель свідчить врожайність, наприклад, зернових, яка зросла від 15,8 ц/га в 1960 році до 30,8 ц/га у 1990-му. Тобто впровадження землевпорядних та інших заходів сприяло підвищенню ефективності використання земель. Важливою віхою у земельних відносинах стала Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, яка проголосила, що земля є власністю українського народу. Минуло вже 80 років із часу насаджування суцільної колективізації сільських товаровиробників. За цей період у колективному господарюванні були злети й падіння. Історія навічно вписала важливі сторінки розвитку сільського господарства, щоб наступні покоління могли зробити правильні висновки. Колективний спосіб господарювання на одержавлених засобах виробництва вичерпав себе і не сприяє подальшому розвитку сільськогосподарського виробництва. Нині на долю селянина випав ще один шанс стати справжнім господарем на землі. Для цього в нашій незалежній державі створилися сприятливі умови, за яких селянин може реалізувати своє громадянське право, гарантоване Конституцією України, право на підприємницьку діяльність за своїм бажанням, з урахуванням аграрних перетворень, що відбуваються на селі. Виробничі відносини вже не відповідають характеру продуктивних сил. Невідкладним стало питання подальшого вдосконалення земельних відносин шляхом проведення земельної реформи. Нові форми господарювання, які з'являються на селі, вимагають нового економічного механізму регулювання земельних відносин. 1.2 Розвиток земельних відносин у незалежній Україні земельний правовий регулювання охорона За період здійснення земельної реформи в Україні пройдено складний шлях від інвентаризації та перерозподілу державних земель до реформування земельних відносин, реструктуризації на засадах приватної власності. В результаті змінилися умови, що визначають форму і зміст землевпорядних дій: ліквідована монополія державної власності на землю, а процес реформування охопив землекористування в усіх галузях економіки і суспільного життя. Нова система земельних відносин забезпечує рівність прав власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави відповідно до Конституції України. Найважливішим при цьому є юридичне закріплення прав на землю - забезпечення видачі селянам державних актів на право власності на землю. Поява ефективного власника землі, поєднання земельних відносин із фінансовими та розвиток на цій основі інвестиційно-інноваційних процесів сприятимуть значно кращому використанню земельно - ресурсного потенціалу України. Основний Закон вперше за всю історію нашої держави визнав землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а земля відповідно до Конституції є основною матеріальною і фінансовою базою розвитку суспільства. Радикальні зміни, що відбулися в аграрному секторі за роки реформи, закріпив Земельний кодекс України, прийнятий Верховною Радою 25 жовтня 2001 року [3]. Він став принципово новим правовим актом, який врегулював такі фундаментальні питання земельного законодавства, як право власності та інші права на землю, межі й гарантії таких прав, їх обмеження й обтяження, а також роль держави та органів місцевого самоврядування у регулюванні земельних відносин. Ґрунтовний аналіз Земельного кодексу свідчить, що він характеризує новий етап у розвитку земельного законодавства України, закріплює принципово нові підходи до регулювання земельних відносин, містить положення, які є новими для сучасного етапу становлення ринкової системи в Україні, а також створює необхідну юридичну основу для розвитку ринку земель на рівні стандартів і вимог країн Європейського Союзу. З часу вступу в дію Земельного кодексу України визначилася земельна політика держави, яка і в подальшому повинна концентруватися на остаточному розв'язанні проблем розвитку відносин власності на землю, формуванні цивілізованого ринку земель, розвитку іпотечного кредитування, удосконаленні системи земельних платежів, підвищенні ефективності державного управління земельними ресурсами, поліпшенні організації державного контролю за використанням і охороною земель. За порівняно короткий строк в Україні, в основному, створено земельне законодавство, відповідно до якого відбувається реформування земельних відносин. З метою розвитку положень нового Земельного кодексу прийнято понад 50 законодавчих та інших нормативно-правових актів, які регулюють земельні відносини і є базовими для формування ринку земель. Ключовими серед них є закони "Про землеустрій", "Про охорону земель", "Про державний контроль за використанням та охороною земель", "Про особисте селянське господарство", "Про фермерське господарство", "Про оренду земель", "Про державну експертизу землевпорядної документації" та "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень"[4-11]. Отже, є підстави стверджувати, що в Україні створене нове земельне законодавство, на основі якого вдосконалюватимуться земельні відносини в аграрній сфері, а також ефективність використання земель у нашій державі. Разом з тим у законодавстві ще існують недосконалі правові норми, які перешкоджають повноцінному включенню землі у сферу економічних відносин і забезпеченню використання її як стійкого базису виробництва. Правові норми, що регулюють земельні відносини, розгалужені в різних кодексах, законодавчих та інших нормативно-правових актах. Перед незалежною Україною постало надзвичайно важливе і складне питання щодо створення нової юридичної бази земельних відносин, яка б істотно відійшла від тогочасної, по суті, соціалістичної, існуючої схеми, побудованої за принципами монопольного права державної власності на землю. Наріжним каменем у фундаменті реформування земельних відносин стало прийняття Земельного кодексу Української РСР та постанова Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року, в якій було проголошено, що всі землі України є об'єктом земельної реформи [12]. Щоб створити щось нове, сучасне, досконале, з перспективою на майбутнє, необхідно детально проаналізувати, правильно оцінити процеси у минулому.