1.3 Розголошення комерційної таємниці

Склад злочину, передбачений статтею 232 ККУ, є ідентичним до того, що містився у Кодексі 1960 року. Детальне формулювання статті 232 фактично не дозволяє застосовувати положення іншого законодавства при кваліфікації відповідних діянь. Тоді як відповідно до статті 17 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» та статті 36 Господарського кодексу Україні під розголошенням комерційної таємниці розуміється «ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю)». Відмінності у визначеннях є незначними, але достатньо важливими для кваліфікації діянь за цим складом злочину [14; 169].

Натомість, конструкція статті 232 передбачає, що закінченим цей злочин вважатиметься лише з моменту фактичного завдання істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності. У разі, якщо шкода буде визнана неістотною або взагалі не завдана, але буде встановлено, що в особи був умисел щодо заподіяння істотної шкоди, її дії кваліфікуватимуться як замах на розголошення комерційної таємниці (який також каратиметься за санкцією цієї ж статті).

Обов'язковою ознакою, отже, є завдання істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності, яка, як уже зазначалось, визначатиметься залежно від конкретних обставин справи і може включати нематеріальну шкоду.

Способи розголошення комерційної таємниці можуть бути найрізноманітними: безпосереднє повідомлення іншим особам; надання іншим особам для ознайомлення документів, що містять комерційну таємницю; інше умисне створення умов, що дають можливість ознайомитись з відомостями, що становлять комерційну таємницю; повідомлення цих відомостей за допомогою засобів масової інформації.

Суб'єктом цього злочину може бути особа, якій комерційна таємниця відома у зв'язку з професійною або службовою діяльністю. До цих осіб, зокрема, належать працівники органів державної виконавчої влади, правоохоронних органів, банківських установ, які відповідно до законодавства мають право доступу до конфіденційної інформації за характером виконуваних ними професійних чи службових функцій [19; 185-186].

Так, зокрема, право ознайомлюватись з відомостями, що становлять комерційну таємницю, та одночасно обов'язок дотримуватись режиму цією таємниці, тобто не розголошувати її третім особам, встановлені законами України «Про державну податкову службу в Україні», «Про Антимонопольний комітет України», «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні», «Про міліцію», «Про статус суддів», «Про Службу безпеки України», «Про прокуратуру», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про природні монополії», Митним кодексом України тощо. Це випадки заборони розголошення комерційної таємниці особами, яким ця таємниця відома у зв'язку зі службовою діяльністю, пов'язаною зі здійсненням владних функцій.

Розголошення комерційної таємниці також матиме місце в разі його вчинення особою, яка обіймає постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням.

Один з таких випадків прямо вказаний у статті 23 Закону України «Про господарські товариства»: «Посадові особи повинні зберігати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію і несуть за її розголошення відповідальність, передбачену чинним законодавством України та установчими документами товариства» [16; 162-163].

Законодавством також прямо передбачено ряд випадків, коли обов'язок зберігати режим таємності щодо комерційної інформації покладено на осіб, які знайомляться з такою інформацією в силу своїх професійних обов'язків.

Такими особами, наприклад, є: управитель іпотеки щодо власників сертифікатів (ст. 34 Закону «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»); страховики стосовно страхувальників (ст. 20 Закону «Про страхування»); брокери щодо біржових операцій їхніх клієнтів (ст. 16 Закон «Про товарну біржу»); аудитори і аудиторські фірми (ст. 23 Закону «Про аудиторську діяльність») та ін. [27; 102].

Для окреслення кола суб'єктів злочину важливою є згадувана вище різниця між визначенням «розголошення комерційної таємниці» у статті 232 КК та Законі «Про захист від недобросовісної конкуренції» і Господарському кодексі. Так, в останніх двох актах законодавства згадується особа, «якій ці відомості були довірені у встановленому порядку» [29; 222].

У Кримінальному кодексі - особа, «якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною ... діяльністю». Якщо в першому випадку, необхідною умовою застосування положень про розголошення є передача особі конфіденційної інформації у випадках, передбачених законодавством, то в другому - немає значення порядок та підстави передачі, достатньо лише виконання професійних обов'язків та ознайомлення у ході цього виконання з конфіденційною інформацією. Це, наприклад, може мати наслідком поширення дії статі 232 КК на журналістів [25; 309].

Розголошення комерційної таємниці згідно зі статтею 232 КК характеризується також прямим умислом і спеціальними мотивами: корисливим (наприклад, розголошення за винагороду) чи іншими особистими мотивами (особисті неприязні відносини, помста тощо).

Злочин, передбачений статтею 232 КК, відноситься до злочинів невеликої тяжкості, оскільки найбільшою санкцією (альтернативною до штрафу та виправних робіт) за його вчинення є позбавлення волі строком до 2 років.

