Також Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області було встановлено, що протягом березня 2013 року, по місцю проживання потерпілої, ОСОБА 2, ОСОБА 1, достеменно знаючи, що ОСОБА 2 є неповнолітньою, з метою вчинення розпусних дій сексуального характеру та задоволення статевої пристрасті неодноразово вступав з нею у статеві відносини, тим самим вчинивши фізичне розбещення неповнолітньої особи. Таким чином, своїми умисними діями ОСОБА 1 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 156 КК , тобто вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. (ЄДРСР № 35581221)

Шевченківським районним судом м. Києва встановлено, що 13 червня 2011 року, приблизно о 2 годині 30 хвилин, ОСОБА 1, знаходячись спільно зі своєю знайомою ОСОБА 2 в квартирі за місцем проживання останньої, достовірно знаючи, що вона ще не досягла шістнадцятирічного віку, використовуючи її психічну безпорадність, викликану малолітнім віком, з метою вчинення відносно неї розпусних дій, вступив з останньою за її згодою у природній статевий зв'язок. Дії кваліфіковані за ч. 1 ст. 156 КК. (ЄДРСР № 2089604) [27]

Таким чином, бачимо, що судді відносять до розбещення і добровільні статеві зносини, хоча ППВСУ зазначає, що природні статеві зносини з особою, якій не виповнилось 16 років і яка не досягла статевої зрілості, за її згодою, не визнаються фізичним розбещенням неповнолітніх у плані відповідальності за ст. 156 і кваліфікуються за ст. 155. [10]

Слід зазначити, що розбещення неповнолітніх є закінченим злочином з моменту вчинення розпусних дій.

2. Суб'єктивні ознаки

Суб'єкт. У кримінально-правовій характеристиці розбещення неповнолітніх суб'єктивними є ознаки, що характеризують суб'єкта злочину (фізична особа, вік та осудність), а також суб'єктивну сторону злочину (вина, мета та мотив). Значення суб'єктивних ознак розбещення неповнолітніх полягає, насамперед, у тому, що в сукупності із обов'язковими об'єктивними ознаками вони формують склад досліджуваного злочину, визначають його суспільну небезпечність та впливають на кримінальну відповідальність та покарання, відмежовують розбещення неповнолітніх від більш тяжких статевих та інших однорідних злочинів тощо.

У ч. 1 ст. 156 КК не позначені додаткові ознаки суб'єкта розпусних дій щодо неповнолітніх, а відтак це загальний суб'єкт злочину, що характеризується певним віком, з якого настає кримінальна відповідальність, та осудністю. За природною сутністю явища, що розглядається, суб'єктами розбещення неповнолітніх можуть бути виключно фізичні особи чоловічої або жіночої статі. [23, с. 233] П. 17 ППВСУ вказує, що розпусні дії можуть бути вчинені особою чоловічої статі щодо особи жіночої статі і навпаки, а також між особами однієї статі. [10]

Невід'ємною ознакою суб'єкта досліджуваного злочину є вік особи, що вчинила розпусні дії щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Ст.156 КК не входить до переліку злочинів, відповідальність за вчинення яких передбачена з 14 років (ч. 2 ст. 22 КК), відтак, відповідальності підлягає особа, якій виповнилося 16 років.

Очевидною є невідповідність назви злочину та його спрямованості на більш вузьку категорію потерпілих осіб, серед яких поза кримінально-правової охорони залишаються неповнолітні, які досягли шістнадцятирічного віку, але є неповнолітніми. Крім того, логічно припустити, що розбещення неповнолітніх за логікою законодавця мають вчинювати повнолітні особи, котрі тільки й можуть виступати суб'єктами досліджуваного злочину. До цієї думки приводить тлумачення ч. 2 ст. 156 КК, де обставинами, що кваліфікують розпусні дії щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, вказані «ті самі дії, вчинені щодо малолітньої особи або батьком, матір'ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, особою, на яку покладено обов'язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього».

Вирішуючи питання віку особи, яка вчиняє розпусні дії щодо неповнолітньої особи, ми виходимо з того, що воно вимагає виваженого підходу щодо криміналізації «розпусних дій», насамперед, неповнолітніх щодо своїх однолітків. Соціальна відповідальність за нормальний фізичний та психічний статевий розвиток дітей має покладатися виключно на дорослих осіб, які повною мірою усвідомлюють шкоду розпусних дій щодо дитини. Відтак, редакція ч. 1 ст. 156 КК входить у протиріччя як зі здоровим глуздом, так і міжнародно-правовими рекомендаціями, які радять не застосовувати кримінально-правову репресію в статевих зносинах неповнолітніх між собою. О. Світличний вказує, що сучасним вимогам відповідає пропозиція щодо підвищення віку потерпілої особи від розбещення до вісімнадцяти років. По-перше, впровадження цієї пропозиції узгодить назву ст. 156 КК з диспозицією ч. 1 цієї норми, по-друге, норми вітчизняного КК будуть узгоджуватися із вимогами міжнародних організацій; по-третє, кримінально-правовою охороною буде охоплена різноманітна сфера статевої недоторканності неповнолітніх; по-четверте, нормальне статеве становлення особи в період неповноліття буде закладати високі ідеали родинних цінностей та сприяти гармонійному розвитку нового покоління громадян України. [23, с. 233]

Вдало сконструйованою у цьому сенсі є норма Кримінального кодексу Російської Федерації, де, зокрема, у ч. 1 ст. 135 КК РФ вказано, що караним визнається вчинення розпусних дій без застосування насилля особою, яка досягла вісімнадцятирічного віку, щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Цікавою є ч. 2 цієї статті, яка окремо кваліфікує ці самі дії, вчинені щодо особи, яка досягла дванадцятирічного віку, але не досягла чотирнадцятирічного віку. [7] Тобто російські законодавці не обмежились поняттям «малолітня особа», як це закріплено у Кримінальному кодексі України, а встановили конкретні вікові обмеження. Хоча тут є і суттєвий недолік: невизначеним залишається питання кримінально-правової охорони осіб, які не досягли дванадцятирічного віку.

Більшість дослідників підтримують позицію російського законодавця щодо підвищення до 18 років віку суб'єкта досліджуваного злочину. При цьому наводять такі аргументи. По-перше, формування установок у сексуальній сфері в неповнолітніх віком від 16 до 18 років, як правило, є незакінченим. Для особи чотирнадцятирічного віку очевидною є однозначна заборона та караність насильницьких дій сексуального характеру. Однак неправомірно покладати на нього роль «контролера статевої поведінки» іншого неповнолітнього, одного з ним віку. Соціальний обов'язок статевого контролю можна покладати виключно на повнолітніх осіб. По-друге, з настанням вісімнадцятирічного віку питання про досягнення статевої зрілості особи не виникає. Хоча закон і не вимагає обов'язкової статевої зрілості суб'єкта зазначеного злочину, але притягнення до відповідальності підлітка, який здебільшого не досяг статевої зрілості, за розпусні дії щодо такого самого підлітка, який також не досяг статевої зрілості, важко визнати доцільним і обґрунтованим.

На сьогодні підвищення віку суб'єкта розбещення неповнолітніх до 18 років є обґрунтованим кроком, що відповідає завданням кримінально-правової охорони статевої недоторканності та нормального статевого виховання малолітніх і неповнолітніх осіб. По-перше, слід зазначити, що, як раніше, так і тепер, судова практика зорієнтована на незастосування кримінального покарання в разі виявлення випадків добровільних статевих зв'язків неповнолітніх між собою.