1.4 Соціальні та правові підстави криміналізації порушення у сфері господарської діяльності

На певному етапі розвитку суспільства постає потреба якщо не подолати негативні (з позиції розуміння більшості членів даного соціуму) явища або процеси, то, принаймні, хоча б обмежити подальше їх поширення й, відповідно, масштаби дестабілізуючого впливу, який спроможні викликати подібні явища чи процеси, будучи наділеними руйнівними ознаками й властивостями. У таких випадках виникає проблема вироблення адекватних, а отже, й ефективних засобів впливу на той чи інший негативний чинник. Поряд з іншими соціально спрямованими засобами боротьби з явищами або процесами, що набувають значної суспільної небезпечності, не останню роль відіграє й можлива криміналізація, тобто визначення певних діянь людської активності в нормативно-правовому акті як злочинних.

Подальша переорієнтація економіки України на нові форми господарювання, властиві ринковій системі, зумовила необхідність внесення істотних змін і доповнень у кримінальне законодавство, передусім у частині регламентації відповідальності за злочини, пов'язані з господарською діяльністю [11; 180].

За сучасних умов істотно зростає роль кримінального законодавства, яке охороняє суспільні відносини, що формуються у сфері господарювання. Розділ VII Особливої частини КК України 2001 р. (“Злочини у сфері господарської діяльності”) містить значну кількість норм, якими визначені ознаки злочинів, що вчинюються в системі ринкової економіки і вчинення більшості з яких в умовах попередніх систем господарювання об'єктивно було просто неможливим. До зазначених діянь належать перш за все злочини, пов'язані зі здійсненням підприємницької діяльності. У цьому зв'язку перед кримінально-правовою доктриною постало завдання осмислити законодавчі зміни й новели, чимало з яких стосується злочинів у царині господарської діяльності, дати з їх приводу роз'яснення й рекомендації [36, с. 3].

Отже, введення раніше не відомих вітчизняному законодавству кримінально-правових норм було зумовлено вимогами перехідного періоду до ринкової економіки, ідеями, сформульованими в Конституції України і спрямованими на захист господарської діяльності, обмеження монополізму й недобросовісної конкуренції, охорону прав споживачів товарів і послуг та ін.

На захист інтересів суб'єктів господарської діяльності й охорону стабільності економічного механізму держави спрямована й кримінально-правова норма, що передбачає відповідальність за порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом. Включення її у кримінальне законодавство викликане переходом економіки від жорстко централізованої системи керування господарством до ліберальної ринкової із властивими їй елементами саморегулювання господарського механізму. Можна припустити, що порушенням порядку здійснення операцій з металобрухтом економіці країни заподіюється істотна шкода, хоча, як свідчить вивчення слідчо-судової практики, за останній період (порівняно з попередніми роками) дещо зменшилася кількість порушених кримінальних справ за ст. 213 КК. На наш погляд, це пояснюється певним досвідом протидії таким видам злочинів та увагою криміналістів до цієї проблеми.

Суспільна небезпечність аналізованого злочину полягає в порушенні встановленого порядку отримання відомостей, що складають важливу для кожного підприємства інформацію. Бо її розголошення є доброю наживою для конкурентних фірм, що виступають на ринку як конкуренти. Таким чином, суспільна небезпечність розглядуваного виду діянь виявляється у шкідливому впливі на об'єкти кримінально-правової охорони.

Аналіз спеціальної літератури свідчить, що термін “криміналізація” в сучасній кримінально-правовій науці вживається у двох значеннях - у вузькому й широкому розумінні. У вузькому під ним прийнято вважати визначений порядок визнання діяння злочинним [34, с. 48]. Широким поняттям цього терміна охоплюються декілька аспектів, основними з яких є наступні.

По-перше, під терміном “криміналізація” мається на увазі процес збільшення верхніх меж санкції у статтях, які передбачають ознаки складу злочину [15, с. 58 - 59]; по-друге, як деяке певне обмеження в застосуванні інститутів звільнення від покарання та його відбування; по-третє, як процес збільшення кількості кримінально караних діянь у суспільстві [47, с. 41; 78; 152; 147, с. 15; 188]. У зв'язку з цим закономірно виникає питання, які саме діяння законодавцеві слід визнавати злочинними і за які треба карати найбільш жорсткими правовими заходами кримінально-правового впливу, що, власне, й передбачені в арсеналі кримінально-правової галузі.

Отже, мову треба вести про криміналізацію суспільно небезпечних діянь, тобто про значення цього терміна саме у вузькому розумінні. Водночас слід підкреслити, що криміналізація іноді цілком справедливо розглядається і як статико-динамічне явище - як певний процес, і як результат визнання окремих видів діянь злочинними, а значить, кримінально-протиправними й караними. При цьому процес криміналізації означає з'ясування цілей, підстав установлення кримінальної відповідальності за протиправне діяння, прийняття відповідних кримінальних законів, які закріплювали б таке рішення законодавця. У свою чергу, результат криміналізації - це сукупність статей кримінального закону, які містять перелік злочинів і передбачених за них покарань, а також підстави й умови притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності та звільнення від неї [13, с. 197].

Таким чином, криміналізацію можна розглядати, з одного боку, в динаміці як процес, а з другого - у статиці як результат цього процесу [35, с. 61].