На підвищення віку кримінальної відповідальності за розбещення неповнолітніх до 18 років, певно, впливає й складність розпусних дій з об'єктивної сторони. Фізичні, а тим більше психічні (інтелектуальні) розпусні дії потребують неабиякого «життєвого сексуального досвіду», знань дитячої та підліткової психології, вміння використовувати прямолінійність, відкритість і довірливість малих дітей та підлітків до дорослих осіб тощо. Діти дуже цінують увагу до них з боку дорослої людини, оскільки бачать у ній, насамперед, позитивний приклад для копіювання. Менш за все вони припускаються негативних проявів імовірного ставлення дорослого щодо них. Прикладами злочинного використання дитячої психології із сексуальною метою, як правило, оманою затягнути дитину до свого помешкання або в інше безлюдне місце, є велика кількість кримінальних справ про розбещення неповнолітніх. Усе це разом засвідчує, що особа, яка не досягла повноліття, не має певних знань дитячої та підліткової психології, життєвого досвіду й практичних навичок вводити їх в оману або застосовувати примус щодо дійсних цілей спілкування з ними. Таким чином, вік суб'єкта розбещення неповнолітніх має бути підвищений до досягнення винною особою 18 років. [18, с. 52-53] Осудність як ознака суб'єкта розбещення неповнолітніх позначає значну проблему. Розпусні дії викликають питання щодо психічної повноцінності особи, дії якої входять у протиріччя зі сталими суспільними нормами статевого виховання та недоторканості неповнолітніх. Кримінологи одностайні в переконанні, що майже всі сексуальні девіації (відхилення від норми) усвідомлюються особами, що вчинюють злочини на сексуальному підґрунті, й скеровуються вольовими зусиллями на їх реалізацію й, відповідно, на отримання сексуального задоволення.

У ч. 2 ст. 156 КК кваліфікуючою ознакою є вчинення злочину спеціальним суб'єктом, а саме - батьком, матір'ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, особою, на яку покладено обов'язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього. [5] У разі вчинення розпусних дій необхідно додати ще й зловживання правами та обов'язками, тобто особа вчиняє розпусні дії, що повністю суперечать правовим обов'язкам виховання й догляду за дитиною та наданими у зв'язку з цим повноваженнями. Більше того, вчиняючи розпусні дії, особа злочинно використовує свій правовий статус вихователя як засіб впливу на потерпілого, що не досяг шістнадцятирічного віку. [14, с. 115]

Суб'єктивна сторона. Встановлення суб'єктивних ознак розбещення неповнолітніх має певну складність через контрверсійне розуміння їх змісту. Особливо ці суперечності торкаються встановлення усвідомлення винним віку потерпілої особи, спеціальної мети та мотивів злочину.

Найбільшого поширення набув погляд, що загалом пов'язує усвідомлення вікової ознаки потерпілої особи з умисною або необережною формою вини. Так вказується, що психічне ставлення до віку потерпілої особи може бути умисним або необережним, коли винний знав або допускав, що потерпіла особа не досягла відповідного віку, або коли він міг і повинен був це передбачити. При цьому суд повинен враховувати не тільки показання підсудного, а й потерпілої особи, ретельно перевіряти їх відповідність усім конкретним обставинам справи. При вирішенні цього питання враховується вся сукупність обставин справи, зокрема, зовнішні фізичні дані потерпілої особи, її поведінка, знайомство винної особи з нею, володіння винною особою відповідною інформацією. Неповнолітній або малолітній вік потерпілої особи не може бути підставою для кваліфікації, якщо буде доведено, що винна особа сумлінно помилялася щодо фактичного віку потерпілої особи. [23, с. 234]

Вина при розпусних діях щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, існує виключно в умисній формі, що має відповідну специфіку щодо злочинів із формальним складом, та утворюється інтелектуальним моментом усвідомлення суспільної небезпечності та фактичних обставин фізичних або інтелектуальних розпусних дій, а також вольовим моментом бажання вчинити саме ці суспільно-небезпечні дії.